+17 Київ
Сотні людей скиглять у коментарях, що держава в нас не така. І те не зробила, і цього не дала.
Ті самі люди роками в опитуваннях зазначали, що вони проти реформ, які створюють спроможність держави (у середньому 15% були за).
Ті самі люди проголосували за політика, який завжди ставив розбудову спроможних інституцій на останнє місце, натомість віддаючи перевагу особистому лідерству.
Ті самі люди зараз, відповідаючи на запитання соціологів (які є дороговказом для нинішніх політиків), ставлять розбудову інституцій нижче від усіх інших завдань.
Ті самі люди виступали проти того, щоб на державній службі з’явилися порядні професіонали: низька зарплата, постійна загроза кримінальних переслідувань, обмеження прав, публічне приниження.
Ті самі люди піддають остракізму кожного і кожну, хто йде на службу з метою побудувати шматочок спроможності державної машини.
100 років тому Україна зникла з мапи світу, бо її не втримала та невелика купка людей, яка вірила, що Україна потрібна (більшості, як завжди, було начхати). Голодомор, жахи сталінського терору та Другої світової стали наслідком.
Нині ми маємо подібну ситуацію – загрозу втратити державу. З аналогічними наслідками, тільки гіршими. Що ще має статися, аби українці відчули цінність власної держави?
І ще одне. Це ми винні в неспроможності держави. Значить, ми маємо нині займатися всім тим, чим держава неспроможна. Тим, що нині називається волонтерством у дуже широкому розумінні слова.
Джерело: Валерій Пекар / Facebook
