Російський кінорежисер Мамін: Що залишиться після Путіна? Отруєні землі, вирубані ліси, забруднена радіацією північ, спалений і відданий китайцям Сибір G

Юрій Мамін – відомий російський режисер, комедіограф, він зняв фільми, які стали культовими за часів перебудови: "Вікно в Париж", "Свято Нептуна", "Фонтан", "Бакенбарди" тощо. Вони відображали дійсність, демонстрували соціальні хвороби Росії 1990-х. Кінострічки здобули міжнародне визнання, їх нагородили безліччю премій, зокрема статуеткою Одеського кінофестивалю "Золотий Дюк". Найціннішим своїм трофеєм Мамін вважає "Золоту тростину Чапліна", якою його нагородили за фільм "Фонтан" у Швейцарії.

Протягом останніх років Мамін практично не знімав. Йому не вдалося реалізувати навіть проєктів, спрямованих на відродження кіностудії "Ленфільм", – їх не схвалило міністерство культури РФ. Режисер вирішив переїхати до США, де вже протягом кількох років живе і працює його донька – акторка та співачка Катерина Ксеньєва.

В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" Мамін розповів про труднощі, із якими йому довелося зіткнутися, про те, як поступово закрили всі проєкти, із якими він був пов'язаний, про свій конфлікт із міністром культури РФ Володимиром Мединським і режисером Микитою Михалковим, а також про те, які фільми збирається знімати в Америці.

– У серпні в Росії відбувалися масові акції протесту. Людей затримували тисячами. Ви стежили за цими подіями? Що думаєте про те, що відбувається?

– Тут, у США, почуваєшся значно спокійніше, спостерігаючи через YouTube за подіями в Москві. Інша річ – перебувати серед демонстрантів, виступати перед ними. Я відчував таке неодноразово. І поруч зі мною завжди була дружина, готова будь-якої миті кинутися мені на захист. Проте, навіть коли звідси дивишся на звірства "космонавтів" із Росгвардії, на душі важко. І я чудово розумію, що було б зі мною і моєю дружиною, якби ми там залишилися. Звісно, ми були б серед демонстрантів і нас могли забрати в автозак, могли побити, покалічити і зробити багато інших капостей.

Стало очевидним, що протистояння із владою почало переходити у стадію громадянської війни. Адже триває не лише боротьба з урядом. Росгвардія – це теж зібрання росіян. Їх накачали пропагандою, вони неосвічені і грубі. І їм подобається насильство.

– Як ви можете пояснити таку жорстокість у досить молодих людей?

– Дослідників сталінського часу дивує, як багато було слідчих НКВС, які з особливим збудженням були готові понаднормово катувати і ґвалтувати ув'язнених. Темні, звірячі інстинкти причаїлися в багатьох людях і готові принагідно вийти назовні. Це як із бактеріями – збудниками хвороб, які завжди є в тілі людини, проте здоровий організм зазвичай може впоратися з ними. Але якщо раптом зіпсовано середовище проживання – погане харчування, погана вода, брак вітамінів – імунітет слабшає і приспана зараза захоплює організм. Так і в путінській Росії: деградація, яка не оминула жодної сфери життя людей, призвела до їх повторного здичавіння, позбавила їх високих цілей. Сьогоднішній портрет країни має такий вигляд: одні прагнуть награбувати, інші – вижити. У такому кліматі на поверхню виходять найниціші інстинкти. А вони якраз і потрібні в Росгвардії, ЗМОП і поліції для безжального придушення будь-якого невдоволення.

– Тобто до приходу до влади Путіна народ був іншим?

– Ні. Але росіянам показали приклад для наслідування. Сьогоднішні можновладці Росії прийшли з пітерських підворіть, знайшли одне одного у спортивних залах, де опановували прийоми насильства. Волею долі вони опинилися у Кремлі, їм надали необмежений доступ до державної скарбниці й багатств Росії, а, присмоктавшись до цієї годівниці, вони ні за що не хочуть від неї відірватися. Їхні апетити безмежні, корисливість – головна мета і сенс їхнього життя. В очах коповики, і нічого за душею.

– Чому ви вважаєте, що росіяни хочуть їх наслідувати?

– Тому що Росія завжди була країною самодержавною. Змінювалася лише назва верховної влади: цар, генсек, президент, а суть залишилася тією самою. І народ протягом віків виховували в боготворінні вождів, наслідуванні їхніх повадок. Пам'ятаю, як за Горбачова, який через невігластво в багатьох словах робив неправильний наголос, керівники середнього і нижнього рангів, як за командою, стали говорити: "нАчать и углУбить".

