Шансоньє Крупник із Чернівців: Ані Лорак некрасиво повелася, але вона великим розумом не вирізняється G

Фото надав Еміль Крупник

– Емілю, ви у грудні 2020 року презентували пісню "Майн Чернивець", написану композитором Гамою Скупинським (у 1970-ті роки він був музичним керівником ансамблів "Червона рута" і "Смерічка", а сьогодні відомий американський оперний, симфонічний і кінематографічний композитор) для знаменитої єврейської співачки Сіді Таль 1975 року. Але сама виконавиця її не співала, і пісня фактично пролежала в архівах. Чому так сталося?

– Історія вийшла класична, булгаковська – "рукописи не горять". Щоб зрозуміти, чому Сіді Таль не виконала цієї пісні, треба розуміти атмосферу навколо єврейської культури й мистецтва в пізньорадянські часи: їх фактично не існувало, вони були під забороною. А колектив Сіді Таль у Чернівцях був феноменальним винятком. Ну, у Москві ще показово тримали театрик якийсь, щоб уникнути звинувачень в утисках євреїв.

Чернівці стали винятком завдяки Пінхасу Фаліку, чоловікові Сіді Таль, який мав феноменальні здібності й таланти продюсера. Сама Сіді Таль була зіркою зі світовим ім'ям, їздила з гастролями по містах, у яких жили євреї. У Чернівцях, звичайно, публіка в неї завжди була.

Але Сіді Таль як актриса хотіла оновлення репертуару, і звісно, що вона звернулася до композитора, який знав ідиш і працював тоді у філармонії, – Гамми Скупинського. Сіді Таль передусім була актрисою. І пісню замислювали як частину вистави про сучасне їй місто Чернівці 1970-х років. Водночас в оригінальному тексті були і радянсько-пропагандистські слова про те, що ми, євреї, нікуди звідси не поїдемо. Це наша радянська батьківщина. Сподівалися, пісню з таким текстом дозволять співати.

Я не знаю точно деталей, чому вона її не заспівала, але думаю, що їй просто не дозволили оновити репертуар. Можливо, були якісь особисті фактори.

Коли Гамма зрозумів, що Сіді Таль ідишем пісні не заспіває, переклав її українською мовою. Припускав, що або ансамбль "Смерічка", або "Червона рута" зможе виконати. За мелосом ця пісня була не зовсім єврейською, а радше українською – у дусі естради 1970-х років. А потім Гамма емігрував у США, і пісня залишилася не виконаною ніким. Скупинського викреслили звідусіль.

– А як ви дізналися про цю пісню?

 – Року 2010-го Гамма награв композицію і наспівав як умів – суто за нотами, але не вокально. І оприлюднив два варіанти: на ідиш та українською. Він зробив також ролик зі старими фотографіями Чернівців і опублікував у YouTube. Так чернівецькі євреї дізналися про цю пісню.

– А ви 2020-го зробили ремікс, зняли кліп...

– Я 2010 року, коли пісня з'явилася в мережі, був матеріально не в змозі зробити аранжування, щоб повернути твір на естраду. Торік з'явилася така можливість, завдяки моєму однокласнику, що живе в Німеччині, бізнесмену Жені Штернбергу. Він оплатив усі витрати з аранжування, запису у студії, зведенні та зніманні відео. Я попросив у Гамми дозволу на некомерційний ремікс цієї пісні. Він його дав. І ми із жіночим ідиш-дуетом "Нігун", чудовими вокалістками Оленою Вінн та Іриною Сидоровською, моїм другом Олександром Котом, скрипалем Феліксом Шустером, кларнетистом Геннадієм Волоцьким записали пісню. Аранжування зробив Анатолій Манді.

Олександр Федоренко та дует "Нігун". Фото надав Еміль Крупник

Пісню записали на київській студії Олександра Федоренка, одного з найвідоміших українських звукооператорів, який постійно працював із Сєровим, Караченцевим, Дмитром Гнатюком, Катею Бужинською, Аллою Кудлай, з Іво Бобулом. Над відео працювали Василь Григоряк і Михайло Поповецький.

– Як Гамма Скупинський відреагував на ремікс?

 – Мені написала його дружина. Текст був такий: "Від автора: Чудове виконання. Дякую, Емілю, за оригінальне трактування. Будь здоровим! Голлівуд, США".

– Скупинський у Чернівцях співпрацював із Софією Ротару. Він 1975 року написав їй пісню "Ти сонце в небi, ти квіт рожевий, ти моя весна!". У зв'язку з тим, що він емігрував до США 1979 року, його авторство намагалися приховати?

