+1 Київ
Є вічні теми, про які завжди можна подумати, коли не можеш заснути: ситуація на фронті, сценарії перемоги, економічне провалля та демографічна криза після війни. Оце сьогодні обрала останню.
Думала, кого б краще запросити в Україну в якості переселенців (бо вже ніби всім помітно, що самі ми не вигребемо). І на що орієнтуватися в цьому питанні: культура, історія, релігія, коріння?
Дійшла висновку, що орієнтуватися треба виключно на індивідуальні властивості окремо взятої особистості.
Коли ми говоримо, що Україні буде необхідний приток людей з інших країн, то зазвичай починаємо розмірковувати приблизно так: треба приваблювати людей зі схожим менталітетом, людей, які зможуть прийняти наші правила та норми, людей, які зможуть влитися до нашого дружнього колективу і не виділятися з нього. Фігня це все.
Нам треба приваблювати авантюристів. Тих, хто свого часу плив через океан в Америку, бо там була можливість створити щось нове, щось унікальне. Щось вільне.
Нам треба заманювати хижаків. Тих, які збурюватимуть тихі знесилені води, які конкуруватимуть один з одним, які битимуться за свій успіх.
Нам треба запрошувати мрійників. Гарячих серцем, тих, хто буде придумувати й будувати, творити й відстоювати свої творіння, іти за тим, у що вірять.
Нам треба долучати сміливців, відчайдухів, хвацькуватих і безстрашних. Тих, для кого перешкоди на шляху будуть лише додатковим стимулом.
Не тому, що ми в Україні всі такі. А тому, що нам треба стати такими – нам усім, усій країні, – щоб утриматися на краю безодні. Вчепившись у цей край пазурами та іклами.
У край та один в одного. Не розриваючи на шматки, а тримаючи і тримаючись.
Нехай це часом і боляче.
Джерело: Maria Popova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
