Якщо хтось вважає, що варто Заходу видати Україні гору зброї і ми переможемо – розчарую, так не буде. Путін – щур, якого доведеться варити повільно

У Росії є такий штамп "Путін не може програти". Використовують його різні люди в різних значеннях. Одні, які вірять у "великого президента", вважають, що Путін завжди вигравав і тому завжди виграватиме.

Інші дивляться глибше, вживаючи цю фразу у значенні "Путін не може дозволити собі програти". Занадто довго він виношував плани приборкання й підкорення України, надто багато ресурсів у це вгрохав. Другі ближчі до істини.

Але річ у тому, що Україна теж не може програти. Якщо для Путіна ця війна – битва за існування Росії у форматі імперії (без України вона неможлива), то для нас – це битва за існування. Битва за незалежність. Битва за державність.

Наша неможливість програти вагоміша. І в нас є союзники, які цю теоретичну неможливість допомагають зробити реальністю. Тому стартову фразу потрібно доповнити кількома словами, щоб вона стала адекватнішою: "Путін не може програти так просто".

Якщо хтось вважає, що варто західним країнам видати нам гору зброї, ми поженемо ворога до кордонів, і все – ура, перемога, розчарую. Так не буде.

Бо Путін не може програти так просто. Він здійснить будь-які зусилля, щоб ганебної поразки не сталося. Від масової мобілізації до тактичних ядерних ударів.

Ну, або, почавши програвати, запропонує переговори, які фіксують щось, що він зможе сам собі пояснити як перемогу-мінімум. Народу він і дірку від бублика зможе оголосити бургером, це не складно. Важливо, щоб він був готовим прийняти крах великих планів.

Зараз він усе ще в них вірить, трансформувавши провал бліцкригу, сподіваючись на повільне пожирання України, село за селом, місто за містом. І у віру, що Захід втомиться від підтримки нашої країни.

Але якщо Путін зрозуміє, що раптово "зливає", почне обирати між ескалацією та переговорами. Реальними, а не цирком для приїжджих, як у Стамбулі.

Ось тільки те, що для Путіна перемога-мінімум (захоплення Донбасу й півдня), для нас – поразка. Якщо, звичайно, на цей момент наше суспільство не виснажиться настільки, що вимагатиме від влади припинити війну на будь-яких умовах. Але це навряд.

Тому постає завдання перемогти, але так, щоб Путін не зробив різких рухів. Перефразовуючи приказку, якщо щура кинути в окріп, він вистрибне, якщо опустити в теплу воду і повільно довести до кипіння, він звариться.

Тож доведеться варити цього щура повільно, потихеньку перемелюючи російське озброєння до рівня крем'яних рушниць і палиць-кидалок. Сточуючи щурові зуби до стану, коли буде неважливо, скільки там народжують баби, якщо бабонародженим воювати не буде чим.

Знаю, що це складно прийняти, розумію, що на нас чекають великі втрати. Але якщо не злетить якийсь чорний лебідь (рак і щука), схоже, що іншого шляху немає.

Джерело: Роман Шрайк / Telegram

Опубліковано з особистого дозволу автора