 – Так. Скупинський розповідав, що, коли у 2010-ті роки приїхав до Москви, вирішив отримати свої авторські відрахування. В агентстві авторських прав пошукали документи. І сказали: "Ой, а ви померли 1979-го!" Оформили, що помер, щоб нічого не платити.

– Сіді Таль та її чоловік Пінхас Фалік були наставниками Софії Ротару на зорі її кар'єри. Ротару писала: "Я досі вдячна їй (Сіді Таль. – "ГОРДОН") за ґрунтовні, принципові, але завжди насамперед доброзичливі розбори моїх виступів. Іноді вона просто виставляла оцінки за кожну пісню окремо, тим самим змушуючи мене думати, шукати, прагнути досконалості. До речі, пізніше у своїх теплих листах Сіді Львівна та її супутник Пінхас Абрамович Фалік ділилися враженнями про кожен мій концерт, кожен виступ на радіо і телебаченні, робили свої зауваження, давали поради". Як ви вважаєте, Сіді Таль та Фалік сформували Ротару як співачку?

– Зокрема й вони. Там були і музичні наставники, але Сіді Таль та Фалік на сценічну, артистичну майстерність Ротару вплинули. Пам'ятаєте, який Ротару мала вигляд на початку кар'єри? Це була довга худа дівчина в довгій сукні або національному костюмі. Вона стояла й рукою вправо так проводила, потім рукою вліво, виконуючи чудовим голосом своїм протяжні пісні. А незабаром Ротару стала і пластичною, і рухливою, і танцівницею, і усміхненою. На це вплинули Сіді Таль та Фалік.

Сіді Таль та Пінхас Фалік. Фото: ujew.com.ua

Узагалі, треба ширше сказати про атмосферу Чернівців 1970-х. Чому такий сплеск музичних талантів із Чернівців трапився? Там була унікальна атмосфера. Місто побудували австрійці в XIX столітті, воно пізно увійшло у СРСР. І унікальне тим, що в ньому є всі стилі архітектури. Коли Чернівці будували, усі стилі були сформовані. І туди навмисно запрошували архітекторів, які працювали у різних стилях. У Чернівцях жоден будинок не схожий на інший.

– Буття формує свідомість, і, напевно, тому такі творчі особистості різнобічні там народжувалися й розвивалися.

 – Безумовно. Дивіться, за короткий період Ротару, Івасюк, Дмитро Гнатюк, Зінкевич, Яремчук, Бобул, Сандулеса, Ян Табачник, той самий Гамма Скупинський, пізніше – Ані Лорак.

Але в Чернівцях у 1970-ті роки головною фігурою був Пінхас Абрамович Фалік. Він мав бухарестську комерційну освіту й фантастичне природне чуття продюсера. І саме він спродюсував більшість цих хлопців та дівчат. А ще в Чернівцях було особливе середовище. Є такий анекдот: "Старий чернівецький єврей, який виїхав із Чернівців до війни ще, у 1970-ті роки приїжджає туристом. Підходить до будівлі центральної синагоги, у якій тепер кінотеатр. Запитує перехожого: "Вибачте, а де тут синагога?" Той: "А що таке синагога?" Приїжджий: "Це місце, де збирається багато євреїв, і вони всі разом співають". Перехожий: "А, пройдіть 200 метрів униз цією вулицею! Це зараз називається фі-лар-мо-нія!" Це, звісно, анекдот. Співали там не тільки євреї. Євреї більше за лаштунками перебували. Однак була стара школа. Старі музиканти, адміністратори, іноді з освітою економічного факультету Сорбонни навіть. Вони стояли за лаштунками талановитих вихідців із сіл. Без них не було б ні Ротару, ні Івасюка, ні Гнатюка, ні Зінкевича. Тому що королів робить свита. А чому тепер немає сплеску? Тому що внаслідок масового виїзду знищено середовище, певна екосистема. І дуже важливо повернути українській естраді пісню "Майн Чернивець", яка їй спочатку належала, як символ єврейського внеску в українську естраду, й повернути ім'я Скупинського. Він багато чого зробив для зародження цієї естради.

Але спочатку скажемо про Сіді Таль. Це єврейська актриса, що мала світове ім'я. Скрізь, де жили євреї, знали, хто така Сіді Таль. Вона заробила ім'я ще в довоєнній Румунії. Але все життя практично прожила в Чернівцях і померла там 1983 року. Коли її не стало, телеканали 40 країн світу перервали програми, щоб повідомити про її смерть. Чи багато у СРСР жило людей, заради повідомлення про смерть яких канали світу переривали ефіри?

