+6 Київ
Серед інших особливо шанованих мною книг зі скарбниці світової літератури стоїть на книжкових полицях моєї домашньої бібліотеки десятитомне "Зібрання творів О. С. Пушкіна". Придбав я це видання за щасливим випадком багато років тому на одну з перших зарплат на початку мого післяуніверситетського трудового життя. Я говорю "за щасливим випадком", тому що це був період, коли книги були у великому дефіциті...
Далі траплялося багато всяких приводів, за якими я знову і знову відкривав той чи інший том пушкінських творів. Але ніколи раніше не міг би припустити, що одного разу я, етнічний українець, буду перечитувати ці томи для того, щоб захистити улюбленого поета від спекуляцій на його імені з боку людей, які поважно і гордо називають себе "російськими патріотами". Але ось, трапилося...
Оскільки нинішня російська військова агресія в Україні рішуче засуджена європейським і всім світовим цивілізованим співтовариством, шовіністи, зокрема й ті, які живуть у нас в Україні, затіяли брудну метушню навколо імені поета. Висмикують для підтвердження нібито "правоти" військової агресії і "викриття Європи" один вірш, написаний Пушкіним у 1831 році щодо трагічних подій у Польщі. Називається він "Клеветникам России"...
Згадаймо з історії той період. Починаючи з останньої чверті XVIII століття, значна частина розділеної тоді Польщі входила до складу російської імперії. Однак у 1794 році на цих територіях спалахнуло знамените національно-визвольне повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Воно було придушене російськими багнетами. Але минуло три з половиною десятиліття, і почалося повстання 1830–1831 років. Справедлива боротьба поляків за свободу отримала велику моральну підтримку демократичної громадськості тодішньої Європи, яка засуджувала російських окупантів приблизно так само, як сьогодні європейці засуджують російську військову агресію в Україні.
На превеликий жаль, згаданий вірш Пушкіна дійсно був написаний на підтримання окупаційного режиму і містив критику європейських народів, які заступилися за Польщу. Скажімо прямо: навряд чи цим далеко не найкращим епізодом своєї творчої біографії поет пишався надалі. Принаймні, жодних ознак цього в його щоденниках і листах ми не знаходимо. Швидше навпаки: його шанобливе ставлення до великого польського поета, активного учасника національно-визвольного руху Адама Міцкевича, а також багаторічне листування і тісна дружба з проєвропейськи налаштованим Петром Чаадаєвим свідчать, що насправді антиєвропейські мотиви вірша, написаного 16 серпня 1831 року, рівно за десять днів до трагічного падіння розтерзаної російськими багнетами Варшави, були вельми сумною і драматичною помилкою поета.
Однак нинішні шовіністи витягли цей давній епізод і тепер ним смакують і козиряють. Уже дуже хочеться їм переконати всіх нас, ніби Пушкін, був би він зараз живим, точно так само підтримав би російську військову агресію і засудив сучасну Європу за неприйняття цієї злочинної авантюри.
Сьогодні шовіністи улесливо славлять новоявленого кремлівського "збирача російських земель", навіть порівнюючи його з Петром Великим. Хоча порівняння це цілком сміховинне, бо насправді все виглядає з точністю до навпаки. Там, у петровській епосі – здоровенний, майже двометрового зросту, реально мислячий цар, який розумів необхідність розвертання дрімучої відсталої Росії обличчям до Європи освіченої, з швидким розвитком. А тут – амбітний недоцарьок, який явно страждає комплексами неповноцінності, який, за відомим визначенням Ангели Меркель, перебуває "у відриві від реальності" і який, як це ми всі бачимо, крок за кроком заганяє Росію в міжнародну ізоляцію.
І якщо вже проводити якісь паралелі з пушкінською епохою, то було б дуже актуально згадати найближчого друга Пушкіна за Царськосільським ліцеєм і за всією долею – Петра Чаадаєва, якому присвячений знаменитий пушкінський вірш, відомий сьогодні кожному: "...Пока свободою горим, Пока сердца для чести живы..." і далі за текстом.
