Киянка, яка в дитинстві пережила Аушвіц: Мені часто снилося обличчя наглядачки, яка водила нас на забір крові. Я відразу починала кричати G

Ганні Михайлівні не вдалося встановити, ні звідки вона родом, ні коли народилася, ні хто її біологічні батьки. Відомо, що в концентраційний табір Аушвіц-Біркенау вона прибула 4 грудня 1943 року. Після звільнення радянськими військами Аню разом з іншими дітьми відправили в Ташкент, але висадили в Києві, адже до узбецької столиці знесилена дитина могла не доїхати. У Київ дівчинка, якій тоді було приблизно 3,5 року, прибула навесні 1945-го. Її удочерила українська сім'я – Анісія Петрівна Зазимко та Михайло Андрійович Коваль.

У Києві колишня ув'язнена концтабору здобула освіту і стала мікробіологом. Усе життя Ганна Михайлівна, яка є кандидатом біологічних наук, пропрацювала в Інституті мікробіології і вірусології імені Заболотного Національної академії наук України. Зараз вона живе з дочкою у Печерському районі Києва.

– Ганно Михайлівно, ви пам'ятаєте щось про перебування в таборі?

– Ні, я тільки пам'ятаю, як нам наколювали номери на руки. Пам'ятаю кімнату, як ми заходили, які там стільці були, як тримали руку.

Уже в Києві мені часто ночами – протягом першого часу особливо – снилося обличчя наглядачки, яка водила нас на забір крові. Ми боялися і ховалися, але вона все одно нас витягала і вела. Коли наглядачка мені снилася, обличчя було її, а сам образ – Петрушки, тобто клоуна. Вона заглядала у вікно – і я відразу починала кричати. Мама схоплювалася і заспокоювала мене.

Довідка "ГОРДОН". Концентраційний табір Аушвіц-Біркенау було створено у 1940 році в захопленому німецькими військами польському місті Освенцім (після захоплення перейменований на Аушвіц). До 1942 року більшість в'язнів табору була поляками. Із середини 1942 року найчисленнішу групу становили євреї. Усього в концтаборі загинуло понад 1,1 млн осіб. 27 січня 1945 року табір звільнили радянські війська. На той момент у ньому перебувало як мінімум 700 дітей та підлітків. Із 2006 року 27 січня відзначають Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту.

У таборі маленькій ув'язненій набили номер 69929. Уже в Києві його видалили лікарі

У Києві дівчинку удочерили

– Пам'ятаєте, як прибули в Київ?

– Ні. Коли поїзд із дітьми з Аушвіца приїхав до Києва, мене на руках винесла медсестра. Вона сказала мамі, що у мене шість разів брали кров, тому я дуже слабка і не можу доїхати до Ташкента. Я була як поламана квіточка.

– Чому ваші прийомні батьки вирішили взяти дитину?

– Мама в дитинстві перенесла дуже важкий туберкульоз і не могла мати дітей. Коли кияни довідалися, що приїде поїзд із дітьми з концтаборів, вони вийшли на вокзал. Кожен, звичайно, приніс, що міг. Мама теж вирішила піти і запропонувала татові взяти дитину на виховання. Вона була красивою жінкою з вінком із чорного волосся навколо голови, а він – карооким одеситом. Домовилися усиновити схожого на них хлопчика.

Але коли мене винесли з вагона і поклали на ноші, мама відразу кинулася до медсестри і попросила віддати мене їй. Та жінка відповіла, що всіх дітей відвезуть у лікарню, а також розповіла, що в таборі мене називали Анею. Ось так ім'я залишилося моє, а звідки я – невідомо, оскільки, йдучи з Польщі, німці спалили основний архів, залишився тільки так званий транспортний. Вік потім мені встановила медична експертна комісія вже тут, у Києві (у паспорті Ганни Михайлівни зазначено, що вона народилася 1 травня 1941 року. – "ГОРДОН"), прізвище дали батьки, й Україна стала моєю батьківщиною.

– У лікарні ви довго перебували?

– Мені здається, дуже. Я тоді була дуже серйозною дитиною, не усміхалася і неохоче відповідала на запитання. Потім мама з бабусею тихесенько, щоб ніхто не бачив, принесли в лікарню кошеня. Коли я його побачила – вперше усміхнулася. Ну а потім усе життя батьки робили так, аби на моєму обличчі завжди була усмішка. Вони дуже хотіли, щоб я забула все, що було в концтаборі.