– Зараз Сіді Таль відома, але не так широко...

– Змінився час. Євреї виїхали масово, ідишу ніхто не розуміє. Записи Сіді Таль усі на ідиш. А в неї була несамовита харизма! Вона була як травесті, маленька. Переодягалася в Чарлі Чапліна, щоразу приміряла новий образ. Таке ми бачили потім у Райкіна. Унікальна актриса була! У мене є ідея: з Оленою Вінн та Ірою Сидоровською (дуетом "Нігун") переспівати пісні Сіді Таль – її оригінальний репертуар.

– Ви будете адаптувати пісні, перекладати?

 – Перекладати, титрувати, співати й українською.

Юрій Фальоса та Еміль Крупник. Фото: Emil Krupnik / Faceboo k

– Софія Ротару живе в Україні, але їздить до Росії для запису концертів. Наприклад, нещодавно вона брала участь у фестивалі "Пісня року"...

 – Я б хотів обійтися без політики.

– Але в житті все пов'язано...

 – Безумовно. У житті все пов'язано. Але я намагаюся розділяти, коли йдеться про творчу, талановиту, визнану людину, її особисті політичні погляди та вчинки з творчістю. Творчість Софії Ротару – це чудово. Узагалі, усе, що вона робила в житті. Софія Ротару – радянська співачка. У тому сенсі, що формувалася як виконавиця для радянських людей. Вона ніколи не була чиєюсь національною співачкою. За національністю вона молдованка, народилася на території України, співала пісні на зорі своєї кар'єри як молдовською мовою, так і українською. Її заслуги перед українською культурою безсумнівні.

– Як буковинці, чернівчани ставляться до Ані Лорак? Що кажуть у колах музичних, творчих на малій батьківщині співачки?

 – Усе залежить від поглядів людей, як і всюди. Українські патріоти погано до неї ставляться. У Чернівцях їх більшість, зокрема в музичному середовищі. Там є на Театральній площі Алея зірок – вихідців із Чернівців. Року 2015-го зірку Ані Лорак просто вирили. Уночі. А влада не відновлює. На місці, де була зірка, тепер дірка.

– А ви як вважаєте, чи варто цю зірку зривати?

 – Розумієте, у ситуації з Кароліною... Вона негарно повелася. Зверніть увагу, що Софія Ротару поводиться по-іншому. Так, вона записує виступи в Росії. Але каже: "Я над цим". А Ані Лорак поїхала з України, одразу показала, що вона на тому боці. Інша річ, що Кароліна великим розумом не вирізняється. Спочатку вона жила розумом Юри Фальоси, потім інших... Вона прекрасна, гарна, чудова жінка, дивовижно співає, у неї доля непроста. Ми все це розуміємо, але вимагати від неї інтелектуальних осмислень своєї поведінки не варто. Той, хто її продюсує, сказав: "Треба переїжджати до Росії, тому що грошей тут не буде". Зрозуміло, що це негарно, і можна зрозуміти людей, які її засуджують.

Фото: Emil Krupnik / Facebook

– Ви знайомі з Лілією Сандулесою. Вона останнім часом практично не виступає. В одному з інтерв'ю говорила, що в неї хворів хтось із родичів, тому вона поїхала в село. Але взагалі, важко вона сприймала, що така талановита, свого часу відома, але її пісень немає ні на телебаченні, ні на радіо? І вона – приклад тих зірок, які яскраво засвітилися наприкінці 1980-х, а переважно в 1990-ті, а потім зникли з екранів і радіостанцій. Чому так вийшло з багатьма?

– Лілія Сандулеса практично жила в селі. Років зо два-три тому ми говорили. Вона тоді сказала: "Милю, я живу в селі. Мене немає ні на естраді, ні в Києві". У неї тоді тато тяжко хворів. Днями ми знову говорили. Виявилося, що він уже помер. Начебто Лілія знову збирається до Києва. Щодо переживань... Не знаю. Відкрито вона не говорила про них.

