0 Київ
15 жовтня 1959 року в під'їзді свого будинку в Мюнхені убили Степана Бандеру. Його убив не "Моссад", який знаходив причетних до Голокосту по всьому світу і ліквідовував, не німці, які звільнилися від нацистської зарази, не агенти Заходу, який воював із Рейхом і зазнав багатомільйонних утрат, – ні, не вони. Убив Бандеру співробітник КДБ Богдан Сташинський. На похороні були присутні делегації країн зі всього світу. Прийшли тисячі людей. Могилу засипали привезеною з України землею і окропили водою з Чорного моря.
Роками раніше Нюрнберзький суд визнав Степана Бандеру та його національно-визвольний рух потерпілими від рук фашистів. А до цього було кілька років концтаборів... Бандера – людина трагічної й важкої долі. Людина-скеля. Незломлений захисник своєї країни. Дійсно віха і символ української історії. Непохитний, надзвичайно хоробрий, одержимий любов'ю до батьківщини, він зробив для збереження України зі своїми соратниками все, що міг, і навіть більше. Ця людина неймовірної сили духу і цілеспрямованості.
Його країну, його народ, його рідну землю фізично викреслювали з карти світу більшовики, улаштовуючи Голодомор, проводячи політику насильницької русифікації, розстрілюючи всіх незгодних, усю інтелігенцію, убиваючи людей за зайвий хлібний колосок у підвалі. Він не здався і пручався. У його країну увійшла німецька машина смерті. Він не здався, він пручався. На його країну зазіхала Польща, ненавидячи все українське. Він не здався, він пручався. І, увага: усе це відбувалося одночасно. І Бандера вистояв.
Ні, він не був ангелом. У той час кров лилася рікою по вулицях, у крові були абсолютно всі. І Бандера не був гуманістом. Але він і не повинен був ним бути. Бандеру поставила історія, що не знає пощади і справедливості, у таке становище. І він робив, що мав, у конкретний час і в конкретному місці. І робив він це з найбільш благородною і гідною метою на світі – порятунок свого рідного краю та збереження самобутності свого народу. Щоб діти України сьогодні знали свою мову й мали свою культуру. Щоб діти України сьогодні у принципі були. Він дав майбутнє своій країні. Принаймні зробив свій величезний внесок.
І сьогодні це вистраждане майбутнє тими самими методами намагаються забрати нащадки тих, хто вирізав українські села 70 років тому.
Хочу, щоб пам'ятали. Там, де в українську землю впаде один український захисник, зростуть плечем до плеча ще сто. Україна захищається. Україна у своєму праві. Вона як ніхто заслужила бути собою. Україна житиме. Окупанти всі помруть.
Джерело: Александр Тверской / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
