-12 Київ
Удар по Маріуполю підняв хвилю обговорень етичності ударів по енергетиці окупованих територій. Чи це "морально"? Бо ми маємо бути "не такі".
Фраза "ми не такі" у війні звучить красиво. Майже шляхетно. Але інколи вона має дуже конкретні, цілком прикладні наслідки.
Зокрема тоді, коли з неї випливає рішення берегти енергосистеми в тилу на окупованих територіях. Мовляв, не можна ж погіршувати умови життя цивільних. Ми ж не вони.
І ось тут починається стратегічна короткозорість.
Бо турбота про комфорт жителів окупації автоматично працює проти нас. Не емоційно, а демографічно, економічно й довгостроково. Окупована територія в такій логіці починає вигравати конкуренцію за залюднення.
Звідти менше виїжджають. Просто тому, що там безпечніше в побутовому сенсі. Не стріляють щодня. З неба не падають дрони. Є світло. Є вода. Є робота. Так, робота на окупанта. Так, іншої там не існує. Але для тих, хто "внє палітікі", це не аргумент. Це побут.
Плюс бізнес. Російський, звісно. Але він існує, бо є попит. Плюс системне завезення колоністів. Маріуполь тут не виняток, а модель.
Тепер подивимося на контраст.
Прилеглі до Дніпра населені пункти правого берега, підконтрольні Україні. Часто зруйновані повністю або наполовину. Ходити вулицями небезпечно, бо дрони полюють на людей. Снаряди й міни прилітають будь-коли й будь-куди. Дітей евакуйовано. Комунальні зручності відключені. Залишилися одиниці. Переважно дуже вперті пенсіонери. Херсон і Нікополь – яскраві приклади, що не потребують додаткових негативних кольорів.
Навпроти. Лівий берег. Нова Каховка – і далі в бік Енергодара. Світло є частіше, ніж немає. Працюють окупаційні адміністрації. І головне, працюють школи. Очне навчання. Діти сидять за партами. Паралельно відбуваються позакласні "патріотичні" заходи, рухи перших, прапорці, пісеньки. Повний цикл нормалізації окупації.
І в цій картині ми серйозно вважаємо, що збереження комфорту в тилу окупації є моральною перевагою. Насправді це демографічний подарунок ворогу. Це стимул не виїжджати. Це умови для закріплення. Це середовище, де виростають діти, для яких окупація є нормою, а не катастрофою.
"Ми не такі" не повинно означати "ми граємо проти себе". Бо війна – це не конкурс етичних декларацій. Це конкуренція за територію, людей і майбутнє. І якщо ми залишаємо окупації світло, школу й ілюзію стабільності, то не варто дивуватися, що із часом вона починає виглядати привабливішою за наші прифронтові, але знеструмлені і спустошені громади.
Це не гуманізм. Це – стратегічна помилка. Факт.
Джерело: Андрющенко Time / Telegram
Опубліковано з особистого дозволу автора