А загалом у шоу-бізнесі України така сама ситуація, як і в інших сферах – він дихає на ладан. Моя думка, що багато в чому це сталося через те, що до 2014 року весь український шоу-бізнес орієнтувався на Росію. Кінцевою метою будь-якої розкрученої в Україні зірки було стати російською зіркою, артистом для всього колишнього СРСР. Центр був там, у Москві, і однаково залишалася якась єдина культура. Винятки були якісь – Кузьма, Вакарчук і ще кілька людей, які співали тільки українською з ідейних міркувань. [Олександрові] Пономарьову не вдалося пробитися на російську естраду. Він намагався. [Ірина] Білик спочатку співала українською, а потім написала пісню "Снег", пробивалася в Росію через [Філіпа] Кіркорова. Ну а [Таїсія] Повалій і [Ані] Лорак одразу поїхали.

Повалій з [її чоловіком і продюсером Ігорем] Ліхутою пішли з українських каналів, у Росії почали розкручуватися. Скористалися ситуацією. Бог їм суддя. Але і ясно, що незрозуміло було, як перебудовуватися. Ринок 2014-го залишався орієнтованим на російський шоу-бізнес. Коштів, які можна було заробити в Україні, було недостатньо. Потрібно було звикнути, що тут менше грошей, треба по-іншому поводитися, не так розмахуватися. Але водночас залишалися підігнані під Росію ціни на костюми, хореографію, аранжування, звукозапис, знімання кліпів.

– На початку 1990-х років, за часів фестивалю "Червона рута" (на ньому і ви разом починали свою сценічну кар'єру) був тріумф української пісні – і естрадної, і року. А потім кудись зникли ці люди.

– Увійшов російський шоу-бізнес. У період "Червоної рути", зокрема 1989-го і 1991 року, пафос відчувався в тому, що можна проявитися, показатися. Ніхто не думав, скільки від цього одержить грошей. Після жорсткої радянської цензури важливо було просто показати свої пісні, продемонструвати творчість. Ось сцена, телебачення – будь ласка! Тебе визнали! Це була ейфорія. А потім що почалося? А потім – питання, скільки грошей ти заробляєш. Приїжджає зірка з Росії, одержує $5 тис., а тобі $800 насилу платять. І пофіг, що інші громадяни зарплату $20 отримують. У гонорарах російських і наших виконавців був великий відрив.

– Як цей відрив формувався?

 – Основна публіка дивилася загальнорадянське телебачення, канали СНД. Українське телебачення дивилося мало людей. У радянські часи його вважали провінційним, обласним. Його було "фе" дивитися. А саме там розкручували українських зірок. У 1993 році мені говорив Саша Ягольник: "Нам би на кілька років заборонити російські канали, щоб ми своїх артистів дізналися!"

Фото надав Еміль Крупник

– Ви в 1990-х попри набуту популярність змушені були торгувати на ринку. Продавали кролячі шапки і кавомолки...

– У 1990-ті музика не давала нічого. У 1992–1993 роках я став у Чернівцях відомим. Але це не конвертувалося в дохід. Тоді все місто почало торгувати. Це прикордонна територія. Польща, Румунія і Калинівський базар. Лікарі, інженери, учителі музичних шкіл. Усі працювали там. Виживали за допомогою човникової торгівлі. І я поринув. На мене це так подіяло, що я написав цикл шансонних веселих пісень про торгівлю, поїздки, і назвав його "Калинівський базар". Тоді не було в Чернівцях професійних студій. Ми з Вітею Рураком (чудовий чернівецький музикант, який три роки тому дочасно пішов від нас) сіли в нього вдома, поставили мікшерський пульт Yamaha і записали касету. І її ставили на ринку. Я став знаменитим. Мене в обличчя не знали, але знали музиканта Еміля Крупника.

– Ви на ринку, можна сказати, торгували під власні пісні.

– Так. І пісні ці були із життя. А у травні 1993 року в мене був перший справжній концерт у тисячній залі – у чернівецькому Будинку офіцерів. Мій дядько, імпресаріо Семен Цідельковський, був організатором. Ми зібрали тоді аншлаг. Глядачі "стріляли" зайвий квиток, усе було по-дорослому. Після всіх відрахувань я одержав гонорар $70.

– А скільки можна було тоді на ринку на місяць заробити? Це щоб розуміти пропорції.

 – $200–300 спокійно.

– Хто ще із чернівецьких музикантів змушений був займатися якоюсь зовсім не пов'язаною з музикою діяльністю у кризові роки?

 – Доля Давида Степановського цікава. Він починав у "Смерічці" разом із Василем Зінкевичем та Назарієм Яремчуком. А потім потрапив під антисемітську політику. Його прибрали з колективу. Давид, крім українських, чудово співав пісні й на ідиші. Але навіть Фаліку не вдалося його влаштувати в колектив Сіді Таль. Давид пішов спочатку в ресторан виступати. Він, крім інших талантів, ще й на скрипці чудово грав. Усе місто його знало як ресторанного скрипаля. А 1990 року він переїхав до США і там став кантором при реформістській синагозі.