Ганна Стрижкова з прийомною матір'ю, 1949 рік. Фото з особистого архіву Ганни Михайлівни

– Ви ще тоді знали, що вас удочерили?

– Ні, я про це дізналася трошки пізніше. Чула я про це ще в дитинстві, наприклад, коли виходила гуляти у двір. У нас же люди "добрі". Але близько до серця я цього не брала.

Коли закінчувала школу, знімали фільм "Незвичайні зустрічі". Там одна частина була про нас із мамою. Знімальна група дуже хотіла показати такий зворушливий момент, коли мама мені розповідає, що вона мені не рідна. Знімали у квітучому яблуневому саду. Ми з мамою йшли, гуляли, потім вона сказала, що хоче зі мною поговорити. Мама тоді вся аж затряслася, хоча завжди була дуже спокійною людиною, а знімальна група все мікрофон ближче підставляла. Я відчула, про що вона буде говорити. Хоча я взагалі – людина врівноважена, але так розсердилася – відсунула цей мікрофон, обняла маму і сказала: "Не треба нічого говорити, я все знаю". Більше ми ніколи цієї теми не обговорювали.

Коли цей фільм показували, нас із мамою возили з ним як героїнь. Мене часто запитували, чому я не шукаю своїх рідних. Я відповідала, що вони у мене є. Зараз я приблизно такої самої думки. У мене одні батьки. Вони оточили мене любов'ю та турботою, дали освіту, прищеплювали гарне і добре. Батьки у прямому сенсі відродили мене до життя: тричі мені переливали кров, і завжди донором була мама. У мене вже, напевно, її крові стільки, що можна говорити, що це рідна кров.

Ганна Стрижкова з батьками. Фото з її особистого архіву

– Я правильно розумію, що ви не знали ні української, ні російської мови, коли приїхали до Києва?

– Звісно. Мама казала, що я часто вставляла в своє мовлення білоруські, польські, німецькі та інші якісь незрозумілі слова. Хліб я називала "брот", молоко – "млєко" (Brot (нім.) – хліб , mleko (пол.) – молоко.  – "ГОРДОН"). Потім поступово вивчила російську.

Річ у тому, що у таборі були представники 27 національностей. Дітей тримали окремо від батьків, тому що вони були біологічним матеріалом. У них брали кров, органи. Якщо траплялися близнюки, лікар Йозеф Менгеле одразу ж забирав їх на досліди. За статистикою, виживала одна з 10 дітей. Мені пощастило.

– Ви все життя пропрацювали мікробіологом. Чому обрали цю професію?

– Десь у сьомому класі я прочитала книгу Поля де Крюї "Мисливці за мікробами". Мені вона так сподобалася, що я вирішила стати мікробіологом. Це дуже здивувало моїх батьків, адже у дитинстві, коли я зустрічала людей у білих халатах, завжди знічувалася і тряслася від страху, але мовчала. Видно, добре в концтаборі засвоїла, що кричати не можна, адже будуть бити.

Фото: familytimes.com.ua

Я закінчила біологічний факультет Київського державного університету імені Шевченка (нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – "ГОРДОН"), 38 років працювала в Інституті мікробіології і вірусології імені Заболотного. Аспірантуру проходила в Ленінградському університеті (нині – Санкт-Петербурзький державний університет. – "ГОРДОН"). Я вважаю, що вибрала дуже цікаву професію. Пам'ятаю, поставиш дослід і не терпиться швидше дізнатися, що ж там виросло.

– Ваш чоловік теж був мікробіологом?

– Ні, Вадим був техніком-механіком, дуже добре розбирався в літаках, танках. Він жив під Магаданом і працював там в аеропорту. Ми познайомилися, коли він приїхав із мамою у відпустку до знайомих у Київ. У когось із цих знайомих якраз був день народження. Вони мене запросили, і там ми познайомилися. Із Вадимом ми прожили разом 21 рік. Він помер у 1997 році через проблеми з нирками і тиском. Відтоді ми з Олею живемо вдвох.

– А ваша дочка чим займається?

– Оля – як і я, мікробіолог. Закінчила Одеський національний університет імені Мечникова і зараз працює у КНУ на кафедрі мікробіології та імунології.

– Ви давно на пенсії?

