+5 Київ
Що зараз відбувається в Польщі?
1) Усе почалося з того, що, як це вже не раз було в польській політиці, щойно обраний президент виявився не з однієї партії, що створила парламентську більшість. А згідно з польською конституцією, посада прем’єра і посада президента фактично рівноцінні. І тому, якщо після президентських виборів президент опиняється без підтримки парламенту, він фактично з 100-відсотковою ймовірністю буде конфронтувати з парламентом із тим, щоб спровокувати дочасні парламентські вибори, і на тлі своєї президентської перемоги гарантувати перемогу у дочасних парламентських виборах. Тому новообраний Навроцький очікувано почав саме таку стратегію – блокування будь-яких ініціатив парламенту.
2) І так уже сталося, що першою жертвою його блокування став законопроєкт про підтримку українців. Вибір Навроцького був, здавалося б, ідеальний. Адже зовні це виглядало так що, по суті, Навроцький урівнює в правах українців і поляків. Бо на соціалку (допомога на дітей) поляки можуть розраховувати лише тоді, коли вони працюють, а українці, зважаючи на війну, могли отримувати допомогу і без зайнятості.
Більше того, вибір Навроцького узгоджувався з логікою виборчої кампанії, де він переміг великою мірою завдяки підтримці третьої політичної сили в Польщі – "Конфедерації", яка виступає проти підтримки України. Тому, здавалося, Навроцький зробив усе дуже "правильно". Але тут щось пішло не так.
3) По-перше, по факту єдиною постраждалою групою від ініціативи Навроцького можуть виявитися матері з дітьми, чиї чоловіки залишилися в Україні, а багато хто – на фронті. І виглядає це не дуже навіть для багатьох поляків.
Щодо решти українців, то їх ініціатива Навроцького не торкнеться, бо вони в Польщі працюють. Причому працюють більше, ніж середньостатистичний поляк. На кожний злотий, витрачений на підтримку українців, працюючі українці сплачують вп’ятеро більше в польський бюджет податками й розвитком економіки. Ті українці, які по життю розраховують лише на значну чужу соціалку, вже давно опинилися у Західній Європі – там, де її справді дають. А в Польщі їх тупо немає.
4) Але найбільша проблема в тому, що коли політики в будь-якій країні відверто тягнуть нагору етнічну карту, раціональність швидко вимикається. І вже немає значення, хто і що мав на увазі, і хто першим почав.
Коли поділи у політиці відбуваються за етнічною ознакою, емоції руйнують розвиток усякої країни, бо політиків підтримують не за досягнуте, а тільки тому, що вони "свої". І ці "свої" зацікавлені в тому, щоби конфлікти поглиблювалися, бо нічого іншого вони не вміють.
Тому чимало політиків і вмикають етнічну карту, ігноруючи стратегічні наслідки для своєї країни. Медійний галас, який зараз здійнявся в українських і польських медіа, – це перші погані наслідки розіграшу "етнічної карти", і від цього не виграє ні Польща, ні Україна.
5) Найкраща відповідь на усякий популістичний гармидер – не ставати частиною цього гармидеру. З Польщею в жодному разі не треба дзеркалити. Бо політична недалекоглядність не може бути знищена іншою політичною недалекоглядністю.
Натомість треба шукати не те, що роз’єднує, а те, що об’єднує. І тому полякам треба просто нагадувати, хто є справжнім ворогом, і зосереджуватися на спільних безпекових ініціативах і військових виробництвах.
Попри останні скандали, я переконаний, що Навроцький і вся Польща буде підтримувати Україну в майбутньому саме у питаннях безпеки, бо страх перед Росією буде точно сильніший, ніж дріб’язкові емоції через чиюсь соціалку. Не треба забувати, що саме в часи PiS Україна отримала від Польщі безпрецедентну підтримку, і буде отримувати далі. Попри чортів, які час від часу вистрибують із минулого і зваблюють сучасних політиків дешевими політичними дивідендами.
Джерело: Sergiy Taran / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