У роки перебудови ми із Семеном Цідельковським вели переговори з Давидом про створення ідиського ансамблю. Але все впиралося в те, що він у ресторані більше заробляв.

– Отже, людина дивиться, як їй краще тут і зараз. Краще в ресторані – виступає в ресторані...

– Є музиканти, які ставляться до того, що роблять, як до творчого акту. А є "заробітчани", водночас талановиті дуже. Але вони знають, що це робота, за яку потрібно одержувати гроші, і бажано багато. Змінюючи кон'юнктуру, такий музикант часто йде в іншу галузь.

– Ви емігрували в Ізраїль, у Нетанію, 1995 року. Що стало тоді поштовхом до переїзду?

 – Це йшло не від поштовху, а від помислу. Усі друзі, родичі на початку 1990-х виїхали. Я, коли зустрічав у Чернівцях знайомих неєвреїв у 1994–1995 роках, вони заводили очі під лоба й говорили: "Ти ще тут? Незбагненно! Та я якби хоч 1/8 мав єврейської крові, тільки б мене тут і бачили!" Тоді все валилося, було жахливо. Не поїхав тільки той, хто не міг через якісь причини. Євреї із Чернівців утекли не тільки в Ізраїль, а й до Києва, до Москви.

– Ким ви працювали в Ізраїлі?

 – Ким я тільки не працював в Ізраїлі! Але, до речі, журналістом я став саме там. Тому що в мене була філологічна освіта. Реалізувати її можна було через російськомовну пресу. На жаль, місця в емігрантській пресі були зайняті. Я пробивався. Якийсь час удалося пропрацювати у ЗМІ. Працював і охоронцем, і прибиральником.

– Ви жили в Ізраїлі 10 років. В одному з інтерв'ю сказали, що не подобалися собі там. Чому?

 – Я не міг там знайти свого місця. Я відчував, що це рідна країна, через низку причин там було добре, подобалася атмосфера. Але знайти себе я не міг. Там дуже маленький ринок, можливості.

– А чому не почали співати там? Там же була ваша аудиторія – ті самі емігранти.

 – Я випустив касету. Знову ж таки, я не такий професійний співак, який прийде в ресторан і співатиме те, що скажуть. Я можу співати свої авторські пісні в жанрі шансону, за своїми вокальними можливостями. Якщо добре записано, здається, що людина професіонал.

Одного разу в Ізраїлі про мене зняли сюжет на не російськомовному телебаченні. Сказали, що це для програми новин, а що саме будуть знімати і як, не розповіли. Ми зі знімальною групою зустрілися біля будинку культури біля каси з афішами. Я з гітарою прийшов. Зняли, як я співаю на тлі афіш, на трикутничку посеред дороги біля переходу під мостом. Потім сказали ходити із сумним обличчям з гітарою на плечі без чохла. Знімання тривало цілий день. Увечері в мене був виступ у ресторанчику для російськомовних на місць 20–30. І там зняли, як я співаю, публіку показали, столи не найгарніші. Потім зробили зі мною невелике інтерв'ю. За день виходить трихвилинний сюжет у новинній програмі. Диктор випереджає його таким текстом: "Еміль Крупник, який у Росії (а в них весь колишній СРСР – Росія) був успішним співаком, приїхав до Ізраїлю й перетворився на співака розчарованого. І показали, як я співаю на тлі афіш будинку культури, ходжу вулицею. У цей час звучить моя пісня в супроводі дикторського тексту: "Еміль Крупник перебуває за крок від того, щоб сісти на вулиці з картонною коробкою з-під взуття з надією на випадкових перехожих, які із жалю кинуть йому монетку. А якщо поговорити з людьми, які розуміються, вони скажуть вам, що творчість Крупника заслуговує на серйозну увагу. Однак мерія Нетанії, де 30% російськомовного населення, ігнорує існування такого співака". Виявляється, журналістам треба було замочити мерію Нетанії за допомогою мене. Під час знімання сюжету журналіст запитував, чому я не виступаю в будинку культури. Я відповів, що кілька разів виступав. Тоді він вимкнув камери, відвів мене. Каже: "Ти хочеш, щоб сюжет вийшов? Тоді потрібно із жалем і болем подивитися на будинок культури й з очима, повними болю, сказати на камеру: "Тому що мені не дають". Показали, як я нещасний ходжу містом. А наприкінці кажуть: "Крупник змушений виступати в екзотичних пабах. Показали зблизька пляму на скатертині, людей, що сидять за столами у верхньому одязі, жінку в шапці. Знімання відбувалося взимку. А публіка того пабу сильно відрізнялася від корінної ізраїльської.