– 15 років. Я пішла з роботи десь у 60. Пенсія у мене приблизно 4,5 тис. грн. Це, звісно, замало, тому що щомісяця на ліки йде щонайменше 1,5–2 тис. грн. М'ясо і риба у нас рідко з'являються. Іноді буває дуже туго, але то друзі допомагають, то позичимо у когось. Ми з Олею дуже любимо читати. Можемо багато від чого відмовитися, а ось від книг – ні, хоча вони зараз дорогі. На них наша бідність не поширюється, але теж, звичайно, не можемо собі дозволити і купуємо їх дуже вибірково.

– У музеї концтабору Аушвіц ви багато разів були?

– Так, я вперше туди поїхала у 2005 році, коли було 60-річчя визволення Аушвіца. Це дуже страшно, ходиш, як по кладовищу, по кістках, по могилах. Пам'ятаю, як несподівано повітря розрізав пронизливий звук сирени, добре відомий усім в'язням. Деякі з тих, хто був старшим, навіть знепритомніли. Я жахнулася і вкрилася потом.

Тоді нас було багато. На 60-річчя приїхало майже 800 в'язнів, а також глави 32 держав, члени урядів багатьох країн і папа римський. Удруге я була там на 70-річчя визволення. Колишніх в'язнів приїхало вже десь 200 осіб, а на 75-річчя – ще менше.

Аушвіц-Біркенау – це єдиний у світі концтабір, який зберігся приблизно таким, яким був. Тільки коли німці відступали, вони підірвали деякі печі, газові камери, крематорії, деякі бараки згоріли. 16-й дитячий барак, де я була, теж, але основи залишилися.

Фото надано керівником академічних програм Центру досліджень визвольного руху Володимиром Бірчаком

– Чому важливо зберігати такі пам'ятки?

– Тому що не можна забувати історію. Іноді говорять: "Ми так погано живемо. Напевно, краще б ми жили під німцями". Спочатку мене це дивувало, а тепер обурює, бо раніше не було так багато літератури, як зараз. Будь-яка людина, яка зацікавиться цим питанням, може прочитати спогади Гітлера, есесівців, де чітко сказано, що "після остаточного вирішення єврейського питання треба вирішити питання слов'янських народів, нам цілком вистачить 10–15 млн для обслуги".

Цього року на святкування 9 Травня я не ходила, бо дуже боліла нога, дивилася по телевізору на це нескінченне море людей. Кажуть, десь 60 тис. прийшло. Це був бальзам на душу. Що б не говорили, для мене День Перемоги – це, можна сказати, четвертий день народження. Першого я не знаю, другий – звільнення Освенціма, третій – який дали батьки, ну і четвертий – це спільне свято, День Перемоги.

– Зараз уже дуже багато відомо і про Першу світову війну, і про Другу світову. Діти вивчають це в школах, знято і написано багато фільмів та книг, але усе одно війни не припиняються. В Україні, наприклад, зараз знову йдуть бойові дії. Чому так відбувається?

– Напевно, тому, що свого часу дуже захопилися темою героїзму. З одного боку, я це розумію, адже дивитися фільм про героїзм, про перемогу нашої армії якось легше. Тільки зараз почали показувати, що у війни дві сторони: перша – це радість від перемоги, а друга – це окупація, концтабори, насильницьке вивезення на роботу, це коли смерть ходить за тобою назирцем. Про це раніше якось намагалися не говорити дуже і вважали, що під час війни ми мало не всіх шапками закидаємо, а виявляється – ні.

І водночас, це ж наш уряд довів до того, що коли у 2014 році почалися воєнні дії, Україна була майже без армії: зброю і техніку розпродали, нажилися на цьому, Збройні сили скоротили, а ще ж Наполеон говорив: "Народ, який не бажає годувати свою армію, буде годувати чужу". І це так. Зараз трохи відновлюється армія. Ніхто, звичайно, не очікував, що так вийде. Тут ще відіграла роль політика. Можливо, і вдалося б цього уникнути, якби влада більше думала про народ, ніж про свої кишені, а війна завжди певному класу приносить великі доходи. Може, саме через це все тягнеться і тягнеться.

– Ви з багатьма колишніми в'язнями спілкуєтеся?

Ганна Михайлівна (на фото зліва) є заступницею голови Української спілки в'язнів – жертв нацизму. Фото: familytimes.com.ua

– Я перебуваю в Українській спілці в'язнів – жертв нацизму. Більше ніж 15 років пропрацювала заступником голови київського відділення спілки, а зараз є заступницею голови української спілки. Звичайно, спілкуюся з ними постійно.

