Усе покоління моєї мами так учинило. Відклало молодість на старість. На потім

У мами в серванті жив кришталь. Салатниці, фруктовниці, оселедниці. Усе громіздке, непрактичне. І ще фарфор. Красивий, із переливчастим малюнком квітів і метеликів. Набір із 12 тарілок, чайних пар і блюд під гаряче. Мама купувала його ще в радянські часи і ходила кудись уночі із номером "28" на руці. Вона називала це: "Урвала".

Коли у нас бували гості, я стелила на стіл білосніжну скатертину. Скатертина просила ошатної порцеляни.

— Мамо, можна?
— Не треба, це для гостей.
— Так у нас же гості!
— Та які це гості?! Сусіди та баба Поліна...

Я зрозуміла: щоб фарфор вийшов із серванта, треба, щоб англійська королева покинула Лондон і зазирнула у спальний район Капотні, у гості до мами.

Раніше так було заведено: купити і чекати, коли почнеться справжнє життя. А те, яке вже сьогодні, – не враховували. Що це за життя таке? Суцільне подолання. Мало грошей, мало радості, багато проблем. Справжнє життя почнеться потім. Просто раз – і почнеться. І в цей день ми будемо їсти суп із кришталевої супниці й пити чай із порцелянових чашок. Але не сьогодні.

Коли мама захворіла, вона майже не виходила з дому. Пересувалася на інвалідному візку, ходила з милицями, тримаючи за руку того, хто її супроводжував.

— Відвези мене на базар, – попросила мама.
— А що тобі треба?

Останніми роками одяг мамі купувала я і завжди вгадувала. Хоча і не дуже любила шопінг для неї: у нас були різні смаки. І те, що не подобалося мені, – напевно подобалося мамі. Тому це був такий антишопінг – треба було обрати те, що ніколи не купила б собі, і саме від цих обновок мама була в захваті.

— Мені білизну треба нову, я схудла.

У мами гарна, але складна фігура, невеликі стегна і великі груди, підібрати білизну на око неможливо. Зрештою ми поїхали в магазин. Він був у ТЦ, біля входу, на першому поверсі. Від машини, припаркованої біля входу, до магазину ми йшли хвилин 40. Мама ледь переставляла хворі ноги.

Прийшли. Обрали. Приміряли.

— Тут дуже дорого і не можна торгуватися, – сказала мама. – Підемо ще кудись.
— Купи тут, я ж плачу, – кажу я. – Це єдиний магазин твоєї крокової доступності.

Мама зрозуміла, що я маю рацію, не стала сперечатися. Мама обрала білизну.

— Скільки коштує?
— Неважливо, – кажу я.
— Важливо. Я маю знати.

Мама – фанат контролю. Їй важливо, що це вона ухвалила рішення щодо покупки.

— 5 тисяч, – каже продавець.
— 5 тисяч за труси???
— Це комплект із нової колекції.
— Та яка різниця під одягом?! – мама обурена.

Я щосили підморгую продавцеві, показую пантоміму. Мовляв, збреши.

— Ой, – каже дівчинка-продавець, дивлячись на мене. – Я зайвий нуль додала. 500 рублів коштує комплект.
— Отож-бо! Йому, звичайно, 300 рублів красна ціна, але ми просто стомилися... Може, скиньте пару сотень?
— Мамо, це магазин, – утручаюся я. – Тут фіксовані ціни. Це не Черкізон.

Я плачу з картки, щоб мама не бачила купюр. Відразу мну чек, щоб зайвий нуль не потрапив їй на очі. Забираємо покупки. Ідемо до машини.

— Гарний комплект. Ошатний. Я спеціально сказала, що не подобається, щоб цікавості не виказувати. А раптом скинули б нам пару сотень. Ніколи не демонструй продавцю, що річ тобі сподобалася. Інакше ти на гачку.
— Добре, – кажу я.
— І завжди торгуйся. А раптом скинуть?
— Добре.

Я все життя дістаю поради, незастосовні в моєму світі. Я називаю їх "пейджерами". Вони начебто є, але в еру мобільних уже не потрібні.