Коли Єльцин раптом захопився великим тенісом, по всій країні з'явилися тенісні секції й наші тенісисти вперше вийшли на світову арену. І таким прикладам немає ліку.

– Такі факти вам, як комедіографу, напевно, дають поживу для творчості?

– Безперечно. Як режисера, який має великий досвід у доборі типажів для зйомок, мене вражають фізіономії наших правителів із Кремля, Думи і держкорпорацій. Які обличчя! Ну просто, як у Гоголя: "Дивлюся навколо і бачу не людей, а суцільні свинячі рила!".

Ці "свинячі рила" – відображення їхньої внутрішньої сутності. Усі як на підбір: сєчини, міллери, васильєви, мілонови й на чолі – накачаний ботоксом Валовий Внутрішній Продукт, скорочено – ВВП.

Така сумна картина російської дійсності. Імовірно, і української теж. У нас же багато спільного, хай хто що каже. І передусім – спільний досвід радянського життя. Інше питання, що українці, відокремившись від Росії, вже майже 30 років живуть з іншими ідеалами. Це змінює людей, налаштовує їх на інший лад. А наша, російська, влада пробуджує лише ниці почуття.

Мамін: Що залишиться після Путіна? Жах тієї прірви, у якій опинилася Росія, населення усвідомить лише тоді, коли відбудеться падіння влади. Фото: yurimamin.com

– Сьогодні стільки можливостей здобувати інформацію, а неуків, з огляду на ваші слова, не меншає.

– Населення Росії переважно дивиться перший та другий канали ТБ, і замість інформації про події, що відбуваються, йому пропонують лише пропаганду. Росіяни, переважна більшість, мало знають про заворушення в Москві або про протистояння в Архангельській області. Маючи "вікно у світ" лише завдяки двом московським телеканалам, люди вважають Америку й Україну своїми головними ворогами і винуватцями їхніх бід. Вони знетямлені. Їх відучили самостійно мислити, критично ставитися до себе.

– Гадаєте, раніше вони були розумнішими?

– Ми були країною, яка читала найбільше у світі, дивуючи іноземців великою кількістю людей, які читали в метро. Я пам'ятаю, як раніше, після демонстрації моїх картин ("Свято Нептуна", "Фонтан", "Бакенбарди", "Вікно в Париж"), глядачі не хотіли розходитися, ставили запитання не лише про фільми, але й про всі явища життя, які їх хвилювали. Це був час перебудови. У такому середовищі була можливість створити націю громадян. Райдужні надії знівелювали в роки правління п'яного Єльцина й остаточно їх придушив його наступник Путін – чекіст і ватажок пітерської банди.

– Як ви уявляєте собі подальшу перспективу Росії?

– Події липня й серпня, які розгорнулися на вулицях Москви, відкрили очі багатьом на непримиренне протистояння між владою і розумною частиною суспільства. Стало очевидно, що надії на легальні способи потрапляння прогресивних представників народу в органи управління неможливі. У зв'язку із цим протест зростатиме. Він може дати результат як завтра, так і за кілька років. Але те, що цей режим повалять, у мене не викликає сумнівів.

– Ви вважаєте, що після цього Росія почне змінюватися?

– У цьому немає сумнівів. Інше питання – що залишиться після Путіна? Жах тієї прірви, у якій опинилася Росія, населення усвідомить лише тоді, коли відбудеться падіння влади. Отруєні землі й річки, вирубані ліси, забруднена радіацією північ, спалений і відданий китайцям Сибір... Залишиться лише розграбована територія з войовничими нукерами Кадирова, тисячами озброєних військовослужбовців та реальною небезпекою страшної громадянської війни.

– Гадаєте, в Росії почнеться громадянська війна?

– Думаю, що вона можлива. Але її можна уникнути, якщо біля урядового керма опиниться сильний і далекоглядний лідер із відданою йому командою непідкупних реформаторів.

– І що, по-вашому, він має зробити?

– Відновити дію конституції, ухваленої всенародним голосуванням у 1993 році, у всіх сферах життя і придушити масовий саботаж посадовців та поліції. Причому робити це енергійно і жорстко. Плюралізм – це добре, коли запанували нові правила життя. А доки в головах зберігається звичний устрій, потрібні рішучі дії чесних, непідкупних громадян. Хочеться вірити, що таких залишилося чимало. Це, до речі, необхідно й Володимирові Зеленському. Бажаю йому впоратися із застарілою системою, щоб процес змін в Україні став незворотним.

