Ті, хто сидів на плечах батьків під час Помаранчевої революції, – зараз на фронті

Дорогі друзі.

20 років тому, 22 листопада 2004 року, розпочалася нова глава історії України. Сотні тисяч людей вийшли на Майдан Незалежності в Києві для того, щоб змінити курс своєї країни. Сьогодні у спогадах багатьох це виглядає не просто як політична боротьба двох кандидатів, а як майже біблійна історія перемоги світла над темрявою. Те, що протести почалися у день святого Михайла, який тоді відзначали 21 листопада, надавало всім упевненості, що ми точно на правильній стороні.

2004 року українці продемонстрували неочікувану зрілість. Вони не гралися у вибори. Не сприймали це як шоу і не продалися. Вони розуміли, що президентські вибори – це можливість змінити життя країни. Вони вірили, що мають на це безпосередній вплив, коли беруть бюлетень для голосування.

Якщо ми сьогодні говоримо про Майдан як про віху націотворення, то здебільшого це завдяки виявленій тоді політичній зрілості. Це був перший тест на те, щоб стати окремою вільною країною, а не губернією Росії. І українці його успішно пройшли.

Разом ми виграли чесно. Без насильства і масових жертв. Завдяки єдності. Кожен тоді виявив свої кращі риси: стійкість, відповідальність за власний вибір і готовність його відстоювати. Всі вірили у цінності, процедури і правила. Саме тому рішення знаходили політики, дипломати і юристи, а не спецпідрозділи міліції чи армія, яку дехто підказував направити на власний народ.

Ми сприймали цю історію як кінцеву перемогу. Вона мала прокласти пряму дорогу до демократії, де завжди будуть чесні вибори; до економічного процвітання та до визнання України як незалежної європейської держави.

Справді, Майдан змінив Україну. Світ дізнався про те, що ми – не Росія. Україна викликала захоплення. Ми отримали чотирикратне зростання іноземних інвестицій 2005 року; стали першою пострадянською країною, яку Freedom House визнав повністю вільною. Ми стали країною з ринковою економікою, що дало можливості увійти до Світової організації торгівлі. Світовий індекс свідчить про найвищі показники економічної свободи в ті часи, що, безумовно, дало можливості стати на ноги національному бізнесу.

Багато хто прагне оцінювати той період економічними параметрами, щоб довести переваги демократії та національного відродження. І хоча це були найкращі роки економічного розвитку України, Помаранчева революція не була економічним рухом. Найбільш важливі її наслідки – відродження національної ідентичності та зміцнення демократії. Тільки зараз можна оцінити, яку роль відіграли ці дві політики у порятунку нашої країни через 20 років. І тільки після цього вони отримали сприйняття в суспільстві.

Після Майдану розпочалися найбільші ініціативи з відновлення національної пам'яті, поваги до власної історії та повернення забутих і заборонених імен. Треба бути чесним, що ці проєкти мали підтримку патріотичної культурної еліти. Але на загал було багато нерозуміння, знецінення, саботажу і спротиву. Навіть ушанування національної трагедії Голодомору не могло повністю консолідувати націю.

Утім, це саме ті проєкти, які мали найбільше значення і дали найбільші довгострокові результати. Політика національної пам'яті – це не просто інший курс історії, де з'являються з небуття невідомі імена. Це не парафія Міністерства культури чи Академії наук. Це шанс для нації згадати себе. Ідентифікувати себе сьогоднішніх. Це велике стратегічне питання, яке 20–15 років тому було проігнороване й обміняне на інші цінності.

До сьогодні в Україні триває політика декомунізації та дерусифікації. 2022 року, під час війни, перейменували майже 10 тис. топонімів і демонтували 145 пам'ятників: 28 пам'ятників Пушкіну, чотири – російському полководцю Олександру Суворову, чотири – радянському письменникові Миколі Островському, дев'ять – радянському письменникові Максиму Горькому, один – російській імператриці Катерині ІІ. Після врахування всіх політичних помилок на основі нового законодавства це очищення мало нарешті завершитися 2024 року. Але процес ще триває. Станом на грудень 2014 року з початку року в Україні повалили 504 пам'ятники Леніну. Це вже після Революції гідності, анексії Криму і проголошення "ДНР/ЛНР".

Чим ще виміряти глибину російської комуністичної окупації?

Не хочу спекулювати. Але останніми днями в Одесі відбуваються жахливі обстріли. Оголошений траур через те, що загинули десятки людей. Свідком цих подій є пам'ятник Пушкіну, за який вступилася місцева громада.