У 1988 році в Києві відбулася перша зустріч 800 малолітніх в'язнів з усього Радянського Союзу. Я теж була на ній. Там організували Міжнародну спілку колишніх малолітніх в'язнів фашизму, до якої увійшли в'язні з усіх республік СРСР. Вона досі існує, відбуваються зустрічі, форуми антифашистського спрямування. У 1991-му в Україні було організовано першу українську спілку тоді ще малолітніх в'язнів фашистських концтаборів. Зараз це Українська спілка в'язнів – жертв нацизму. До неї входять в'язні різного віку, національностей, релігійних і політичних напрямів. Головне – що у нас одна доля – колишній в'язень нацизму. Ми підтримуємо одне одного, допомагаємо. Якось у колишніх в'язнів концтаборів на кілька років забрали пільги. Ми тоді кілька років боролися, щоб їх повернули. Зараз вони вже знову є. Звичайно, коли ми об'єднані, нам набагато легше.

Коли Німеччина почала платити нам так звані компенсації, в Україні подали заяви 560 тис. в'язнів. Я думаю, зараз залишилося не більше ніж 100 тис. До нашої спілки входить до 40 тис., із них дві третини – не мобільні. Вони самотні, прикуті до ліжка. Мало хто зміг створити сім'ю. Деякі і створили, але за станом здоров'я рано померли.

Ганна Михайлівна зі знімальною групою фільму "Діти перемоги". Фото: ru.telekritika.ua

Іноді згадує колишній в'язень, як він повернувся на Батьківщину, і відразу починає ридати, а ти його слухаєш і теж хочеш плакати. Адже якщо табір звільняли американські або англійські війська, вони запрошували в'язнів виїжджати в країни Західної Європи, але ті рвалися додому. Невелика частина погодилася, а всі інші – ні, повернулися на батьківщину, хоча тут були руїна і голод. А коли приїхали, виявилося, що вони – вороги народу і зрадники, колишніх в'язнів узагалі всіх уважали жінками легкої поведінки і називали "німецькими вівчарками". Не можна було здобути вищу освіту, вступити до інституту, потрапити на роботу, тільки на найгірші посади. У Німеччині в'язні були людьми нижчої раси (Untermensch), а на Батьківщині стали ворогами народу. І це тривало до 1988–1990-х років.

– А вас це зачепило?

– Ні, я ж маленька була. Що мені скажуть? Чому я не взяла рушниці і не пішла стріляти?

Колись одній жінці при мені колишній солдат дорікнув, що вона поїхала до Німеччини працювати на ворога. Її туди вивезли у 15 років і відправили на завод. Одного разу там сталася аварія і працівників сильно побили. Вона повернулася з відбитими органами. Я потім йому кажу: "Дорогий мій, скажи мені, будь ласка: дітей, мирне населення хто мав захищати? Армія! А ви що зробили? Так, ви плакали, коли йшли, але ви залишили їх ворогові. І ворог погнав їх туди, а не вони самі поїхали. Вони в цьому винні? А, може, ти винен, що пішов і не залишився до останнього захищати їх?" Він мовчки розвернувся і пішов. Узагалі, ті ветерани, які визволяли концтабори, робочі табори, бачили в'язнів та умови, в яких вони жили, і були налаштовані зовсім інакше.

І в'язні по-різному жили. Деякі з тих, хто жив у бауерів (Bauer (нім.) – фермер, хлібороб. – "ГОРДОН"), на господарстві, розповідали, що їли разом із господарями, але якщо хтось сторонній приходив, їх тоді виганяли, бо за таке могли не тільки їх, а й господарів відправити в концтабір. Але там було добре, працівникам навіть влаштовували дні народження, весілля. Коли вони їхали, давали із собою їжу та речі. Декому пропонували залишитися.

Звичайно, найгірше було в концентраційних та робочих таборах, на шахтах. Це взагалі жахливо. Та й у бауера, якщо якесь велике господарство, було також дуже важко. Але якщо ставлення було більш-менш нормальним (хоча це бувало рідко), ще можна було жити.

Були і позитивні моменти. Розповідали колишні в'язні, що на одному заводі німець, який там працював, приносив із дому бутерброд і показував одній із них, де він його поклав. Утім, підійти до них, заговорити він не міг – за це карали.

