ГОРДОН
 
 
Олександр Рущак

Журналіст, в різні роки працював головним редактором журналу "Ранок", шеф-редактором газети "Правда України", головним редактором тижневика міжнародної аналітики "Дипломатичний світ".

ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Перечитуючи Пушкіна. Чому сьогоднішня Росія так і не "піднеслася"

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою

Частина перша: Перечитуючи Пушкіна. Як сьогодні російські "наклепники України" спекульнули на імені поета

Пушкін у своїх прагненнях і помислах значно обігнав свій час. Але, з іншого боку, усе-таки жив у ньому, дихав його повітрям і, якіюсь мірою, у будь-яких проявах, як і будь-яка інша людина, був під його впливом. Зокрема і впливом махрового російського шовінізму, який пишним цвітом розквітнув у всіх подіях, пов'язаних із придушенням польського повстання, і  конфліктом Росії з європейським співтовариством, що виник на цій основі.

І не тільки з польськими подіями це було пов'язано. Коли ми читаємо, наприклад, пушкінські поеми "Полтава" або "Кавказький бранець", нам, звичайно ж, цікаво, як сам автор оцінює сучасні йому епізоди історії. А також цікаво, як ставилася до них уся придворна аристократія, до якої і Пушкін належав. Так, у цих поемах ми бачимо традиційно шовіністичне ставлення царської імперії до сусідніх народів. Його ніяк не засуджує придворна аристократія, а навіть уважає доблестю.

Це позначилося і на пушкінських оцінках. Але ми ж дивимося на ті події очима людей не ХІХ, а ХХІ століття. Для нас, котрі читають Пушкіна сьогодні, гетьман Іван Мазепа, звичайно ж, не був зрадником, як пише автор у своїй поемі "Полтава", а навпаки, – він був захисником України від шовіністичних зазіхань царського режиму. Читаючи поему, ми і в ній теж бачимо, проти якої величезної сили піднявся Мазепа, який ще в ту епоху дбав про зближення України з європейським співтовариством. Приблизно так само і події, описані в поемі "Кавказький бранець", зовсім по-іншому, ніж автор, сприймають сьогодні кавказькі народи. Але в задушливій атмосфері кріпосництва Пушкін просто не міг мислити категоріями нашого часу. Він зробив у сучасному йому житті й у літературі те, що зробив, – от і спасибі йому за це! Ми не маємо права вимагати від нього більшого.

Спробуймо розібратися, наприклад, у такому очевидному протиріччі. У поемах "Полтава" і "Кавказький бранець" Пушкін компліментарно описує царських генералів, "які вірно служили своїй Вітчизні". Але де ж Пушкін по-справжньому щирий: у цих своїх поемах (читати які й вирішувати долю яких ще повинні були царські цензори!) або ж щирий, наприклад, у згаданому вище особистому листуванні зі своїм другом Вяземським, якому признається в глибокому, "з голови до ніг", презирстві до своєї Вітчизни? І якщо генерали вірно служать саме такій Вітчизні, яку настільки зневажає Пушкін, а не прагнуть змінити її на краще, то позитивна чи негативна насправді їхня роль у російській історії?

Ми розуміємо, що в атмосфері того часу Пушкін просто змушений був зважати на певні кон'юнктурні міркування, зокрема і коли це стосувалося вірша "Наклепникам Росії"... Інакше його твори не видавали б, а в підсумку – не знали б ми сьогодні такого поета. А так – час розставив усе по своїх місцях. Ми досить добре розібралися з особою Івана Мазепи, якого рясно очернили і царський, і радянський режими, ми повернули його Історії світлим і незаплямованим не тільки як прекрасний недавно споруджений монументальний комплекс у Полтаві. Ми знайшли Івану Мазепі гідне місце в наших душах і в нашій історичній пам'яті, не втративши водночас інтересу й поваги до Пушкіна.