Що відбувалося після виходу сюжету! Три дні ізраїльтяни не давали мені проходу на вулиці, а вони прості, як діти. Стояли переді мною, як укопані, і говорили: "Ой, це ти! Боже, бідненький, яка сволота наша влада. У вас же, росіян, є свої ресторани. Чому ти для них не граєш?! У тебе ж гарний голос!" А доньку мою, 12-річну на той момент, у школі зацькували: "Ха-ха-ха, твій тато на вулиці сидить із картонною коробкою, грає".

– За 10 років життя в Ізраїлі ви вирішили повернутися в Україну. Як дозріло це рішення?

 – Це рішення не було пов'язане з фінансовими питаннями. Я б кудись прилаштувався. Матеріально однаково було нормально. Дружина добре влаштувалася, діти росли. Причини були особисті, сімейні: інша жінка, втеча із сім'ї. Залишатися було ні до чого.

– А діти залишилися там, в Ізраїлі, так?

 – Так, діти мої – ізраїльтяни. Доньці було шість років, коли ми переїхали, а син там народився.

– За два роки після повернення до Чернівців ви переїхали до Києва...

– В Ізраїлі я вивчив специфіку роботи журналістом. У Чернівцях я дізнався, що роботу в газетах оцінюють у копійки. А в Києві були зарплати більш-менш нічого. Потім я хворів, інсульт був.

– Це через стреси у зв'язку з переїздами?

 – Так.

Семен Цідельковський, Ліна Костенко, Богдан Ступка. Чернівці, 1994 рік. Фото з особистого архіву Еміля Крупника

– Ваш дядько, покійний Семен Цідельковський, очолював у Чернівцях Будинок естетики та дозвілля. Він писав есе про багатьох діячів української культури, улаштовував у Чернівцях вечори Ліни Костенко. Знав Анатолія Солов'яненка, Богдана Ступку, Євгена Євтушенка. І ви були вхожі в ці кола?

– Не зовсім. Із Солов'яненком ми не перетнулися. З Ліною Костенко – теж. Вона взагалі дуже специфічна. Ніхто, хто її знає, не розуміє, як Семену вдалося її витягнути.

– Кажуть, вона дуже принципова, з норовливим характером.

 – Так. Тоді Ступка допоміг. Вона разом із Богданом Сильвестровичем приїжджала. Ступка мав читати її вірші. Сеня (Семен Цідельковський. – "ГОРДОН") розповідав, що Ступка ніяк не міг отримати ці вірші у Ліни Василівни – вона їх весь час переробляла! І вже під час концерту, за лаштунками, й далі переробляла! Дала їх Ступці перед самим виходом на сцену. Там багато було нюансів. Вона ні з ким не хотіла зустрічатися, жодних бенкетів.

Чернівці, 1994 рік, ресторан "Ретро". Семен Цідельковський, Михайло Кузін (власник ресторану), Ліна Костенко. Фото з особистого архіву Еміля Крупника

Євген Євтушенко і Семен Цідельковський. Фото з особистого архіву Еміля Крупника

– А з Євгеном Євтушенком ви поетичні діалоги вели. Яким він вам запам'ятався?

 – Він мені вірш написав:
"Красота зимой – вся из снежинок.
Красота души – вся из нежнинок.
Есть поэты – пишут кругло-кругленько,
В них нежнинки даже не найти.
Но всегда в стихах Эмиля Крупника
Дышит нежность. Женская почти..."

– Що він такого сказав, що вам особливо запам'яталося?

 – Він був різним. Коли він виходив із рівноваги, краще було не перебувати поруч. Це всі знали. Але мені не довелося з таким виявом зіткнутися. Щоправда, Євтушенко швидко відходив, заспокоювався. У його присутності ти міг тільки знизу вгору дивитися. Він був господарем становища. Харизматичний до краю!

Семен Цідельковський, Богдан Ступка, Остап Ступка, Еміль Крупник. Чернівці, 1991 рік.

– А яким було ваше спілкування зі Ступкою?