Дивні переплетення історій і доль. Так вже збіглося, що в тому самому 1831 році, коли Пушкін написав свій вірш, який здавався йому патріотичним, його найближчий друг Чаадаєв завершив роботу над головним твором свого життя – "Философическими письмами". Це глибокі роздуми російського патріота, вельми стривоженого і засмученого тим, що Росія відірвалася і далеко відстала від набагато цивілізованішої Європи. Саме цією обставиною пояснював Чаадаєв дику похмуру природу сучасного йому суспільства. У "Философических письмах" він висловлював гіркий жаль щодо "відлучення Росії від світового виховання людського роду". З глибоким болем у душі окреслював філософ російське, як він пише, "тьмяне та похмуре існування, позбавлене сили і енергії, яке ніщо не оживляє, крім злочинів, ніщо не відрізняє, крім рабства"...
Коли перечитуєш Чаадаєва, вражає, наскільки його оцінки актуальні і щодо нинішньої путінської Росії, яка зараз, якщо процитувати відоме визначення Андрія Макаревича, "диким звіром наїжачилася проти всього цивілізованого світу" і повертає з часів "холодної війни" антизахідну істерію"... Чому це відбувалося тоді? Чому це відбувається сьогодні? У Чаадаєва ми знаходимо таку версію відповіді: "У нашій крові є щось вороже всякому істинному прогресу, бо ми стоїмо осторонь від спільного руху, де розвивалася і формулювалася соціальна ідея". Чаадаєв мав на увазі "соціальну ідею" католицької Європи, від якої політично, ментально і духовно було відірване російське православ'я, що негативно позначилося на розвитку Росії. "Велика світова робота, за 18 століть розроблена розумами Європи, не зачепила Росії, яка була виключена з кола благодійної дії", – журився Чаадаєв. Відірваність від Європи мала, за його оцінкою, "найтяжчі наслідки для Росії".
Усією своєю душею Чаадаєв уболівав за вітчизну. Але, на жаль, вітчизна не оцінила... Спроба публікації в журналі "Телескоп" лише одного з його "Философических писем" завершилася тим, що журнал було негайно закрито, видавця-редактора Миколу Надєждіна заслано. А самого Чаадаєва "високим імператорським повелінням" було оголошено божевільним. Точно так само, як уже в радянську епоху імперія часів Брежнєва і Андропова оголошувала божевільними і закривала в психлікарнях тисячі інакодумців. Політична розправа над Чаадаєвим відбулася у 1836 році. А всього через кілька місяців загинув Пушкін – 27 січня 1837 року на околиці Петербурга над Чорною річкою пролунав сумно знаменитий фатальний постріл Дантеса...
Як духовна спадщина для майбутніх поколінь залишилися не тільки творчість, але й зворушливе багаторічне листування Пушкіна і Чаадаєва, яке вельми переконливо свідчить, що насправді розбіжності двох близьких духом людей у поглядах на Європу, які проявилися влітку 1831 року, – усього лише прикрий епізод. Насправді Пушкін добре розумів величезний потенціал цивілізаційного значення Європи для Росії. І, звичайно, розумів проєвропейські настрої Чаадаєва. Ну от хоча б така маленька деталь. Один зі своїх листів до Чаадаєва, написаний французькою, Пушкін починає так: "Друже мій, я буду говорити з Вами мовою Європи, вона мені звичніша від нашої, і ми продовжимо бесіди, які започатковані свого часу в Царському Селі і так часто відтоді перериваються...".
Зауважимо, до речі, що "мовою Європи", французькою, написана половина всіх пушкінських листів, які зайняли два останні томи в десятитомному "Зібранні творів". А в листі від 6 липня 1831 року, який ми зараз процитували, Пушкін, оцінюючи щойно прочитаний новий рукопис Чаадаєва, пише: "Усе, що Ви говорите про Мойсея, Рим, Аристотеля, про ідею істинного Бога, про древнє мистецтво, про протестантизм, дивовижне силою, істинністю чи красномовством. Усе, що є портретом чи картиною, зроблене широко, блискучо, велично. Ваше розуміння історії для мене абсолютно нове...". А трохи далі у цьому листі ще й така фраза: "Ви бачите єдність християнства в католицизмі... Чи не полягає вона в ідеї Христа, на яку ми натрапляємо також і в протестантизмі?"...
