+11 Київ
24 лютого, четвер
О 5.00 я прокинувся від звуків вибухів. Спочатку мені здалося, що то скид пари з ТЕЦ, яка розташована неподалік. Але, підійшовши до вікна, побачив заграву над містом. Серце стиснулося. Подзвонив із легковика чоловік племінниці. Запитав: "Ви в курсі? Почалася війна, я на шляху до Києва, заберу вашу Тетяну, вивезу разом зі своєю родиною в безпечне місце".
Із 6.00 – злива дзвінків: діти, мої підлеглі, просто знайомі. Ковтнув кави, став чекати на службове авто. О 8.00 під'їхало авто, біля нього були мої помічники, головний інженер та начальник виробництва, жіночки: "Ми не поїдемо на роботу, нам лячно". Відпустив їх додому, сам поїхав.
Картина відкривалася тривожна, транспорт на лінії не вийшов. На зупинках люди. Коло банкоматів величезні черги. Черги біля кіосків із продажу хліба, натовпи в магазинах. На обличчях страх, стурбованість, усі кудись поспішають.
Приїхавши на роботу, застав таку картину: перевізник забрав нічну зміну і попередив, що більше рейсів не буде. Денна зміна до роботи не приступила, чекали на керівництво. Хочу зазначити, що з нашої території видно аеропорт "Чорнобаївка", який згодом стане відомим на весь світ. Там стояли чорні стовпи диму і палало. Періодично лунали гучні вибухи. Прийняв рішення відпустити жінок по домівках, держати зв’язок на випадок пуску виробництва (о боже, який я був наївний!). Зважаючи на те, що чергові охоронники не прийшли, запропонував чоловікам охороняти наше підприємство. Частина погодилася, частина пішла додому. Сформував зміни, склав графік чергувань. Доповів про ситуацію вищому керівництву. Прийняли рішення призупинити виробничий процес, підтримувати життєдіяльність та забезпечити охорону.
По обіді з вікна кабінету побачив, що декілька груп гелікоптерів знову атакували з повітря аеропорт "Чорнобаївка". Як у жахливому кіно, вони повільно, не поспішаючи, обстрілювали ракетами наземні цілі. Гірко визнавати, але наші відповідали автоматними чергами, бо [системи] ППО були знищені в перші години нападу. Знаючи про безкарність, тварини з посмішками розстрілювали наших воїнів.
Їдучи додому, побачив потік машин у сторону Миколаєва: жителі міста стали залишати свої домівки.
О 16.00 вулиці спорожніли. Уже сутеніло, коли з вікна квартири на четвертому поверсі побачив двох хлопців у цивільному одязі з автоматами. Як я зрозумів, вони по навігатору шукали якийсь об’єкт. Закінчувався перший день війни. Попереду невизначеність, тривога за майбутнє дітей, нас, країни.
Більш інформації про автора щоденника, його життя та професійну діяльність в інтерв'ю: Херсонець Клочко про життя в окупації: Передчуття, що росіяни покинуть місто і підуть, не було. Своїми каналами вони говорили, що боротимуться за кожен будинок
