Китай не полишить російський режим напризволяще, але й не буде дратувати США військовим співробітництвом із РФ

Зустріч Байдена і Сі не знайде рішення для всіх світових проблем і для наших теж. Занадто велика прірва в позиціях і відсутності довіри. Але атмосферу відносин вона значно покращила. Назовні навіть показово, але й усередині. Кожен із лідерів може записати собі у плюс серйозні речі: Сі – чітку декларацію американцями політики "Єдиного Китаю", а Байден – заяву Сі про бажання об'єднатися з Тайванем невійськовим шляхом. Домовленості про поновлення каналів спілкування у кризових ситуаціях і контроль за експортом із Китаю речовин, що використовуються для виробництва синтетичних наркотиків (від цього у США кожного року гине більше ніж 100 тис. американців) – теж позитивні.

Усе це, однак, не означає не зростання довіри між США та Китаєм, а скоріше нормалізацію відносин. "Довіряй, але перевіряй", як сказав Байден. Пекін і Вашингтон і надалі сприйматимуть світ як суперництво Китаю та США, і не програти в цьому суперництві – для них стратегічний пріоритет номер один.

РФ на цьому рівні не гравець, але впливати на баланс протистояння може і буде робити, щоб довести свою користь для Китаю, щонайменше поки Путін при владі, адже принципово інших альтернатив у нього немає. Китай не полишить російський режим напризволяще, але й не буде дратувати США військовим співробітництвом із РФ. Китай здатний натиснути на РФ у питаннях незастосування ядерної зброї, свободи мореплавства в Чорному морі, де в нього є інтерес підтримання світових ринків продовольства і залізної руди, і ударів по цивільних об'єктах. Навряд він виступатиме зі спільною зі США позицією, але координувати її з американцями – чому б і ні? Але така позитивна координація не виключає виникнення в майбутньому і "негативної", зокрема щодо "деескалації" бойових дій як мети замість подальшого тиску на РФ.

При всіх фундаментальних розбіжностях позицій Заходу і Китаю щодо нашої війни з РФ, які є і залишаться, вони обидва зацікавлені в "контрольованості" того, що відбувається, а значить, ситуативно, хоч і не стратегічно, можуть спробувати скоординовано діяти. Якщо така зміна обставин виникне, то критично для нас буде переконати Європу в тому, що на кону і її безпека, тобто вона має стати геополітичним гравцем і сказати своє слово. Інакше вся світова політика робитиметься на берегах Тихого океану, а назва Північноатлантичний альянс звучатиме кепсько. До цього дуже і дуже далеко, але раніше теж любили казати "як пішки до Китаю". Україна є шансом Європи на безпекову суб'єктність, і цей шанс слід використати зараз.

Джерело: Pavlo Klimkin / Facebook