І ось ще одна дуже цікава паралель із тієї епохи в наші дні. До моменту трагічної загибелі Пушкіна йшов лише 23-й рік молодим талановитим поетам-ровесникам Михайлові Лермонтову і Тарасові Шевченку. Але обидва вони своєю творчістю вже виступали проти несвободи й тиранії. Так само, як і в період Майдану, з одних і тих самих позицій виступала проти авторитаризму і диктатури у своїх країнах демократична інтелігенція України й Росії. Через вісім років після смерті Пушкіна, у 1845-му, Шевченко напише свою поему "Кавказ". Поштовхом була загибель одного з його близьких приятелів – російського офіцера і художника Якова де Бальмена, який душевно любив Україну. У цьому творі молодий поет чесно й об'єктивно покаже криваві діяння царського режиму в його імперських претензіях на території кавказьких народів. "За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі...". А тут, серед цих гір, величезна біда, принесена на багнетах із сусідньої імперії:

"Лягло кістьми людей чимало.

А сліз, а крові? Напоїть

Всіх імператорів би стало.

З дітьми і внуками втопить...".

Але, звичайно ж, така поема не мала шансів пробитися крізь рогатки цензури. Тому протягом 14 років її поширювали лише в рукописних варіантах. Люди переписували її та передавали своїм друзям і знайомим. Але потім "Кавказ" і деякі інші твори потрапили за кордон. Уперше поему опублікували в 1859 році в Німеччині, у лейпцизькому виданні "Нові вірші Пушкіна й Шевченка".

Літературна спадщина Пушкіна, його щоденники та листи, вишикувані в повному обсязі й у послідовному хронологічному порядку, дають нам не тільки усвідомлення самої природи та філософії його творчості, але й розуміння його звичайного життя, його простих людських оман і помилок, не завжди симпатичних, звичайно. Вони дають розуміння того, як протягом усього відпущеного йому Богом часу формувалися, розвивалися, видозмінювалися світоглядні погляди поета. І кінець кінцем, як ми всі знаємо, його світогляд збігся не з поліцейською імперською ментальністю Бенкендорфа, а з європейською волелюбною ментальністю Чаадаєва. Чудового друга, якому Пушкін писав:

Товарищ, верь: взойдет она,
Звезда пленительного счастья,
Россия вспрянет ото сна,
И на обломках самовластья
Напишут наши имена!

Пушкіна справедливо називають поетичним пророком своєї Вітчизни. Але навіть йому було невідомо, краху якого саме самовладдя необхідно дочекатися Росії, щоб прокинутися від сну. Самовладдя Миколи I, пушкінського сучасника? Чи поваленого з царського трону в 1917 році ще одного Миколи з династії Романових? Чи самовладдя жорстокого Сталіна? Чи краху нинішнього путінського авторитарного режиму, який наполегливо заганяє Росію в стан міжнародної ізоляції та внутрішньої економічної кризи?
У принципі, не ім'я недоцарька, що сплохував, має значення. Важливо, щоб Росія таки піднеслася...

...Але поки вона ще спить. Демократична інтелігенція Росії, яка, власне, і є "сіллю і совістю" нації, як і раніше, залишається в трагічній меншості. Навіть після відомих подій 26 березня 2017 року, коли з масовими акціями протесту проти цілком корумпованої влади зверху донизу вийшли на вулиці міст приблизно 100 тисяч осіб, ця цинічна залізобетонна влада анітрохи не похитнулася. А жорстко керована з Кремля пропаганда, як і раніше, відволікає увагу народу від проблем, що загострюються в країні. Вона просто захлинається в антизахідній істерії, у низинній злості щодо демократичних держав, які зуміли облаштувати своє життя набагато краще, розумніше, достойніше, ніж у Росії...

І своїх сусідів, зокрема Україну, Грузію, Молдову, балтійські держави – Литву, Латвію, Естонію, – а також усіх своїх колишніх союзників по Варшавському блоку, Москва, як і раніше, називає "невдячними" лише за те, що вони побажали стати вільними. Нас намагаються переконати, нібито існує лише один "хороший" народ, добрий і пухнастий, з "високими духовними скріпами", а всі інші навколо повинні лише належати до його "сфери впливу"...

Ця шовіністська фантасмагорія стала, по суті, державною ідеологією путінської Росії. Уже реально сталося те, про що ще не так давно з великою тривогою застерігав великий гуманіст сучасності, російський академік Дмитро Сергійович Лихачов: "Росія може скотитися до фашизму".

Чому це все відбувається сьогодні? Які були тому історичні, політичні, соціальні передумови? Щоб розібратися в цьому, спробуймо згадати: а що в житті російської імперії, ну хоча б із часів Пушкіна і далі аж до наших днів, було найбільш відмітним? Не будемо говорити зараз про знак "добро" або "зло".