Одного разу мамі подзвонили у двері. Вона довго-довго йшла до дверей. Але за дверима стояв терплячий і усміхнений молодий хлопець. Він продавав набір ножів. Мама впустила його, не замислюючись. Пенсіонерка, що не ходить, впустила до квартири широкоплечого молодого мужика з ножами. Без коментарів.

Хлопець розповідав мамі про сталь, про те, як ніж може розрізати носовичок, підкинутий угору, на льоту.

— А я без мужика живу, у домі ніколи немає нагострених ножів, – поскаржилася мама.

Виявила цікавість. Хоча сама вчила не виявляти.

Це було маленьке шоу. У житті моєї мами було мало шоу. Тобто багато, але тільки в телевізорі. А тут – наяву. Хлопець не продавав ножі. Він продавав шоу. І продав.

Хлопець оголосив ціну. Зазвичай цей набір коштує 5 тисяч, а сьогодні – усього 2,5. І ще в подарунок кулінарна книга. "Ну треба ж! Ще й кулінарна книга!" – подумала мама, яка жодного разу в житті не готувала за рецептом: вона відчувала продукт і знала, що і за чим треба додавати в суп.

Мама зрозуміла: ножі треба брати. І взяла.

Пенсія у мами – 9 тисяч. Якби вона жила одна, то вистачило б на комуналку і хліб із молоком. Без ліків, без одягу, без спідньої білизни. І без ножів. Та оскільки за комуналку, ліки, продукти та одяг платила я, то мамина пенсія давала їй змогу почуватися незалежною.

Наступного дня я приїхала в гості. Мама почала хвалитися ножами. Розповіла про носовичок, який просто на льоту можна розрізати. Навіщо різати носовичок на льоту і взагалі навіщо різати носовички? Я не розуміла цих маркетингових хитрощів, та бог із ними. Я знала, що їй упхали якийсь китайський ширвжиток в ошатній валізці. Але мовчала. Мама любить приймати рішення і не любить, коли їх засуджують.

— То навіщо ж ти сховала ножі, не поклала на кухні?
— З глузду з'їхала? Це на подарунок комусь. Хтозна, до лікарні загремлю, лікарю якомусь. Або в "Соцбезі", може, комусь треба буде за путівку віддячити...

Знову на потім. Знову все найкраще – не собі. Комусь. Комусь більш гідному, хто вже сьогодні живе по-справжньому, не чекає. Мені теж генетично передалася ця безглузда навичка: не жити, а чекати.

Моїй доньці нещодавно подарували дорогу ляльку. На коробці написано "Принцеса". Лялька і справді в шикарній сукні, із короною і чарівною паличкою. Доньці – півтора рочку. Решту своїх ляльок вона тягає за волосся підлогою, носить за ноги, а улюбленого пупса якось ледь не розігріла в мікрохвильовці. Я сховала нову ляльку. Потім якось, коли доробимо ремонт, дочка підросте, і настане справжнє життя, я віддам їй Принцесу. Не сьогодні.

Та повернімося до мами і ножів. Коли мама заснула, я відкрила валізку і взяла першого-ліпшого ножа. Він був красивий, із блакитною ошатною ручкою. Я дістала з холодильника шматок твердого сиру і спробувала відрізати шматочок. Ніж залишився в сирі, ручка – у мене в руці. Така блакитна, ошатна.

— Це навіть не пластмаса, – подумала я.

Вимила ножа, полагодила його, поклала назад у валізу, закрила і сховала. Мамі нічого, звісно, не сказала. Потім погортала кулінарну книгу. У ній були переплутані сторінки. Початок рецепту від солодкого пирога – кінець від печінкового паштету. Безсовісні люди, які обманюють пенсіонерів, як ви живете з такою совістю?