Як відомо, протестантські конфесії широко поширені в Європі. І духовне єднання всіх гілок християнства – не тільки православ'я й католицизму, але й протестантизму, як зазначив Пушкін – могло б сприяти включенню Росії в загальноєвропейський цивілізаційний процес. Ось це і є справжнє ставлення Пушкіна до Європи та її цивілізації. І подальших підтверджень цієї світоглядної позиції ми знаходимо у творчості Пушкіна, його щоденниках і листах чимало.
Що ж стосується стану Росії, то оцінки великого поета і його друга, бунтівного філософа, збігаються. Наприклад, в одному зі своїх листів, погоджуючись із Чаадаєвим у тому, що суспільне життя в російській імперії безрадісне і безпросвітне, Пушкін писав: "Це відсутність громадської думки, це байдужість до всякого обов'язку, до справедливості і правди, це цинічне презирство до думки, до людської гідності воістину доводить до відчаю...". У цьому контексті також цікавий один із листів Пушкіна до Вяземського, де поет висловив своє знамените визнання: "Я, звичайно, зневажаю Вітчизну мою з голови до ніг...". А далі в цьому листі є ще й таке: "Ти, який не на прив'язі, як можеш ти залишатися в Росії? Якщо цар дасть мені волю, то я й місяця не залишуся. Ми живемо в сумному столітті, але коли уявляю Лондон, чавунні дороги, парові кораблі, англійські журнали або паризькі театри... – то моє глухе Михайлівське наводить на мене тугу і сказ...".
Так на чому зіграли шовіністи, спробувавши за допомогою вірша, висмикнутого з усього контексту ставлення Пушкіна до сучасної йому Європи, кинути тінь на нинішню демократичну Європу, яка виступила на підтримку України? А ось на чому. Більшість людей хоч і ознайомлена із творчістю Пушкіна, але ознайомлена здебільшого за шкільною програмою або в кращому випадку за дуже скороченими виданнями вибраних творів – в однотомниках чи двотомниках. З повним "Зібранням творів Пушкіна" реально ознайомлений далеко не кожен навіть у середовищі викладачів російської мови і літератури.
На жаль, у всіх масових, але дуже скорочених варіантах видань поет поставав перед читачами надто відполірованим і... надто спрощеним. "Невільником честі" і відчайдушним борцем з режимом, який ніколи і ні в чому не помилявся, ніколи і ні в чому не сумнівався. Поставав одним і тим самим – незмінним, як бронзова статуя, – у всі періоди його життя від Царськосільського ліцею і до останніх днів. Ось саме такого, не зовсім справжнього, досить відполірованого Пушкіна, але зате широко відомого і шанованого, спробували використовувати шовіністи у своїх пропагандистських цілях на злобу дня. Із розрахунком на величезні маси тих читачів, які, на жаль, багатьма десятиліттями були привчені сприймати все, що пов'язано з його ім'ям, лише у двох тонах – чорному і білому.
Як правило, середньостатистичний читач чітко собі затямив, засвоїв і не сумнівається: Пушкін – бездоганний апостол вільнодумства і свободи, а ось, скажімо, генерал Бенкендорф, головний цензор імперії, – жорстокий царський сатрап, мерзенний душитель усіляких свобод. Мені здається, такий читач буде неабияк здивований, якщо раптом наткнеться на миле великосвітське листування Пушкіна і Бенкендорфа. Зокрема і "європейською" французькою мовою, де йдеться не тільки про справи цензурні, і де обидва "милостиві пани" запевняють один одного в "щирих почуттях найглибшої шани і повної відданості"...