– Ви бачите в Росії людину, здатну все змінити?

– Багатьох із них ми знаємо, оскільки вони стали мішенню для постійного переслідування з боку влади. Той самий Навальний, приміром, чи Ілля Яшин. Я вважаю їх перспективними лідерами. Вони зараз у великій небезпеці. Скількох людей уже вбила ця злочинна влада! Нємцов, Політковська, Маркелов, Естемірова... Відомі сьогодні лідери – це переважно москвичі, оскільки Москва – центр інформації у величезній Росії. Проте не маю сумнівів, що країна готова запропонувати нових харизматичних лідерів, які виявлять себе раптово і яскраво, як метеор.

– 7 вересня Україні вдалося домогтися повернення своїх громадян. Серед них опинився і ваш колега, режисер Олег Сенцов, за якого стільки разів просили видатні діячі культури всього світу. Навіщо Путін стільки років його тримав у в'язниці?

– Мені здається, Путін насолоджувався тим, що відповідав відмовою всім шляхетним людям світу, які зверталися до нього із проханням відпустити Сенцова. У цьому мали вияв властиві йому садизм і жорстокість. Завдати болю, засмутити, розчарувати – це дає людям із дрібною душею відчуття переваги над прохачем. До доль людей, які від нього залежать, Путін абсолютно байдужий. Він цинічний. Пам'ятаєте його відповідь про підводний човен "Курськ"? "Він затонув", – сказав він американському журналісту з усмішкою, вважаючи, що вдало пожартував. Уникнув відповіді про причини катастрофи. Тоді він уперше публічно виявив свою бездушну сутність.

Мамін на зйомках фільму "Вікно в Париж". Фото: yurimamin.com

– Ви стежите за подіями в Україні?

– Із великим інтересом і співчуттям. Раніше я часто бував в Україні. Свою малолітню доньку возив на дачу під Житомир, де навколо прекрасні дубові ліси. А Одеса – мій другий дім. У 1988 році, у розпал перебудови, в Одесі відбувся найяскравіший і найбільш вільний "Золотий Дюк", який став головною подією в культурному житті.

Країна чекала на зміни, і одеський фестиваль став їхнім символом. У журі входили найшанованіші й найавторитетніші люди країни: Ельдар Рязанов, Віталій Коротич, Михайло Жванецький. Вони одностайно віддали головний приз моєму фільму "Фонтан". Окрім того, картина здобула ще й приз глядацьких симпатій від одеситів.

І тоді жартома хтось із місцевих журналістів запропонував перейменувати Одесу-маму на "Одесу Маміна". Це був найзворушливіший момент у моєму житті. Тож Україна дала мені путівку в життя.

– Але ви не знімали своїх фільмів в Україні.

– Ні. Проте Микола Мащенко – відомий кінорежисер і директор студії імені Довженка – запропонував мені зняти в них усе, що мені завгодно. "Телефонну книгу?" – пожартував я. "Та хоч телефонну книгу!" Обмежилися тим, що взяли в мене сценарій стрічки "Імітатор", і талановитий режисер Олег Фіалко зняв фільм з Ігорем Скляром у головній ролі.

– Коли ви вперше відчули, що в Росії вам більше нічого робити?

– Я людина дії. Моя робота – знімати кіно. Мої сатиричні комедії ставали подіями й мали великий попит, попри всі заборони й перепони партійної влади. Картини змушували людей сміятися зі звичного абсурду довколишнього життя й виходити із залу підбадьореними, з усмішками на обличчях. Це було щось на кшталт ковтка свіжого повітря, і на мої фільми чекали, як свого часу чекали на картини Ельдара Рязанова й Георгія Данелії, у яких я вчився на вищих режисерських курсах.

Я працював у кіно й на телебаченні, де випускав авторські програми, викладав в університеті. Послідовно російська влада позбавила мене всіх моїх справ. Спочатку закрили популярну в Петербурзі авторську програму "Дом культуры", яка протягом кількох років щотижня виходила на пітерському каналі "ТВ-100", та й сам канал незабаром розформували. Згодом комісія з Москви позбавила ліцензії Інститут телебачення, бізнесу та дизайну, де я протягом 10 років викладав режисуру екранних видовищ. Формальна причина була безглуздою: в інституті немає спортивної зали. А насправді, як я здогадуюся, інститут закрили, щоб позбавити мене, представника "п'ятої колони", можливості проповідувати молодим головам.