 – Він дивовижний! Богдан Сильвестрович – геніальний актор, я це щиро говорю. Не просто видатний, талановитий, а ге-ні-аль-ний. Мені пощастило бачити те, чого багато хто не бачив, – моноспектакль "Записки божевільного". Жодними словами цього не передати. Будь-яка людина, котра подивилася його, зрозуміла, що перед ним геній. Так грати божевільного, з переданням нюансів!

Водночас людина абсолютно проста, природна, чуйна і добра... Українська культура значних утрат зазнала з його смертю...

– Одна з найвідоміших театральних ролей Ступки – Тев'є-молочник у спектаклі "Тев'є-Тевель" за Шолом-Алейхемом...

 – Так! Ми із Сенею були на прем'єрі у 1989 році. І там була така історія, яку потім багато євреїв, зокрема й Сеня, приписували собі. А я точно знаю, що її героєм був я! В одній зі сцен у виставі "Тев'є-Тевель", коли Тев'є-молочник сидить із м'ясником Лейзером-Вольфом. Вони випивають по чарці. Є таке єврейське слово "амехаі". Воно означає "дуже добре!". Ну, ось закусив чимось смачним – "амехаі!". Мабуть, хтось порадив Богданові Сильвестровичу це сказати. І ось на прем'єрі, він випиває чарку. Каже: "Ахемаі!" Переплутав. Після вистави на банкеті я обрав момент і кажу: "Запам'ятайте, Богдане Сильвестровичу, на наступний спектакль: "Не "ахемаі", а "амехаі". Він це повторив.

Коли я повернувся з Ізраїлю, дізнався, що, щонайменше семеро або восьмеро відомих євреїв, серед них і Сеня, Ян Табачник, професор Марк Файнер, розповідають, що це вони навчили Ступку правильно говорити не "ахемаі", а "амехаі". Але я ж не вигадую, не божевільний – я знаю, що це я йому підказав! Але, мабуть, й інші йому говорили, як правильно. Тож ми всі його навчили. Ну а потім він уже правильно говорив.

Фото: Emil Krupnik / Facebook

– Вам доводилося зіштовхуватися з антисемітизмом?

– Я, напевно, не знаю єврея, який скаже: "Ні, ніколи". Усім доводилося. Тому що антисемітизм – побутовий.

– Це відбувалося в Україні?

– Не тільки. І в Росії, і в Естонії, і, до речі, в Ізраїлі можна зіткнутися.

– А як це може бути, щоб в Ізраїлі?

 – Довга історія, але я поясню. В Ізраїль приїхало багато неєвреїв із СНД. Закон про повернення такий, що можуть повернутися євреї і члени їхніх сімей. Якщо повертаються чоловік із дружиною, досить, щоб в одного з них дідусь був євреєм. Вважають, що така сім'я має право на репатріацію. І у другій половині 1990-х була хвиля репатріації таких євреїв. В Ізраїлі їх приблизно 300 тис. У частини цих людей є підсвідомий стереотипний антисемітизм. Коли вони стикаються з реальними труднощами, він у них прокидається. Тоді підлітки із цих сімей починають малювати свастики на синагогах. Мені директор невеликого будинку культури розповідав, як російські підлітки бігали за ним і кричали, як він це вимовляв: "Джидая, Джидая!"

– Чи стикалися ви з антисемітизмом у Києві?

 – Ні. Зараз антисемітизму більше в соціальних мережах, ніж у житті.

– Ви працюєте в єврейській благодійній організації – МБФ "Єврейський Хесед Бней Азріель". Чим ви там займаєтеся?

 – Організацією культурно-масової роботи. Ми організовуємо концерти, лекції, гуртки для підопічних стареньких наших. У нас є концертний зал із гарною сучасною апаратурою. До карантину там відбувалося безліч заходів. Мої колеги по Хеседу – скрипаль Фелікс Шустер, співачки Олена Вінн та Ірина Сидоровська, про котрих уже йшлося вище. Ми виступали з ними, виступали запрошені артисти, зокрема зірки першого ешелону. І вони в нас безоплатно виступали. Я привів у Хесед Іво Бобула, Павла Зіброва, Гаріка Кричевського. Ольга Богомолець проводила лекцію.

– В одній із ваших пісень є слова: "Мы – черновицкие, народ тяжелый. Мы – черновицкие. Кто знает, тот поймет". Поясніть тим, хто не знає. Що означає в цьому випадку "черновицкие" і чому "народ тяжелый"?

