-1 Київ
Якщо відняти від [президента РФ Володимира] Путіна воєнний та газовий шантаж, Путіна не буде у зовнішньополітичній природі. Тому він і далі підвищуватиме ставки та гратиме на нервах. Нічого особистого, strictly business.
Бізнес, на жаль, цілком успішний: два десятиліття внутрішнього всевладдя та кілька безкарно скоєних анексій, інтервенцій та політичних убивств не на жарт зміцнили самовідчуття господаря Кремля. Йому здається, що він схопив бога за бороду, і треба визнати: Захід допоміг йому відчути силу. Двозначна місія Саркозі після південноосетинської анексії 2008 року, сором'язливо забутий світом (під час уже кримської анексії) Будапештський меморандум – усе це й відгукується західному світу сьогодні.
Ні про яку єдину політику щодо Росії не йдеться: Штати досі були зайняті Китаєм, а Європа собою; її еліту Путін ґрунтовно корумпував (чого вартий колишній канцлер Німеччини в керівництві "Газпрому")... Західні економічні санкції, ударяючи по економіці Росії, ніяк не загрожували її еліті (російський список Forbes лише збільшився за ці роки), а заганяти Путіна в кут персональними санкціями Захід, мабуть, побоювався...
Останні тижні, здається, свідчать про те, що США навели бінокль на різкість і таки розгледіли Росію як системну загрозу. Постачання в Україну летальної зброї – у відповідь на ультиматум – начебто мають змусити Кремль охолонути, але, на жаль, для розуміння путінської логіки сьогодні, на мою думку, необхідні не так політологи, як психіатри...
Хазяїн нашої політичної тундри, як складна дитина, багато років робив гидоту, щоб на неї звернули увагу. Викинутий геть із пристойного товариства після кримської авантюри та агресії на Донбасі, він силоміць повернувся на порядок денний і багато років безкарно "кермував". Так кермує на перерві пубертатний здоровань-другорічник, фізичний розвиток якого випередив інтелектуальний. Здорованю невтямки, що лузер у цьому коридорі – не чотириокий, якого він мучить, а він сам: це з'ясують на тривалішій життєвій дистанції. А доти із ним усе гаразд, і йому, звісно, страшенно в кайф, коли всі ці "училки" зі світової еліти метушаться навколо, нервуються і про щось його просять...
Попередити Путіна про довготривалі наслідки такої політики, як і раніше, нема кому: глава Росії давно живе в ментальній ізоляції. Очевидно, він не користується інтернетом і живиться інформацією зі спеціальних течок, які кладуть перед ним спеціальні люди, стурбовані, переважно, тим, щоб всевладний Путін не вийшов із-під їхнього впливу.
У це їхнє бажання, як знак інь у знак ян, входить давній страх самого Путіна опинитися віч-на-віч із реальністю – тією реальністю, де він не месія-цар, скерований богом для порятунку Росії й осоромлення Заходу, а потенційний фігурант кількох кримінальних справ за особливо важкими статтями.
Він не хоче бачити у дзеркалі карного злочинця – він хоче бачити месію, і його можна зрозуміти. Він не може не знати про історичні аналоги (деякі трапилися на його очах), але, як єврей зі старого анекдоту, чомусь вважає, що в годину ікс навколо буде субота, а в нього четвер. Що поразка, якою завжди закінчується для авантюристів їхнє протистояння світові, мине його персонально...
Багаторазово повторене слово має властивість намагнічувати реальність, і, схоже, Путін сам давно повірив у переможні міфи власної пропаганди. Тож його опоненти сьогодні мають справу із самовідчуттям неадекватним, але цілісним та гармонійним, і якби цей персонаж не був господарем ядерного арсеналу, ситуацію можна було б визнати навіть кумедною.
Але ця остання обставина і змушує Захід гадати: має він справу з хамським блефом чи опонент справді збожеволів і готовий пустити світ під укіс заради свого імперського фантомного болю?
Я не маю відповіді на це запитання. Точніше – спочатку це точно був блеф, але воєнна риторика теж має властивість самосправдження: людина, яка блефує, входить у смак, й одного разу їй справді може здатися, що на руках самі джокери і настав час розкритися...
Окрім того, логіка рекету потребує час від часу підтвердження реальності загрози, інакше це не працює, і ритуальні танці зі зброєю можуть одного разу зайти за червону межу всупереч будь-якому розрахунку. Як ідеться у Бабеля, "пристав сказал: самолюбие мне дороже..."
Тому не надто заспокоюють загальні міркування про те, що велика війна не вигідна нікому. Ну так, не вигідна. Так і наприкінці 30-х років минулого століття ніхто не прагнув краєвиду кінця 40-х. Усі вирішували поточні політичні завдання, кожен своє: набирали політичні очки, утискали опонентів, зміцнювали владу, повертали втрачені землі, зраджували слабких і домовлялися із сильними, вважаючи, що цим зберігають мир... А далі вийшло, як вийшло.
Ці аналогії давно стали банальністю, але, як попереджав Бернард Шоу, єдиний урок, який можна дістати з історії, полягає в тому, що люди не дістають з історії жодних уроків...
Джерело: Виктор Шендерович / Facebook