– І кіно вам теж заборонили знімати?

– Про це розповім докладніше. Було так. У зв'язку з надіями відродити повністю зруйновану петербурзьку кіностудію, колись відому на весь світ, нагорі ухвалили рішення запустити на "Ленфільмі" найяскравіші кінопроєкти, які обіцяли глядацький і фестивальний успіх. У підсумку громадська рада "Ленфільму", членами якої  були провідні кінематографісти Петербурга, відібрала три кінопроєкти – два мої і один Сергія Снєжкіна.

Перший мій проєкт – це "Радість любові до Джойса". У ньому описано пронизливу історію життя й любові реальних людей, які жили в Москві в 1930-ті роки, – талановитого літератора та перекладача з англійської Ігоря Романовича і його дружини Олени Вержбловської, відданої помічниці в усіх справах чоловіка. Ігор, закоханий у творчість ірландського письменника Джеймса Джойса, зробив метою життя перекласти російською мовою "неперекладанний", з погляду автора, роман "Улісс". Йому це вдавалося. Ця смілива ідея, гідна захоплення у будь-якій цивілізованій країні, у сталінській Росії стала причиною життєвої катастрофи для героїв. Романовича заарештували як англійського шпигуна, а дружину – як його поплічницю, і відправили в далекосхідний табір. Фільм мав стати вироком звірячому сталінському режиму. Я вважав його найбільшим проєктом у моїй режисерській біографії.

Режисер Сергій Юрський і актор Олег Басилашвілі. Фото: yurimamin.com

Другий проєкт – "Вікно в Париж, 20 років потому" – мав стати продовженням мого фільму "Вікно в Париж", знятого спільно із французами в 1993 році. Перший фільм мав шалений успіх, здобув безліч нагород. Його придбали для показу всі країни світу. І були всі підстави вважати, що глядацький інтерес до майбутнього фільму гарантовано.

Обидва проєкти подали на розгляд експертної ради Фонду кіно, який розподіляє державну фінансову підтримку російському кінематографу. На пітчинг приїхав міністр культури Володимир Мединський. Захист проєктів відбувся за схвальної реакції експертного журі. Тому і я, і директор кіностудії "Ленфільм", який був на пітчингу, не мали сумнівів у позитивному результаті й у піднесеному настрої поверталися в Петербург. Проте наступного дня до "Ленфільму" надійшло повідомлення, яке приголомшило всіх: обом моїм проєктам відмовлено у фінансуванні.

Тоді я не міг зрозуміти причин такого рішення. Але зараз мені стало відомо, що це вирішили заздалегідь, і це було рішення міністра Мединського. З'ясувалося, що він – мій давній недоброзичливець, який вважає мої фільми очорненням російської дійсності, і особливе несприйняття викликає в нього "Вікно в Париж".

Ну, а щодо "Радості любові до Джойса", то Мединський не міг дозволити мені знімати фільм, який викриває людожерську сутність російської влади. Наш міністр – пприхильник Сталіна й Геббельса, як і його шеф ВВП. За Мединського міністерство культури перетворилося на міністерство пропаганди. Тож, по суті, від влади мені дісталася заборона на професію.

– До цього, імовірно, доклав руку і режисер Микита Михалков?

– Без нього не ухвалюють жодного рішення. Адже він – головний олігарх російського кіно.

А зі мною в Микити Сергійовича особливі стосунки. Річ у тому, що його фільм "Очі чорні" було номіновано на "Золотого Дюка", як і мій "Фонтан". Станіслав Говорухін, директор одеського фестивалю, заздалегідь обіцяв Микиті гран-прі. Але головну нагороду – несподівано для Говорухіна і Михалкова – здобув мій "Фонтан".

Другим приводом для дрібної помсти стала ситуація, коли директор американської компанії Sony Pictures надіслав офіційний лист тодішньому голові Держкіно РФ Армену Медведєву із пропозицією спрямувати на здобуття премії американської кіноакадемії мою картину "Вікно в Париж", у якої, на його думку, були всі шанси здобути "Оскара", оскільки вона мала успіх у США.

У цей самий час Михалков ще тільки закінчував свій фільм "Стомлені сонцем" і хотів без зайвих обговорень скерувати його на "Оскар". Моє втручання не дало Михалкову змоги зробити це таємно. Виникла спірна ситуація. Терміново сформували "оскарівський комітет" під головуванням старшого брата Микити – Андрона Кончаловського. І питання, кому їхати по премію, вирішили на користь його молодшого брата Микити.