Декомунізація мала відбутися за указом президента від 2007 року, коли мали прибрати всі згадки про причетних до голодоморів і політичних репресій у країні в радянські часи. Багато "виконавців на місцях" не розуміли, навіщо це потрібно, і перечекали. Указ 2007 року мав ще один важливий пункт – світове визнання Голодомору геноцидом українського народу, зокрема Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй і Європейським парламентом.

Сьогодні, коли в Україні триває війна, Росія знову чинить геноцид, про який відкрито розповідає по телебаченню. Це міжнародний злочин. Але міжнародне правосуддя рухається дуже повільно. Потрібно довести умисел, щоб притягнути Путіна до відповідальності за злочин геноциду. Як мінімум 100 років української історії можна принести в такий суд, щоб довести намір Росії продовжити геноцид українців. Європейський парламент 15 грудня 2022 року підтримав резолюцію про визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом українського народу. На це знадобилося 15 років, ще одна революція в Україні та велика війна.

Цим я хочу сказати, що політикою національної пам'яті нехтували українці й не розуміли наші західні партнери. Майдан і Революція гідності давали величезні можливості провести найбільші зміни, вивчити уроки історії та повернути українцям їхню ідентичність – розуміння справжніх себе.

Цей процес зараз розвернувся із небувалою силою. І знову за цим стоїть не тільки потужний інтерес до національної культури, але й відчуття прозріння і провини за втрачений час і легковірність чужим наративам. У нас триває національне відродження, але при цьому на фронті ми втрачаємо молоду еліту: поетів, науковців, музикантів, громадських лідерів.

Згадуючи часи президентства, я часто чув докір про те, що президент узяв собі роль міністра культури. Але я завжди розумів, що національна політика для України – це політика безпеки, і я виявився правий. Ви робите новий музей – це ви насправді захищаєте державний кордон. Ви ставите пам'ятник – цим ви підтверджуєте, що Україна – це держава з тисячолітньою історією, а не якийсь "проєкт Леніна", як зловтішаються росіяни. У довгостроковій перспективі моя логіка підтвердилася, хоча 15 років тому про неї і чути не хотіли.

Сьогодні, коли Росія умисно знищує українську друкарню на Харківщині, це пояснює багатьом, чому культура така важлива. І вже сумніву ні в кого немає, хто робив той Великий Голод-геноцид, і прощення немає, і примирення з ними.

"Росія є там, де є російська мова". Це гасло, яке видає мандат російському солдатові приходити "звільняти" території будь-якої країни, якщо там живуть носії російської мови. Такий вигляд має гібридна російська війна. Саме тому для нас важливо продовжити будувати міцну ідентичність, щоб ніхто не закликав на порятунок російського солдата, надивившись російського телебачення і кіно. Саме тому мова захищає національний суверенітет. Це той тест, який тоді не вдалося скласти більшості нації. Не всім – але в широких колах ці питання вважали другорядними, українську культуру – провінційною, історію – занадто складною і далекою темою.

Розуміння, чим є справжня Росія, – це ще один відкладений урок після Майдану.

2004 рік змінив Україну. Але і Росія почала змінюватися. Цей конфлікт переріс не лише у протистояння кандидатів на виборах президента. Не лише конфлікт цінностей між Майданом та Антимайданом. Від цього моменту зародився конфлікт двох поглядів на майбутнє і двох систем. Ми обрали рух до свободи та гідності кожного. Росія почала зворотний рух від реставрації царизму до сталінізму і поділу світу. Тільки ті, хто дуже добре розумів логіку історії України та Росії, могли передбачити, що попереду нас чекає десятиліття війни. Одиниці людей в українській політиці серйозно сприймали прогнози російсько-радянського реваншу і стрімкого поширення в Росії реставрувальної ностальгії.

Цей урок не тільки для України. 2004 року Росія відкрито втручалася у президентські вибори в Україні. І це були не останні вибори, коли Росія просувала власних кандидатів, партії, надавала їм ефір на телебаченні та політичних радників. Сьогодні Росія це робить по всьому світу, включно з найбільш стабільними світовими демократіями. Нині Росія перетворилася на найбільшу загрозу для безпеки у Європі та в цілому для європейського способу життя. Вона відкрито протистоїть Заходу і кидає виклик західним цінностям. Це визнається в численних аналітичних звітах і фактично включено до проєктів нових стратегій безпеки Євросоюзу.

2008 року під час нападу Росії на Грузію було очевидно, яка країна стане наступною. Скільки українських політиків і скільки відсотків українців тоді вважали Росію загрозою? Подивіться, що відбувається із Грузією, яка була таким надихальним прикладом для України. Як оплатила Грузія свої невивчені уроки демократичних революцій. Якби 2008 року НАТО запросив обидві країни до плану дій щодо членства, історія не тільки цих двох країн, але і порядок денний для Європи сьогодні був би інший. І мільярди доларів могли бути спрямовані не на виробництво набоїв, а на розв'язання проблем екології чи розвиток науки та медицини.

2013 року 12% українців хотіли об'єднання з РФ в одну державу. Після анексії Криму та початку війни на сході України в лютому 2022-го – 5%. 2024 року 95% українців кажуть соціологам про своє негативне ставлення до Росії. У мене питання: якими громадянами України є ці 5%?

Є й інші опитування, які викликають подив. Десь 7% українців проти нанесення військових ударів по Росії. 10% населення південних областей – проти. Це ставить перед нами важкі дилеми та повертає у складну реальність. Не всі уроки вивчені нами, і не всі уроки розуміє світ довкола. Після війни у травмованому суспільстві ці питання можуть стати новими лініями суспільного поділу, якщо опиняться в руках популістів і політичних провокаторів.

Це підводить до третього невивченого уроку Майдану та Революції гідності – це розуміння важливості демократії. Саме віра у демократію, яка працює, яка кожному дає право обрати президента, привела людей на Майдан у листопаді 2004 року.

Саме через те, що Україна є демократією, Росія втручалася 2004-го, 2013-го і здійснила військове вторгнення та окупацію 2014-го та 2022-го.

Наша демократія – це велика небезпека для Росії, як вважають у Кремлі. Не лише через наші внутрішні процеси виборів чи свободу медіа. Демократичні країни світу об'єднані у Європейський союз і НАТО. Критерієм членства є наявність розвинених демократичних інституцій, верховенства права і прагнення до миру.

Демократичні країни співпрацюють і вирішують суперечки цивілізованими, правовими, дипломатичними інструментами. Тому Росія не сприймає демократію біля власних кордонів. Ми бачимо, як системно вона знищує вияви демократичного розвитку на теренах колишнього СРСР: Білорусь, Грузія, Молдова, Вірменія.

Дискусії про демократію ще чекають нас попереду, і вони не будуть банальними. Україна у стані війни, що накладає обмеження на демократичні механізми. Але настане час, коли доведеться повернутися до конкурентного політичного поля, до плюралізму медіа, до відкритої роботи парламенту і до прямого діалогу з людьми.

Чи стане спроба продовжити обмеження демократії новим приводом для того, щоб виходити на вулиці? Це один із великих викликів післявоєнного часу. Очевидно, що дві демократичні революції та війна заради незалежності власної країни доводять, що демократія – життєво важлива для українців. Після періодів знецінення, висміювання і зневаги слова "нація", "патріотизм", "держава" і "незалежність" стали для українців справді важливими.

У серпні 2024 року українці вважали, що їх об'єднує спільний ворог, який несе велику загрозу, почуття своєї приналежності до української нації, спільне бачення майбутнього країни. Понад 90% українців пишаються своїм громадянством – це найвищий показник за всі роки незалежності. Ціна, за яку отримані ці кардинальні зміни в думках українців, – надзвичайно висока. Згідно з опитуваннями соціологів, молодь демонструє більш високий рівень патріотизму та більш радикальні погляди на Росію.

Нові покоління українців – це найбільш переконливий результат майданів. Ті, хто сидів на плечах батьків під час Помаранчевої революції, – зараз на фронті. Вони формують культуру волонтерства, вони створюють сучасну українську літературу і музику, моду, вільні медіа. Через них світ відкриває для себе іншу Україну. Вони – майбутні президенти і прем'єр-міністри, дипломати, науковці, лікарі. Вони створюють нову оборонну промисловість і роблять це мотивовано, бо знають, для чого країні потрібні ракети та літаки. Це нові українські герої, і багатьох їхніх імен ми ще навіть не знаємо.

Найбільше я вірю в українську молодь. Це загартовані викликами війни, мудрі не за віком, талановиті креативні люди, у яких немає страху і є величезна любов до власної країни. У їхніх руках майбутнє країни.

Ці 20 років демократичних революцій, уроків і помилок, важких спроб відродження української пам'яті та історії, пошуку надійних партнерів для України в Європі та світі – це все заради того, щоб в Україні зросли вільні покоління, яких уже не заманити у фальшиві дискусії про історію та майбутнє власної країни. Вони і є цим майбутнім. І я вірю, що саме вони – люди початку 2000-х років народження, малі свідки майданів – зроблять Україною сильною та самодостатньою країною.

Слава ЗСУ, слава кожному з вас і слава Україні!

Джерело: Віктор Ющенко / Facebook