Будемо говорити лише про масштаби тих чи інших явищ незалежно від їхнього знака. Тобто всі ці, безперечно, чудові матрьошки, палехські скриньки та навіть прекрасний російський балет поки що залишимо осторонь. На жаль, але в часи Пушкіна і далі в XIX столітті наймасштабнішим, найбільш відмітним у Росії було згадане нами кріпацтво. 85% населення російської імперії – безправні кріпаки! Які вбирають рабську психологію не тільки в самих себе, але і для генетичного її передання наступним поколінням.

А що відрізняло вже радянську імперію в XX столітті? На жаль, але і тут найбільш масштабні явища – теж під знаком "зло": голодомори і гулаги для самих себе і для всіх підневільних народів. Ці дві трагедії погубили або ж скалічили понад 40 мільйонів життів, перевищивши масштаби жертв гітлерівського фашизму... Сьогодні з Москви нерідко можна почути лицемірні голосіння: "Ну, адже це була наша спільна біда!"... Але скажіть, будь ласка, де творила, де стратегічно розробляла і звідки насаджувала найпотужніша енкаведешна сила й армія всім безправним республікам цю "загальну біду"? Із Києва? Із Мінська? Із Душанбе? Звідки?.. Не з Кремля?..

У радянській імперії кілька поколінь людей щовечора лягали спати і прокидалися вранці під звуки гімну, який починався так: "Союз нерушимый республик свободных навеки сплотила великая Русь...". Нісенітниця і брехня абсолютно в кожному слові, крім останнього! Бо який же "союз" і яких же "вільних", якщо всім цим "союзом" жорстко керували лише з Кремля? Ось сьогоднішній Європейський союз – це дійсно союз. Тому що життям усіх 28 держав, які до нього входять, повністю керують із відповідних столиць цих держав. У Брюсселі обговорюють і ухвалюють якісь спільні рішення, але водночас будь-яка держава, незалежно від свого розміру та чисельності населення, має право ветувати будь-які рішення, якщо вважає, що вони суперечать її національним інтересам.

У совковому ж "союзі" всім керували з Кремля, у руках якого цілком і неподільно були зосереджені вся влада, усе "правосуддя", зокрема з використанням психіатричних лікарень, уся система управління силовими структурами... Ось що насправді було завуальовано під назвою "союз". Ну, а з поняттями "навіки" і "згуртувала" все прояснив 1991 рік... Однак місія згаданого гімну полягала в тому, щоб постійно, двічі на день, "освячувати" той стан речей, що був, і невпинно нагадувати населенню всієї імперії, хто тут у нас усіх "старший брат". У абсолютній відсутності демократії, у повному безправ'ї союзних республік і в споконвічних традиціях жорстокостей нецивілізованої імперії, часом найдикіших жорстокостей, полягала насправді наша "спільна біда", яка призвела до голодоморів і гулагів...

А протягом цих і всіх наступних десятиліть – репресії проти інакомислення, придушення будь-яких проявів волі в усій країні... Потоплення в крові демократичного руху 1956 року в Угорщині... Розтерзання гусеницями танків учасників "Празької весни" 1968 року в Чехословаччині... Злочинна 10-річна війна в Афганістані ціною втрачених 15 тисяч життів солдатів і офіцерів... І заради чого такі жертви? Тільки лише для того, щоб спалити і зрівняти із землею сотні афганських кишлаків та посадити на трон кремлівську маріонетку Наджибуллу? Якого в підсумку афганський народ публічно повісив у центрі Кабула...І постійна, постійна, постійна антизахідна істерія...