Про ситуацію з "Оскаром" незабаром я забув. А Михалков – ні. І всі відмови, які я мав від конкурсних комісій, посадовців міністерства, керівництва банків, ішли від нього, оскільки він був головним консультантом із питань кіно.

– Як ви оцінюєте режисерський талант Михалкова? Він ще на щось здатний?

– Можу засвідчити, що в 1970-ті роки Микита Михалков був визнаним лідером радянської кінематографії, не беручи до уваги Андрія Тарковського, у якого була своя сфера обожнювачів. І всі свої найкращі фільми він зняв саме тоді.

Щодо "Стомлених сонцем", на мою думку, це свідчення початку творчої деградації автора. Здобувши "Оскар", фільм від цього не став кращим. Я думаю, що після успішних 70-х Михалков весь свій талант використав на особисте збагачення й захоплення влади. Адже він був керівником і в Союзі кінематографістів, і у Фонді культури, і в управлінні авторських прав, і навіть висував свою кандидатуру на пост президента країни.

Михалков – відкритий шанувальник кріпосного права. В Університеті профспілок, де я викладав, у великій залі проводили зустріч Михалкова зі студентами. Він зі сцени говорив про перевагу для Росії кріпосного права над будь-якими іншими формами суспільного життя. "Як це було чудово, – говорив він, – коли пан був батьком рідним для селян, допомагав їм створювати сім'ї, хрестив дітей, давав освіту, підтримував таланти..." Загалом, цю нісенітницю студенти вислухали, а потім мені довелося їх переконувати у протилежному, пояснюючи кріпосницькі вихватки цього "служителя культури".

На жаль, він сьогодні монополіст у російському кіно. І залишатиметься таким, доки його не скинуть разом із його "татом" – так клеврети називають Путіна. Доведеться зачекати.

А я хочу ще щось встигнути зробити, доки є сили й бажання. Але так буде не завжди. Треба поспішати.

– Чому ви вирішили поїхати саме до США, адже, напевно, були й інші варіанти?

– Першою сюди поїхала моя донька Катерина у 2013 році. Їй відразу дали робочу візу як акторці і співачці. Вона стала вдосконалювати свою англійську, знайшла друзів, із якими їй цікаво, бере участь у різних творчих проєктах. Їй подобається жити у США, і вона постійно кликала нас із дружиною до себе. Однак я ще сподівався реалізувати свої проєкти й тому відкладав переїзд. Але коли Мединський закрив їх, мені вже не було чого залишатися на батьківщині. Як дотепно хтось зауважив, що це більше не улюблена батьківщина, а територія, на якій ти народився. Тому я поїхав.

– Ви добре влаштувалися на новому місці, не сумуєте?

– Поки що я почуваюся, наче на курорті. Не покидає відчуття тривалої відпустки. Ходжу гуляти до океану. Разом із дружиною Людмилою Самохваловою вивчаємо мову. Поступово з'являються нові знайомства та зв'язки, не тільки зі співвітчизниками, але й з американцями, колегами.

Юрій Мамін із дружиною, акторкою Людмилою Самохваловою. Фото: yurimamin.com

– Англійська мова легко дається?

– У мене немає тієї пам'яті, що була замолоду. Раніше я знімав кіно, не маючи під рукою сценарію, – усе було в голові. Я навіть артистам підказував їхні репліки. Зараз усе інакше: основний час витрачаю на закріплення матеріалу. Проте вважаю, що за кілька років зможу читати лекції.

Американський учений і публіцист Юрій Магаршак порадив мені відкрити свій канал у YouTube. Я ж уже казав, що в мене була дуже популярна авторська програма "Дом культуры", яку дивився весь Петербург. Після кожного ефіру, коли я заходив у магазин, продавці, упізнавши мене, починали скаржитися: "Чому так пізно показуєте? Ми не виспалися через вас". Їм хотілося дізнаватися цікаві факти про відомих письменників, художників, композиторів. Люди прагнуть заповнити брак культурної освіти в будь-якому віці. У цьому я переконався і хочу, щоб моїм новим глядачам було цікаво.

– В Америці до вас виявляють інтерес?

– Так, у мене тут були прямі контакти із блогерами з різних міст – Чикаго, Вашингтона. Мені надійшло багато відгуків, зокрема й від прибічників Путіна, які абсолютно не згодні з моєю критикою російської влади.

– І звідки в людей в Америці, які зовсім мало знають про реальне життя в сучасній Росії, така любов до Путіна?

