+5 Київ
"Жінка згадує, як разом із батьком стояли на балконі влітку 2014 року, розгублені, не знаючи, що робити: виїжджати чи залишатися у Сіверськодонецьку. Тоді містом лунали численні вибухи, а паніка заважала мислити критично. Постійний стрес і переживання зрештою призвели до того, що серце батька Олени не витримало – у вересні його не стало. Так перша війна на Донбасі забрала в Олени найдорожчу людину ще до того, як почалася друга", – ідеться в дописі.
Повномасштабне вторгнення 2022 року стало випробуванням для сім'ї, розповіла Олена. Вона із сином і мамою щодня чули вибухи, спускалися в підвали, ховалися від обстрілів.
"Було дуже гучно, гуркіт від снарядів постійний. Обстрілювали не так, як зараз ракети, а були "Гради" і якась артилерія. У підвалі було дуже багато людей, умов майже не було. Ми сиділи просто на цеглинах. Так ми просиділи два тижні. Уночі нас обстрілювали, а десь о 7.00–8.00 обстріли припинялися, і ми бігли додому – хвилин 5–10 дороги, щоб щось узяти поїсти", – розказала вона музею.
За спогадами Олени, стрес сильно вплинув на її сина. Він став замкненим, пригніченим, відчував постійне напруження й тривогу.
"Син перестав узагалі їсти. За два тижні він перетворився на щепку, міг лише трохи випити чаю або води. Ми намагалися йому щось дати, але він не міг їсти через стрес", – сказала вона.
Виїхати з міста було надзвичайно важко, згадує Олена, уже в перші дні російські війська атакували залізницю, а всі дороги щільно прострілювалися. Олена домовилася з волонтерами про допомогу в евакуації, проте остання ніч у рідному місті стала справжнім пеклом: обстріли не вщухали понад 10 годин. Гараж, де Олена ховалася з рідними, було пошкоджено осколками, урятували їх лише металеві двері й міцні стіни.
Подивитися розповідь Олени можна на сайті музею.
