+2 Київ
Улітку 2008-го донька була в міжнародному таборі в Лондоні. Якраз Росія напала на Грузію, Ющенко вилетів із Качинським і президентами країн Балтії у Тбілісі підтримати Саакашвілі та грузинський народ. За кілька днів до доньки, яка серед дітей свого віку була єдиною з України, підвалив московський хлопець із запитанням: "Поясни мені, якого хера Україна підтримала Грузію?" Доньці було 14, вона розгубилася, хлопця відігнали свої ж, він якийсь час побухтів, але відчепився. Це до питання про пропаганду, якою нібито обдурені російські громадяни, які ностальгують за совком і не вилазять із телевізора. 2008-го тієї пропаганди, яка ринула з усіх щілин роки по тому, навіть близько не було, а прихильників захоплення чужих територій уже тоді вистачало, і не лише серед бабусь із "загонів Путіна".
Сьогодні у стрічці дуже популярна обнадійлива картинка "Помер той, помре і цей". Цей, звісно, помре, рано чи пізно всі ж помирають, але система, яка його вигодувала й висунула на історичну роль, за день не впаде. А це мільйони людей, для яких основоположним принципом державності, незважаючи на наявний катастрофічний досвід попередніх тираній, залишається страх, насильство й шалена любов до начальства. Навіть якщо шеф – бандит, злодій і вбивця.
Коли 5 березня 1953 року нарешті помер той, на його місце заступив найближчий соратник, активний учасник масових репресій, голодоморів і депортацій. Я нагадаю, що саме Хрущов був куратором знищення українського національного спротиву ще за Сталіна, закінчив він уже під час свого перебування на посаді генсека, два політичні вбивства – Льва Ребета і Степана Бандери – спецоперації Хрущова. До того ж Ребета, який був демократом і через це принципово розійшовся з Бандерою, убили, щоб кинути тінь на бандерівську фракцію, посиливши в такий спосіб розкол в ОУН. Інших мотивів не було.
Після Бандери радянські спецслужби планували вбивство його заступника Ярослава Стецька, але втік на Захід виконавець Богдан Сташинський і все розповів. Три роки світ стежив за справою радянського кілера-втікача, як наслідок, СРСР відмовився від широкої практики вбивств політичних опонентів за кордоном. Насильство для Хрущова залишалося найдієвішим методом вирішення різноманітних проблем, він, незважаючи на всю свою прогресивність (реабілітація невинуватих, осуд культу особистості, кукурудза, хрущовки, Гагарін полетів), був невід'ємною частиною репресивного держапарату і вже почав створювати свій культ. І людини, яка могла б потрапити у владу з якоїсь іншої системи та середовища, тоді не було у принципі.
Коли попросили на пенсію Хрущова, прийшов уже зовсім добрий Брежнєв, котрий узагалі репресіями не захоплювався. Настало чудове вегетаріанське есересер. Знешкоджувати будь-які підпілля вже не було нагальної потреби, тому, коли Василь Макух спалив себе на Хрещатику в листопаді 1968-го на знак протесту проти радянського вторгнення в Чехословаччину, русифікації та радянської окупації України, на допитах забили на смерть тільки його сестру, навіть колишньої дружини не чіпали. Вона просто залишилася без будь-якої роботи і продавала речі, щоб вижити і прогодувати дітей.
За доброго Брежнєва політичні процеси не були такими звірячими й масовими, та й замість вироків трійки давно вже навчилися залучати адвокатів на кшталт Медведчука. За доброго Брежнєва з'явилися дисиденти, самвидав, колгоспникам нарешті видали паспорти і навіть за анекдоти не саджали. Саджали в карцер за вимогу виконувати свою ж конституцію.
Андропов, який змінив Брежнєва, устиг узяти курс на посилення дисципліни трудящих і делікатне загвинчування гайок там, де ще можна підгвинтити. Черненко історичну роль відіграти взагалі не встиг. Я пам'ятаю тільки, що він постійно кашляв. А потім прийшов Горбачов – і всі гайки відпали. Передусім Горбачов скасував цензуру, і засяяла зоря нового життя. Василь Стус помер у карцері 4 вересня 1985-го після голодування. Коли після голодування, яке тривало 117 днів, 8 грудня 1986-го в табірній лікарні помер Анатолій Марченко, Горбачов вирішив ліквідувати політичні зони. І настала нова ера.
Майже одномоментно зруйнувалося все, що здавалося вічним. Прийшов добродушний демократ Єльцин, почалися чесні вибори, війна в Чечні, і замість можливого наступника Єльцина Нємцова намалювалося якесь опудало, якого спочатку ніхто серйозно не сприймав. Нємцов був людиною зовсім іншої системи, а ось опудало – якраз із тієї ж, яка зорю нового життя вирощувала з 1917 року. З усіма обов'язковими подробицями. "Ти хто?" – "Я – академік Вавілов". – "Лайно ти, а не академік".