– Далеко не всі з них мають здатність тверезо оцінювати своє минуле життя. По-перше, тут є свої проблеми, і життя в Америці не солодке. На цьому тлі спогади про батьківщину зазнають аберації, тобто на поверхню випливають лише світлі, приємні моменти минулого.

У переважній своїй масі прибічники Путіна – люди літні. Цілком природно, що вони ідеалізують час своєї молодості, коли закохувалися, гуляли, пустували, будували плани на майбутнє... І ці ідеалізовані спогади про батьківщину зливаються в них з образом вождя.

На місці американського уряду я б відрядив усіх цих патріотів у їхню улюблену країну, до улюбленого правителя. Хочу у зв'язку із цим нагадати епізод із фільму "Вікно в Париж". Паризький друг головного героя (у виконанні Андрія Урганта), сидячи в паризькому ресторані, лаяв французів на чому світ стоїть і мріяв про повернення на батьківщину, у російську комуналку. Головний герой виконав його бажання і із зав'язаними очима провів його через чарівне вікно у Петербург, де розв'язав очі перед пам'ятником Іллічу. Який це був жах для осудника закордону! Добре б усіх таких патріотів Росії повернути на батьківщину, хоч на кілька днів. Це найкращі ліки від ностальгії.

– Можете порівняти, наскільки кіновиробництво у США й Росії відрізняється?

– У Росії гроші на кіновиробництво дають із державної скарбниці. Левову частку з них щорічно отримує приблизно п'ять великих кінокомпаній-мейджорів. 90% фільмів, які знімають на ці гроші, збиткові. Більшість із них узагалі не виходить на екран, їх поширюють лише в інтернеті, інші є провальними у прокаті, а треті так і залишаються незавершеними через брак коштів.

Якийсь відсоток від прокату фільмів відраховують у міністерство культури. Проте ці суми такі незначні порівняно з витратами на виробництво, що російське кіно – це збиткова індустрія, яка функціонує на державні дотації. І дохід у цьому "бізнесі" мають лише мейджори, які розпоряджаються грошима, виділеними з держбюджету. Імовірно, є якісь винятки, але вони лише підтверджують загальну картину.

У США кіно – це бізнес. Тут щорічно банкрутують і виникають десятки незалежних кінокомпаній, тоді як Голлівуд постійно шукає проєкти й кошти для їх виробництва. Тут усі ризикують і трапляється, що виграють. Сподіваюся знайти сміливців, які погодяться ризикнути разом зі мною.

– Тоді розкажіть, що задумали?

– У мене є проєкт "Рокмен", присвячений особистості Леоніда Утьосова як творця і пропагандиста радянського джазу – найвільнішого з мистецтв, де імпровізація є невід'ємною частиною творчості. Саме тому джаз мав суперечності з нормативним радянським режимом. Доля Утьосова – це історія боротьби креативного таланту із застоєм і бездарністю. Окрім змістової частини проєкту, його задумано як яскраве видовище, у якому утьосовський теа-джаз має вражати своєю винахідливістю, гумором і ексцентрикою, як, утім, і все життя Рокмена на тлі арештів, судових процесів і концтаборів.

Я гадаю, що без участі одеситів мені в цьому проєкті не обійтися. Потрібні будуть реалії радянського життя, місця юності героя, а це Україна.

Також я хочу зняти фільм "Радість любові до Джойса", де серед головних дійових осіб не тільки перекладачі з радянської Росії, але й сам Джойс. Він – гордість Ірландії. Донька Катерина, по суті, стала креативною продюсеркою моїх проєктів і вже знайшла зв'язки з американськими ірландцями. Тож можливість здійснити цей проєкт залишається.

Окрім того, у мене є декілька сценаріїв, які відкинули в Росії, і кілька свіжих сюжетів. Нових сюжетів якраз і потребує сучасне кіно. Із ним уже давно не все добре: фільми немов ідуть конвеєром і є ремейками знятих раніше, відрізняючись один від одного лише фізіономіями артистів і технічними нововведеннями. Це загальносвітова тенденція: кіно, літературу та інші види мистецтва перетворили на видовище для очей і вух. Але коли люди лише розважаються, вони внутрішньо не зростають і їхня особистість не розвивається. Сьогодні суспільство потребує такого кіно, яке пробудить думки і звернеться до сердець людей. У цьому я переконаний.

Мамін: Щиро бажаю успіхів громадянам України у їхньому прагненні зробити свою країну щасливою та успішною. Фото: Юрий Мамин / Facebook