+17 Київ
Два тижні тому я сиділа в залі безпекової конференції та гостро відчувала, що в цій залі не вистачає війни. Люди, що обговорюють її, роблять це якось театрально й абстрактно, бо уявлення не мають, що воно таке насправді. Бо над ними не літали ракети, бо вони не сиділи в окопі, бо не тікали з міста в облозі під постійним обстрілом. І від цього було гірко.
Сьогодні я сиділа в залі фестивалю документального кіно Cinema for Victory й гостро відчувала, що в цій залі війни забагато. Бо кожен фільм – про війну.
Бо коли представляють: "Наступну нагороду вручає актор театру і кіно, представник Ради з державної підтримки кінематографу" – то на сцену виходить красивенний чоловік у військовій формі. Бо такі в нас тепер актори. Бо отримувати ці нагороди виходить трійка чолов'яг – також у формі. Бо такі в нас тепер режисери й оператори. Бо така в нас тепер культура. Бо війна проникає всюди – і відчувається всюди. І від цього було гірко.
Я сиділа й думала, що теоретично мало би бути навпаки. Що в залі кінофестивалю мала б відчуватися театральність, а в залі безпекової конференції – війна. Але чомусь це не так.
Що театральна гардеробна не мала б виглядати, як кімната речового забезпечення у військовій частині, а гардеробна готелю, де проходила конференція, – як вишуканий бутік. Але чомусь це саме так. І від цього мені й зараз гірко.
Я дуже хотіла б, щоб ці фільми, ці хроніки останнього 10-річчя в Україні показали не у фестивальній кінозалі, а в тих залах, де збираються люди, відповідальні за світову безпеку. Щоб у тих залах також нарешті відчули війну.
Джерело: Maria Popova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
