Чекали, коли Путін помре – тепер чекатимемо, коли здохне

Нічого принципово нового, зрозуміло, не сталося – ні в історичному аспекті, ні на путінському відрізку російської історії. Що він не піде, було зрозуміло давно. Що жодних важелів, щоб виколупати його із трону, у нас немає, теж було зрозуміло давно.

Питання, у який саме спосіб Путін оформить своє довічне, від самого початку було інтересом суто науковим. (Кому-небудь цікаво, яку посаду обіймав Сталін? Партійну, радянську?).

Ну так, не стали морочитися викрутасами з Держрадою і Білоруссю, відкрито використали конституцію, під вдалий день, із нагоди коронавірусу. А кого соромитися? Нас, чи що? Воно навіть чесніше, коли відкрито.

Ну, Терешкову відкопали для забави – це дійсно креатив так креатив. (Усі разом частівку згадали: і як вона теліпалася в космосі шматком нещасним; хоч якесь свято на нашій вулиці).

А так, повторюю, аж нічого не сталося. Емоцій, звісно, ми належну порцію на-гора видали, руками поплескали, слів сказали кілька фром зе самий боттом оф зе харт...

Чекали, коли він помре – тепер чекатимемо, коли здохне. А так усе йде своїм шляхом – типовим, універсальним. Імперія у процесі розпаду, довічний сонцеподібний цезар, пам'ять предків, перемоги у провінціях, терор усередині, охрінілі преторіанці, продажні сенатори, відморожені дітки, розтління, виродження... І так раз, і ще раз, і ще багато, багато разів, а потім, звісно, Аттіла.

Косоокий такий. І страшно вдячний Путіну і Ко за те, що навіть воювати не треба буде з цією безглуздою пустуватою рівниною.

До речі, п'яти століть, як Риму, нам, я гадаю, не знадобиться. Рим у нас, ви ж пам'ятаєте, третій, пересортиця...

Джерело: Виктор Шендерович / Facebook