До речі, один із таких листів Пушкіна до генерала Бенкендорфа нещодавно використовував із тією самою метою "засудження" Європи один давно і близько мені знайомий київський письменник ленінградського походження, який нині заступився за Україну. Я його щиро сприймав років двадцять до нинішньої війни як людину інтелігентну, вельми освічену. Я навіть чудово дружив із ним усі ці два десятиліття. А зараз раптом із болем у душі і великим розчаруванням виявив, що у зв'язку з відомими подіями останнього часу під його освіченістю виразно окреслився огидний образ типового путіновидного примата.
Завжди раніше він зараховував усіляких бенкендорфів до героїв однозначно негативних. А тепер у поглядах раптом змінився, і у сфабрикованій "антиєвропейській" публікації повчально процитував як приклад "патріотизму" згаданий пушкінський вірш. А ще – і теж, уявіть собі, як приклад "патріотизму"! – процитував лист Пушкіна до Бенкендорфа. Бо в тому листі блискучий поет-патріот висловлював ясновельможному генералу-сатрапу... свою стурбованість настроями, які у зв'язку з польськими подіями проявляють "молоді покоління, збурені журналами"... Мовляв, притиснути б ці журнальчики треба...
Якось так дуже сумно вийшло, що поет перейнявся "журналами, які збурюють" навіть жвавіше від самого генерал-цензора, душителя, як ми пам'ятаємо зі шкільних підручників, усіляких свобод.
Чи означає це, що така вельми неприваблива історія ставить під сумнів велику творчу спадщину Пушкіна? Ні, звичайно! Насправді це означає лише те, що Пушкіна необхідно сприймати не як святого ідола, незмінного у всі роки його життя, а як живу людину свого похмурого, обтяжливого, кріпосницького часу. Де всілякі найдивовижніші і навіть, здавалося б, абсолютно непорівнянні колізії, перипетії, парадокси, недоладності, нерідко просто приголомшливі своєю несумісністю і абсурдністю, спокійнісінько уживалися в тому часі і цілком нормально сприймалися суспільством. Усю ту історію сьогодні звісно ж можна і потрібно усвідомлювати за критеріями нашого часу. Однак її не можна судити і засуджувати за нинішніми критеріями...
А інакше неможливо ні пояснити, ні зрозуміти: ну як же так? "Апостол свободи", "невільник честі", а повідомляє друзям у своїх листах про те, як надмірно погуляв і необережно витратився в Петербурзі. А тепер ось проблеми фінансові... І в листі від 6 листопада 1836 року він звертається до графа Є. Ф. Канкріна, у міністерстві якого на державній службі тоді був, із таким ось "уклінним проханням": "Чи не погодитеся Ви, милостивий пане графе Єгоре Францевичу, як погашення боргів моїх перед міністерством, яких дуже багато накопичилось (45 000 руб. уже набігло), викупити коштом міністерства 200 кріпаків із мого Нижегородського маєтку?"... І розуміючи, що цар, коли дізнається, буде дуже незадоволеним таким "гешефтом" із намаганням полегшити державну скарбницю (або, як тепер сказали б, "спробою корупційного діяння"), Пушкін уважає за необхідне приписати: "Переконливо прошу Вашу ясновельможність не доводити цього до відома Государя Імператора"...
Ну як до цього ставитися? І до самої спроби такого "гешефту"... І до абсолютно зневажливого ставлення "апостола свободи" до цих двох сотень нещасних кріпаків, які нічого не варті у його очах, окрім як суми можливого викупу... Мабуть, до цього треба ставитися з розумінням того, що таке вважали цілком нормальним за моральними критеріями того суспільства, у якому, на відміну від усіх європейських держав, протягом усього ХІХ століття аж до 1861 року зберігався рабовласницький лад у вигляді кріпосного права. Такий був час величезної імперії з чималими політичними амбіціями, але надзвичайно відсталим від європейського укладом життя. Досить чітке відображення цього проглядається і в сучасних реаліях...
ДАЛІ БУДЕ...
Джерело: "ГОРДОН"
