Роднянський про перемогу в Каннах фільму про росіян: Це викликає почуття незручності. Тим, хто дав приз, байдуже, що триває війна, – їм це навіть на думку не спадає G

"Дуже ніякове почуття виникло в мене. Ну таке – у прямому сенсі ніякове. Я з дуже великою повагою ставлюся до Каннського кінофестивалю. Це найважливіша кіноподія світу. Для мене особисто найважливіша. І там збирається традиційно найкраще кіно світу. Там формується більшість того пакету з 10, умовно, фільмів, які стануть головними упродовж року. І справді, там були дуже важливі фільми. Просто чудові фільми на смак будь-якого журі – як журі, яке віддає перевагу художнім інноваціям, так і журі, яке схиляється до політично важливих і соціально-гострих, потужних та емоційних висловлювань. Там був вибір. Там були фільми, які можна було сміливо назвати володарями "Золотої пальмової гілки" й залишити ці фільми в історії", – наголосив продюсер.

За словами Роднянського, коли журі обирає фільм-переможець, воно в такий спосіб робить заяву.

"Наприклад, [американський режисер] Стівен Спілберг обрав гострий, у художньому сенсі радикальний фільм "Життя Адель". Так він заявив, що він і журі, яке він очолює, цінує художній пошук. Це було гарно", – сказав продюсер.

Роднянський додав, що журі Каннського фестивалю на чолі з голлівудським режисером мексиканського походження Алехандро Гонсалесом Іньярріту обрали переможцем корейський фільм "Паразити". Продюсер назвав це важливим рішенням.

"Тому рішення журі цього року на чолі з Гретою Гервіг, яке обрало фільм "Анора" Шона Бейкера, було дивним. Я можу пояснити чому. Це легко, – сказав він. – Грета Гервіг родом із так званого американського незалежного кіно. Це малобюджетні фільми, які створюють поза голлівудською студійною системою. Вона протягом багатьох років разом із чоловіком [американським режисером] Ноа Баумбахом робили дуже важливі незалежні фільми, перш ніж вона стала голлівудською богинею, створивши фільм "Барбі" й зібравши неймовірну касу. Інакше кажучи, Грета Гервіг дала приз своєму – людині зі свого колишнього життя Шону Бейкеру, людині з бездоганною репутацією, який багато років робив дуже маленькі фільми з бюджетом у розмірі $1–2 млн про американських маргіналів, принижених, ображених, котрі програли життєві перегони у Сполучених Штатах. Він робив із симпатією до цих людей, із розумінням обставин їхнього життя і викликав симпатії у глядачів, у критики й збирав якусь навіть касу".

За словами продюсера, фільм Бейкера, який здобув головний приз Каннського кінофестивалю, також зробили за цим самим шаблоном.

"Він знову зробив фільм про бідних людей, які живуть на Брайтон-Біч – росіян, – підкреслив Роднянський. – Ця історія могла б бути абсолютно доречною, якби не тривала війна. Але ця історія будується на тому, що головна героїня – дівчинка зі стрип-бару – стає вибором сина російського багатого чолов'яги, який відправив його подалі від московських радощів у Нью-Йорк. Це все відбувається сьогодні в умовах війни й викликає почуття ніяковості, тому що виходить, що тим, хто дав приз, абсолютно байдуже, що триває війна, – їм це навіть на думку не спадає".

Роднянський заявив, що люди, які опиняються на самому Олімпі світового кіно, не вважають за потрібне реагувати на те, що відбувається. Продюсер також додав, що проблема не у творцях фільму, а в тих, хто вважав за потрібне присудити цій стрічці перемогу.

й