+19 Київ
Для ветеранів війна після поранення не закінчується. Вони продовжують свою боротьбу за поважне ставлення держави до них. Для них це боротьба не лише за пільги, якісне лікування та реабілітацію, а й за власну гідність.
"Списаний матеріал" – так про себе кажуть респонденти нашого етнографічного дослідження. Так вони почуваються на шляху пораненого. Питання до нас усіх: нам нормально жити з таким відчуттям, із яким живуть ветерани?
Дослідження показало багато проблем під час взаємодії поранених із державою – під час проходження ВЛК, реабілітації та адаптації. Ветеран очікує, що отримає турботу та лікування, а його заплутують бюрократичною тяганиною та вимотують сили чеканням – на рішення комісій, виплат, реабілітації.
І цей негативний досвід впливає на емоційний і фізичний стан поранених та рідних. А якщо ветеран не має близьких, то його шлях стає ще складнішим, адже держава не може дати те піклування, яке дає родина.
Інша сторона – близькі, які часто вимушені розриватися між роботою, сім'єю та турботою про пораненого.
Також наші респонденти кажуть, що і реабілітацію складно пройти: погано побудована система, немає фахівців та установ, часто ця процедура просто формальна. А самостійно проходити реабілітацію майже неможливо, бо військова частина не дозволяє амбулаторного лікування, не приймає довідки тощо. Ситуація із психологічною реабілітацією ще складніша, зокрема, складно знайти якісні послуги в державних лікарнях.
Також важлива проблема – ветерани мають проблеми з держвиплатами, і вони це сприймають як образу власної гідності.
Я навів лише кілька висновків із нашого дослідження. Я ще раз дякую всім ветеранам і родинам, які поділилися своїм досвідом, які знайшли час, щоб сприяти змінам у системі.
Джерело: Masi Nayyem / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
