+12 Київ
Озираючись назад.
Усі 30 років Україна харчувалася накопиченими матеріальними й інтелектуальними ресурсами і запасами.
Але, окрім нестримного споживання, Україна також "живилася" новими ілюзіями та новою утопією, яка прийшла на заміну радянській утопії. Ця утопія трималася на простій думці, що якщо нам так легко далася незалежність унаслідок несподіваного розвалу СРСР, то далі буде ще легше.
Це була утопія, що можна автоматично і легко перескочити з радянського минулого у щасливе західне майбутнє й усі будуть щасливі. Але зрештою цей утопізм легкого західного шляху на межі мислення вічного підлітка загнав українську державу й суспільство у безвихідь і в сьогоднішню жахливу реальність війни.
Замість дороги до храму ми потрапили в історичну безвихідь, коли жахлива агресія Росії проти України збіглася з украй слабким державним механізмом, який усі 30 років роз'їдали некомпетентність, безвідповідальність, корупція і популізм.
Виходів із цієї безвиході два – катастрофа країни або повернення до реальності і несамовите виживання.
Тепер із цієї історичної безвиході, вкрай небезпечного становища, доведеться вибиратися дуже дорогою ціною. Зараз ми розплачуємося за все – за очікування легкого західного життя і небажання що-небудь змінювати протягом 30 років.
До речі, Росія зі своєю путінською утопією – успішною інтеграцією сталінізму, совєтизму і царизму у ХХІ столітті в окремо взятій країні – неминуче прийде до своєї історичної безвиході, до знаменитого російського похмілля, але нам від цього не легше.
Ми маємо не тільки вижити, але й вибратися із цієї безвиході раніше, ніж це зробить Росія, а не наївно чекати, що вона розвалиться раніше, ніж ми зміцніємо. Бо наївне очікування загибелі Росії в ситуації смертельної небезпеки для України – це остання, найнебезпечніша "кислотна" ілюзія, яка залишилася на руїнах нашої української утопії.
Джерело: Виктор Небоженко / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