Подруга якось дала підшивку постсталінського "Огонька", за п'ять хвилин у мене виникло відчуття, ніби я читаю сучасні російські пабліки, новини, коментарі Facebook-ботів. Той самий стиль, риторика, сперте повітря, зловісне дихання мас, жахливий у своїй тупості гумор, навколо вороги, навіть у новинах спорту.
У живучості російської тиранії є свої цілком виразні причини – смислотвірною концепцією державності протягом століть є страх, підпорядкування і клінічна непереносність індивідуальності як такої. Інакодумство – те, чого в Росії бояться століттями. Із приходом Путіна до цього додалося бабло, за Сталіна інтелігенцію усе-таки так рясно не купували, а ті, кого влада з якихось причин щедро обдаровувала, однаково тремтіли від жаху.
Путін вибудував модернову тиранію, але не сам, звісно, – на його запит нового світопорядку суспільство відгукнулося миттєво й завзято, перші учні повалили стрункими колонами. Не виходить диктатури там, де більшість не бере участі. За 20 років Росія пройшла неймовірний шлях за участю більшості. Від малого до великого. Дуже великі взагалі не посоромилися вирізнитися низкою ганебних дій. Я, щоправда, не розумію, що заважало їм просто утриматися від участі в різному лайні. І не тільки для порятунку своєї репутації, а й для того, щоб історія нарешті перестала ходити по колу. Ну а раптом?
Був такий диригент за часів третього рейху – Вільгельм Фуртвенглер, нацистам не симпатизував, але з Німеччини не поїхав і далі виступав. Гострим критиком влади не був, але 1934-го пішов у відставку – і з поста в Берлінській опері, і з Імперської музичної палати, а 1936-го йому запропонували повернутися в оперу і він не став відмовлятися. Нацисти його дуже цінували як генія німецької музичної культури й часто транслювали на радіо. Коли на концертах у залі з'являвся Гітлер, усі скидалися у привітанні, як підірвані, а Фуртвенглер – ні. Не віддавав нацистського привітання ніколи, не вважав для себе це можливим. Ну, такий собі протест. Але його потім за це й виправдали.
Був момент, коли від масової Росії, що мчить на всіх вітрилах до нової катастрофи, був потрібен мінімум – просто не вітати жлобство і насильство, злодійство і хамство, і зайняти чимось корисним руки та голову. Але не змогли, захлинулися від захоплення. "Я не втримався і зааплодував", – як свідчив один із культурних геніїв.
Коли цей помре, уявити, що його негайно змінить якийсь воїн світла, я не можу. Я навіть не можу уявити, що його змінить хоч хтось трохи кращий. Я зараз взагалі не уявляю жодної Росії майбутнього, яка суттєво відрізнялася б від минулого. Досвід заважає.
Нещодавно подивилася один із найстрашніших російських фільмів про Росію – "Капітан Волконогов утік", знятий кілька років тому, і навіть на державні гроші, але у РФ його заборонили. Там якраз показано Росію завжди. Начебто 30-ті, великий терор, але люди дивляться телевізор, ніби Пітер минулого століття, а ніби й учорашнього дня, і всі страшенно хочуть жити, але в океані смерті, ніби тремтять від страху, але роблять усе можливе, щоб його було більше й більше. Щоб уже блювати страхом. Щоб уже захлинутися. Нібито ясно як Божий день, що людина невинувата, але краще вбити про всяк випадок. Убивство людей – найкраще, що можна зробити для батьківщини, превентивні заходи, розстрільні норми, виконувати!
І в центрі – нещасний ідіот і садист Волконогов, який у стані гострого психозу раптом злякався пекла і втік, щоб попросити вибачення в жертв. Але не тому, що відчув себе винуватим, а щоб не потрапити на вічні муки. Не себе, чудовиська, нарешті злякався, не себе. "Вибачте мені, мені потрібно, щоб ви мені пробачили. Ваш батько ні в чому не винен, він обмовив себе, до нього застосували заходи фізичного впливу". – "Ви хочете сказати, що мого тата катували?" – "Ну, так". – "Мого тата фашисти катували, і він їм нічого не сказав. Отже, ви його катували краще, ніж фашисти?"
І сухотний герой артиста Трибунцева, чекіст-здохляк, що кашляє чорною кров'ю, в агонії, але енергійний, знесилений від втоми, але невтомний, він і далі сіє смерть безупинно, чітко, ладом, повагом, не зупиняється ні перед чим, ніколи, ні за що, за жодних обставин, він не вміє більше нічого, окрім як мучити, убивати, вибивати й калічити, така квінтесенція вічної темряви: "Я служу б-б-батьківщині!"
Страшне кіно в Росії знімати навчилися.
Джерело: Юлия Пятецкая / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