Я вважаю, що в кожного народу, в кожній нації є порядні люди і є непорядні, і тут нічого не вдієш.

– Скільки в Києві залишилося колишніх в'язнів концтаборів?

– За останнім підрахунком, десь приблизно 3 тис.

– А з Аушвіца?

– Ще менше. Дай боже, щоб було людей 40–50. Не більше ніж 45. Та то я цьогоріч списку ще не перевіряла.

– А раніше як було?

– Я почала вести облік в'язнів Аушвіца після 60-річчя визволення, в архівному відділі музею попросили. Тоді було приблизно 200.

Фото: Тетяна Літвінчук / Gordonua.com

– Які компенсації отримували колишні в'язні?

– Мені як колишній ув'язненій концтабору у 2001 році призначили компенсацію в розмірі 15 тис. німецьких марок або €7669. Видавали гроші, напевно, вже в євро. Виплачували їх двома частинами – 65% (€4985) і 35% (€2684). Я також отримала ще приблизно €1,5 тис. як дитина-донор.

Довідка "ГОРДОН". Компенсації людям, яких у роки Другої світової війни примусово вивезли до Німеччини, виплачував у 2001–2006 роках німецький федеральний фонд "Пам'ять, відповідальність і майбутнє". Виплати на загальну суму €4 млрд 370 млн отримали понад 1,6 млн колишніх примусових працівників або їхніх нащадків, писала "Німецька хвиля". В Україні для призначення виплат було створено національний фонд "Взаєморозуміння і примирення". До його компетенції, крім України, належала також Молдова. Усього фонд виплатив компенсації більше ніж 468,6 тис. жертв нацизму на загальну суму 1 млрд 724 млн німецьких марок (€881,5 млн).

– Ви були колись у Німеччині?

– Дуже багато разів. Коли працювала в Інституті мікробіології та вірусології, часто їздила з доповідями і виступами, бувала на семінарах та з'їздах усяких. А потім, коли пішла на пенсію, їздила як член Української спілки в'язнів.

– У вас не залишилося якогось негативного ставлення до німецького народу?

– У 1986 році, якраз після Чорнобиля, ми поїхали в Німеччину на конференцію, яка відбувалася в місті Веймарі. Усі слов'янські делегації поселили в готелі на території колишнього концтабору Бухенвальд. Чи було це зроблено спеціально, не знаю. 8 травня у них День поминання жертв війни. Після всіх заходів ми повернулися в готель і сиділи, розмовляли. А у німців є звичка пити пиво і співати свої пісні (а вони у них різкі), стукаючи по столу в такт із пивними кухлями. І раптом я чую таку пісню і цей стукіт. Я думала, що знепритомнію. Мені стало зле, мене залихоманило. З нами був лікар. Він прийшов і надав мені допомогу.

Певною мірою і німецький народ постраждав у війні. Я погано ставлюся до фашистів, зокрема до неофашистів.

– Що вам найбільше запам'яталося зі спогадів колишніх в'язнів?

– Я була в експертній комісії "Фонду взаєморозуміння і примирення". Працівники фонду розбирали, яку кому дати компенсацію. Але якщо людина була не згодна, документи віддавали в нашу комісію, і ми вже вирішували. Коли читаєш чи слухаєш, як людина розповідає, думаєш: "Боже, невже таке могло бути на білому світі?" Це іноді взагалі несумісне з поняттям людяності. З іншого боку, скільки у людей сил, щоб усе це витримати?!

Але спогади були і добрі. Деякі німці навіть забирали молодих дівчаток нібито до себе додому на прибирання, але самі все робили, а їх просто годували, давали скупатися тощо. Були і дуже страшні моменти. Розповідали, як жінку, у якої в Німеччині народилася дочка, господар відправив у в'язницю, коли вона йому щось не так сказала. Дитину цей німець вирішив віддати свиням, а його власна дочка, яка була трохи старша, сказала: "Тату, залиш. Я буду гратися з нею, як із лялькою". Вона цю дівчинку годувала, сповивала. І коли мама, впевнена, що вже не знайде своєї дитини, повернулася за місяць, дитина була жива. Зараз ця жінка, дочка тієї ув'язненої, живе в Києві. Вона знайшла жінку, яка її тоді врятувала. Вони їздили одна до одної в гості. Мене це вразило.