А чим відзначилася Росія вже в період після 1991 року і до наших днів? Якими здобутками? Слова старого гімну прибрали, але "музика" залишилася колишньою – агресія проти Молдови, Грузії, а тепер ось і проти України... Створення ніким не визнаних, а, отже, ізольованих від усього світу фейкових республік Придністров'я, Абхазії, Південної Осетії... Це, по суті, закриті гетто, звідки люди не можуть нікуди виїхати хоча б навіть на кілька днів, тому що їхні паспорти, дипломи, інші документи ніде за кордоном не діють. Тепер таке саме гетто будують у так званих "ДНР" і "ЛНР"... А що ще? Варварські бомбардування сирійського Алеппо, після яких увесь уражений світ обійшли кадри фото- і кінохроніки з горами дитячих трупів... І в той час, коли світ жахався побаченого, ансамбль міністерства оборони Росії летів до Сирії влаштовувати перед варварами, що відзначилися в страшному злочині, канібальські пісні й танці на крові сотень убитих сирійських дітей... Напевно, саме небо не дало, щоб відбулося таке цинічне блюзнірство. Літак із повним складом цього ансамблю і кількома авіаекіпажами, які летіли на зміну тим, які "перетрудилися" на вбивствах дітей в Алеппо, розвалився над Чорним морем і потонув...

А що в цей час у самій Росії? Відновлення пам'ятників і бюстів, воскресіння над усією країною зловісної тіні "ефективного менеджера" Сталіна, – саме так тепер його в Росії називають... 5 березня 2017 року, у чергову річницю смерті тирана, гранітний монумент Сталіну на Красній площі у весь зріст аж поверх вус і брів завалили квітами, а тут ще з воріт Кремля чинно виходять два відомі чоловічки в оточенні здоровенного кільця охорони і свій віночок теж покладають... Дію поважно транслюють на всю країну: ось, мовляв, кого поважати потрібно і до "витоків" яких повертатися... Усе це дуже тривожно свідчить про можливе повторення в певних обставинах тієї ж загальної біди... Мабуть, має рацію російський письменник Віктор Єрофєєв, який говорить: "Коли Сталін остаточно помре в душах росіян, лише тоді можна сподіватися, що в нашої країни є майбутнє"...

...А поки ось як чудово відображає цивілізаційний рівень держави його ясне дзеркало – канали федерального телебачення. Згадаймо, наприклад, приголомшливу заяву про "радіоактивний пил", у який Росія нібито здатна перетворити США. Вона прозвучала не де-небудь, а на центральному державному каналі "Россия-1" із вуст приголубленого Кремлем знаменитого одіозного теленегідника. Вдумайтеся, наскільки ж це варварська заява! І наскільки ідіотська й самовбивча!... "Перетворити на радіоактивний пил" країну, економічна міць якої майже в 10 разів перевищує російську і науково-технічний потенціал якої абсолютно в усіх сферах, зокрема військовій і космічній, теж незрівнянно вищий! Тому постає суто риторичне запитання: а чи встигнуть охочі хоча б навіть спробувати знищити таку країну, перш ніж подохнуть самі?

До речі, про сферу космічну. Саме вона найкраще демонструє рівень науково-технічного прогресу загалом. На сьогодні американці, які ще в 1969–1972 роках висадили сімох своїх астронавтів на Місяць, уже приблизно років на 50 уперед відійшли від "першої космічної держави". І відрив лише збільшується.

Тепер NASA готує масштабну експедицію на Марс. У цій програмі бере участь і група молодих талановитих українських учених. Для проведення наукових досліджень на червоній планеті вони розробили оригінальну модель автопілотного "марсохода-літака", здатного не тільки самостійно перелітати на визначені дистанції, щоб брати проби ґрунту. Він здатний і заправлятися самостійно, виробляючи для себе пальне із звичайного льоду марсіанської поверхні. А що новенького чути зараз про Росію, крім її злочинів у Сирії? Ось зараз, коли я пишу ці рядки, сайт "Газета.Ru" повідомив новину із таким заголовком: "Депутати Держдуми придумали механізм для поховання Леніна". Так, не густо...

А тим часом нормальний цивілізований світ живе творчим життям, будує своє майбутнє і, звичайно ж, піклується, як це майбутнє захистити від тих, хто мріє про "радіоактивний пил". Тому неминуче і дуже скоро на зміну нинішнім системам ПРО, які розставляють у Європі й у Південній Кореї, прийдуть ще більш сучасні й більш потужні засоби захисту. Цілком імовірно, що ті, від яких потрібно захищатися, навіть не встигнуть поховати своїх леніних і кімерсенів, як накопичені ядерні арсенали, якими вони сьогодні намагаються шантажувати світ, будуть небезпечними лише для них самих... Але поки вони ще живуть у своїх химерах...

Далі буде...

Джерело: "ГОРДОН"

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 
 
 
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

Свіжі блоги