 – Розумієте, людина, яка народилася і виросла в Чернівцях, опинилася в особливому становищі. Ну, у наш час, у всякому разі. Місто, у якого багато в минулому: слава, цвіт. Чернівці – одне із чотирьох великих міст довоєнної Румунії. Назву порядок: Бухарест, Ясси, Чернівці, Кишинів. Тобто Чернівці були більшими за Кишинів. У СРСР же місто, розташоване за 2 тис. км від Москви, вважали глухою забитою провінцією. У своїй пісні я мав на увазі, що людина із Чернівців із виховання дістає усвідомлення, що ми значущі, європейці. А доводити їй потім це потрібно все життя. Тому що навіть в інститутах було таке ставлення: "А, із глухої провінції, нікому не відомої!" Одного разу в "Що? Де? Коли?" за радянських часів ще запитання від глядача було із Чернівців. Знавці взяли конверт і кажуть: "Село Чернівці".

– Ото вже знавці!

– Так. (Сміється.) Місто не розпіарене було абсолютно. У сучасній Україні його набагато більше розпіарили. Чернівчанам притаманні певна колючість характеру, жорсткість і воля. Як багато чернівецьких пробилося в різних сферах, і не тільки євреїв, не тільки в західному світі, а й у нас! Чернівецькі по-особливому пробивні. Тому – хто знає, той зрозуміє.

– Ще в одній вашій пісні є слова "У мене пол-Израиля черновицких друзей". Дійсно там настільки багато емігрантів із Чернівців у масштабах країни?

 – Чернівці були унікальні тим, що звідти масова еміграція до Ізраїлю відбувалася ще в 1970-ті роки. Коли в інших місцях Радянського Союзу тихо шаркали, потроху їхали.

– Зараз дуже мало залишилося євреїв у самих Чернівцях?

 – Зараз непристойно мало. Як я кажу, зараз кожен єврей у Чернівцях – це музейний експонат.

– І колорит тому зник, так?

– Послухайте мою пісню "Черновицкие цацочки". Там є слова "Когда цвели маланцы, был город-динамит, исчезли танцы-шмансы, отъехал колорит". Зник колорит, та й рівень культури впав. Ось що писала одна з тель-авівських газет про Чернівці 1960–1970-х років: "Хто тепер може поручитися, що дійсно було на Буковині дивовижне нерадянське місто з незбагненним колоритом? Щонеділі ошатно вбрані люди похилого віку в піджачних парах прогулювалися головною вулицею. І хоча вулиця мала ім'я класика української літератури Ольги Кобилянської, містяни називали її просто "Кобилянська". Разом зі старими, ведучи їх під руку, ішли чудові дами, яких язик не повертається назвати бабусями – пряма спина, горда хода, французька вимова випускниць Сорбонни. Вигулюючи онуків у зелених сквериках, вони далекозоро читали французькі романи, витончено відставивши руку..."

Я народився в такій сім'ї. Мій дід навчався у Відні, бабуся вчилася в Парижі в 1930-х роках. Згодом, за часів СРСР, дід викладав мови в університеті. Я не ходив до державного дитячого садка. Мене гувернантка виховувала – Адель Зельманівна. Вона німецькою і французькою говорила краще, ніж російською. Мій дитячий лікар Ісидор Мойсейович Вайншток закінчив медичний у Парижі у 1930-х роках. Моя бабуся в ті самі роки закінчила в Парижі École de cosmétologie і вже за радянських часів працювала косметологинею. Тоді цю професію називали косметичкою. Вона за французькими рецептурами сама виготовляла креми, робила процедури.

– Чи збереглася в Ізраїлі спільнота чернівецьких євреїв, ось ця особливість? Чи неможливо перевезти, образно кажучи, ті, старі Чернівці, в Ізраїль?

– В Ізраїлі, в Америці чернівецькі євреї об'єднуються в земляцтва в інтернеті. Але ззовні цього ніяк не видно. Була в мене смішна ситуація. Це щоб ви зрозуміли, що таке Чернівці 1970-х. Я їхав у таксі в Нетанії, а таксист чернівецький був. Слово за слово, він мені каже: "Ми нещодавно зустріч класу робили в Ізраїлі". Я запитав: "А скільки ваших тут однокласників?" Він на мене подивився, як на ідіота. Каже: "Що означає скільки? Усі". Я кажу: "А що, у вас неєвреїв не було?" Він: "Були. Переженилися з євреями". Ось це Чернівці 1970-х років! В Ізраїлі весь клас. З яким містом ще можлива така історія!

Автор Вікторія ВОРОНІНА