+1 Київ
Уявіть собі сцену: заросла пустка на околиці промислового містечка на сході України. Співробітники аварійних служб методично розкопують велику ділянку землі, за цим спостерігає натовп журналістів і співробітників гуманітарних організацій. Дата – жовтень 2019-го. Щойно було виявлено ще одне масове поховання.
Цей похмурий, але дуже ймовірний сюжет, можливо, – найвагоміша причина, з якої нещодавню заяву російського президента Володимира Путіна про миротворчий контингент в Україні важко сприймати всерйоз. Бажання тримати свідчення військових злочинів якнайдалі від міжнародної спільноти – лише одна з багатьох причин, чому перспектива непрактична, але й неприйнятна з погляду Путіна. І хоча російський лідер може щиро бажати вирватися із трясовини, яку він сам і створив, важко зрозуміти, як він зможе це зробити, не наближаючи власної катастрофи.
Насамперед виведення російських військ із Донбасу відкриє справжній ящик Пандори. Тривалий час загальні відомості про участь Кремля в подіях на Донбасі вже не є секретом, але деталі російського втручання, як і раніше, ґрунтуються на чутках і їх категорично заперечують. Це б різко змінилося, якби Москва вивела свої війська. Незабаром з'ясували б загальну картину таємної війни Путіна, яка б викрила його і поставила перед вимогами відповісти як за загибель людей, так і за нескінченну брехню.
Навіть найстаріші поля битв усе ще зберігають ключі до розгадки, тому розумно припустити, що міста на Донбасі всипано свідченнями російських військових злочинів. Армії журналістів і громадських активістів уже готові прочісувати весь регіон, щойно дістануть до нього доступ. Пліч-о-пліч із ними будуть сім'ї з обох боків конфлікту в пошуках зниклих близьких. Ми вже бачили, чого можна чекати, на прикладі фотографій і відеороликів, які просочилися в мережу після аварії рейсу MH17 у 2014 році. Ця інформація стала вкрай важливою для ідентифікації російського армійського підрозділу, відповідального за катастрофу цивільного авіалайнера, але це лише верхівка айсберга. Окрім масових поховань, вихід росіян із Донбасу відкриє все: від камер тортур до розграбованих заводів.
Фото: EPA
Росія змогла уникнути повного викриття своєї діяльності на сході України, жорстко обмеживши потоки інформації до регіону і з нього. Тотальну заборону на українські медіа було введено в перші дні конфлікту, тоді як протягом минулого року навіть найбільш поступливим міжнародним журналістам дістати доступ ставало все важче і важче. Якщо Росія втратить контроль над зоною конфлікту, обвинувачення у військових злочинах та інші викриття прийдуть дуже швидко.
Міжнародна спільнота обурена. Однак Кремль, імовірно, більше турбує потенційна реакція всередині самої Росії. Навіть суспільство, виховане повсякденною дезінформацією, як сучасні росіяни, може протестувати через новини про те, що їхні лідери протягом останніх чотирьох років таємно вели незаконну війну проти найближчого сусіда. Із появою свідоцтв злодіянь Москва ризикує спровокувати в меншому масштабі повтор пізньої радянської епохи, коли перебудовна відлига дала змогу спливти на поверхню довго приховуваним злочинам комуністичної влади і визначити долю імперії, що вмирала. Путін, який витратив більшу частину останніх 17 років на те, щоб відійти від цього удару й відновити втрачене почуття національної гордості, навряд чи дозволить цьому повторитися.
Окрім цих проблем, вимальовується і ширше питання про цілі війни. Переможець може розраховувати на одержання вигоди, але будь-яка мирна угода, після якої Україна залишається міцно закріпленою в західному таборі, – катастрофічна невдача для Росії. У цьому сенсі війна Путіна була приречена на провал, змушуючи відвернутися ціле покоління українців і прискорюючи процес пострадянського національного будівництва в Україні у відповідь на імперські амбіції Росії. Поки війна в розпалі, Путін може відкласти неминучі внутрішні дебати стосовно втрати України. Щойно буде відновлено мир, цю незручну реальність уже неможливо буде ігнорувати.
Будь-які подальші обвинувачення будуть особливо небезпечними для Путіна саме тому, що він успішно використав атаку на Україну для мобілізації націоналістичних настроїв у російському суспільстві. Із 2014 року десятки тисяч росіян стікалися до Східної України. Багато членів гібридних сил Кремля – це найманці і військовослужбовці-"відпочивальники" регулярної російської армії, але значна частина – фанатики, натхненні розмовами Путіна про захист "русского мира" від західного вторгнення. Багато мільйонів купилося на проповідницькі розповіді про відродження Росії, погоджуючись на матеріальні труднощі і політичну пасивність як ціну за повернення країні статусу великої держави. Коли пил уляжеться, вони навряд чи будуть раді побачити все більш і більш європейську Україну, яка повністю контролює російськомовний Донбас, тоді як Росія буде намагатися відновити свій міжнародний вплив. Путін дуже вміло їздив верхи на патріотичному тигрі, але якщо він спробує спішитися, усе може змінитися.
Фото: EPA
Однак ці російські реалії не можуть підірвати початковий оптимізм, викликаний раптовою готовністю Путіна погодитися на розгортання місії ООН. Численні коментатори і члени урядів з ентузіазмом сприйняли вересневу пропозицію Путіна, але твереза оцінка ситуації має полягати в тому, що довгострокове мирне врегулювання є малоймовірним. Ініціатива російського президента про миротворців не відповідає мінімальним вимогам до серйозного врегулювання конфлікту і має всі ознаки опортуністського жесту. Це може бути спробою перешкодити Америці озброїти Україну, виставляючи Москву у сприятливішому світлі. Це може бути прийомом, щоб повністю заморозити конфлікт і зміцнити фактичний контроль Кремля над окупованими регіонами Східної України. Майже напевно це не є першим кроком на шляху до миру.
Однак це не означає, що Україна та її міжнародні партнери все ще можуть продуктивно працювати, зменшуючи загрозу великомасштабного кровопролиття шляхом переговорів із Росією про виведення важкої зброї з лінії зіткнення. Гуманітарні зусилля можуть повернути подобу нормального життя в прифронтові населені пункти і підтримати інтеграцію переміщених осіб, ветеранів бойових дій в українське суспільство. Київ може зосередитися на нарощуванні своїх оборонних здатностей, за допомогою або без летальних озброєнь зі Сполучених Штатів, розширенні арсеналу "м'якої сили" і подальшої євроатлантичної інтеграції. Оскільки Україна стане кращою країною для життя своїх громадян, вона наблизиться до перемоги рішучішою і стійкішою, ніж усе, що досягнуто тільки багнетами.
Усе це відбуватиметься на тлі уповільненого конфлікту. Ця гібридна війна, схоже, буде залишатися новою нормою протягом якогось часу: зі щоденними жертвами, політичними вбивствами, кібератаками й іншими видами нетрадиційної агресії, які може придумати Кремль. Це воістину неприваблива перспектива для простих українців, але вони не перша нація, що змушена примиритися з ворожим сусідом. Коли безпосередню військову загрозу буде ліквідовано, країна зможе процвітати за умови, що відповідні заходи безпеки зведуть до мінімуму російську гібридну загрозу. Це буде важко для України, але становище Путіна робить це практично неминучим. Російський лідер безнадійно заплутався в павутині обману і, схоже, міцно застряг на сході України, не здатний ні просуватися вперед, ні відступати. Він, можливо, не зможе виграти війну, але не наважується ризикнути, установивши мир.