У грудні, перед Новим роком, мамі різко стало краще, вона повеселішала, почала сміятися. Я надихнулася її сміхом. На свято я подарувала їй красиву білу блузку з невеликим делікатним вирізом, щоб підкреслити її великі груди, із різьбленим комірцем і акуратними гудзичками. Мені подобалася ця блузка.
— Спасибі, – сказала мама і сховала її в шафу.
— Одягнеш її на Новий рік?
— Ні, навіщо? Заляпаю ще. Я потім, коли поїду кудись...

Мамі вона очевидно не сподобалася. Вона любила яскраві, викличні кольори. А може, навпаки, дуже сподобалася. Вона розповідала, як у молодості їй хотілося вбиратися. Але ні одягу, ні грошей на нього не було. Була одна біла блузка і багато шаликів. Вона змінювала шалики, пов'язуючи їх кожного разу по-різному, і завдяки цьому мала репутацію модниці на заводі.

До тієї новорічної блузки я теж подарувала шалики. Я думала, що подарувала мамі трохи молодості. Але вона прибрала молодість на потім. У принципі, усе її покоління так учинило. Відклало молодість на старість. На потім. Потім знову. Усе найкраще – на потім. І навіть коли очевидно, що найкраще вже в минулому, усе одно – потім. Синдром відкладеного життя.

Мама померла раптово. На початку січня. Цього дня ми збиралися до неї всією сім'єю. І не встигли. Я була приголомшена. Розгублена. Ніяк не могла опанувати себе. То плакала ридма. То була спокійна, як танк. Я ніби не встигала усвідомлювати, що відбувається навколо.

Я поїхала в морг. По свідоцтво про смерть. При ньому працювало ритуальне агентство. Я байдуже тицяла пальцем у якісь картинки з трунами, атласними подушечками, вінками та іншим. Агент щось складав на калькуляторі.

— Який розмір у покійниці? – запитав мене агент.
— 50-й. Точніше, зверху – 50-й, через великі груди, а знизу... – навіщось докладно почала відповідати я.
— Це неважливо. Ось такий набір одягу у нас є для неї, в останню путь. Можна навіть 52-й узяти, щоб вільно їй було. Тут сукня, капці, білизна...

Я зрозуміла, що це мій останній шопінг для мами. І заплакала.

— Не подобається? – агент неправильно трактував мої сльози: адже я сиділа зібрана і спокійна ще хвилину тому, а тут істерика. – Але в принципі, вона ж зверху буде накрита ось таким атласним покривалом із вишитою молитвою...
— Нехай буде, я беру.

Я заплатила за покупки, які стануть у нагоді мамі в день похорону, і поїхала в її спорожнілий дім. Треба було знайти її записну книжку і обдзвонити друзів, запросити на похорон і поминки.

Я увійшла до квартири і довго мовчки сиділа в її кімнаті. Слухала тишу. Мені дзвонив чоловік. Він хвилювався. Але я не могла говорити. Просто клубок у горлі. Я полізла в сумку по телефон, написати йому повідомлення, і раптом абсолютно без причин відчинилися двері шафи. Містика.

Я підійшла до неї. Там зберігалися мамина постіль, рушники, скатертини... Зверху лежав великий пакет із написом "На смерть". Я відкрила його, зазирнула всередину. Там лежав мій подарунок. Біла блузка на Новий рік. Білі капці, схожі на чешки. І комплект білизни. Той самий, за 5 тисяч. Я побачила, що на ліфчику збереглася ціна. Тобто мама все одно дізналася, що він коштував так дорого. І відклала його на потім. На найкращий день її справжнього життя.

І ось він, мабуть, настав. Її найкращий день. І почалося інше життя... Дай Боже, воно справжнє.

Зараз я допишу цей пост, умиюся від сліз і розпакую доньці Принцесу. Нехай вона тягає її за волосся, забруднить сукню, згубить корону. Зате вона встигне. Пожити справжнім життям уже сьогодні.

Справжнє життя – те, у якому багато радості. Тільки радість не треба чекати. Її треба створювати самим. Жодних синдромів відкладеного життя у моїх дітей не буде. Тому що кожен день їхнього справжнього життя буде найкращим.

Давайте разом цьому вчитися – жити сьогодні.

Джерело: Ольга Савельева / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора