Про своїх чоловіків, заздрощі колег і скло на сходах у театрі. Кухар зізналася, що дописує мемуари

"Кажуть, що сцена не терпить слабких. Що, вступаючи в цей світ, потрібно забути про сумніви, про страх, про сльози. Але хіба можна забути? Коли ти молодий, тобі здається, що в театрі всі такі ж, як і ти, – живуть мистецтвом, дихають танцем, готові без жалю віддати себе сцені. Але одного разу ти виходиш за лаштунки й розумієш: тут не лише світло рамп, а й темрява людських сердець. Я бачила, як заздрощі стають небезпечнішими за розтяжки, а ненависть – отруйнішою за втому. Я пам'ятаю шубу, яку розрізали на шматки, пам'ятаю скло на сходах перед виступом. Але знаєте що? Я не дозволила цьому мене зламати", – зазначила артистка. 

Вона зізналася, що театр став для неї не лише випробуванням, а ще й порятунком.

"Коли в житті траплялося щось настільки болюче, що здавалося – більше не зможеш дихати, сцена рятувала мене. Танцюючи, я забувала про втрати. Репетиції стали моєю молитвою. Підняття руки, поворот голови, легкий стрибок – усе це тримало мене на плаву, не давало впасти в темряву, – додала вона. – А ще саме в театрі я зустріла обох своїх чоловіків".

За словами Кухар, ці знайомства змусили її повірити, що "справжнє світло завжди сильніше за будь-яку тінь".

"Я вдячна театру за кожну хвилину на сцені, за кожен удар серця під музику, за друзів, за любов, за віру. І навіть за біль – бо саме він зробив мене такою, якою я є. Я довго не ділилася тим, що залишалося за кулісами. Але час настав. Я дописую свої мемуари, – написала балерина. – І я хочу, щоб ви знали: справжня історія балету – це не тільки блиск костюмів і сльози на фінальному поклоні. Це боротьба. Це падіння. Це злети. Це життя".