Бабченко у 2017 році: Зараз я поганий солдат. Я жити хочу більше, ніж померти

Треба розуміти, що робота в тебе така – якщо буде потрібно, померти разом із цими людьми

Умирати завжди страшно. І 20 років тому, і зараз, і, підозрюю, навіть через 100. Тільки страшно по-різному.

У 18 років було страшно, тому що тільки-но виліз із-під мамчиної спідниці. Ти ще не бачив світу. Ти ще не жив. Зовсім. У тебе ще нічого не було. У тебе навіть кохання ще не було. 18 років – це практично ще дитина. Світ відкритий перед тобою, такий звабливий, він кличе тебе всіма своїми барвами, а тобі треба вмирати. Так і не побачивши його. Так і не поживши в ньому. Так і не залишивши після себе нічого. Не залишивши дітей. Не продовживши себе в них. Ниточку життя, що тривала мільйони років від твоїх предків, буде розірвано. І від цього така туга, така чорнуха... Як там, у "Тонкій червоній лінії" – мені лише 19, а мені вже так погано. Перша чеченська для мене – це абсолютна безнадія, абсолютна туга, абсолютна чорнуха. Вона навіть пам'ять спотворила – я був на цій війні влітку, коли в Чечні буяння фарб, але пам'ятаю її чорно-білою. Як на кадрах хроніки. Кольори в пам'яті не залишилися. Узагалі. Тільки чорне очікування смерті.

Зараз страх уже інший. Не такий гострий. Якось улігся, чи що... Зараз принаймні я вже продовжив свій рід. Цю ниточку життя не буде розірвано. Адже що таке безсмертя, як не наші діти, правильно? Ми продовжуємося в них. Тож принаймні за це я спокійний.

Але страшно, що не побачиш, як зростає твоя дитина. Ніколи більше не зможеш обійняти. І донька ніколи не зможе обійняти тебе. Оце вже шкода.

Але тут уже нічого не поробиш. Недоліки професії. Треба це усвідомлювати. Треба розуміти, що робота в тебе така – якщо буде потрібно, померти разом із цими людьми.

Помирати, звісно, страшно. Завжди. Якщо хтось говорить протилежне – не вірте. І, як на мене, що далі, то страшніше. Тому що постійно щастити не може. Ліміт везіння обмежений. Ну, раз пощастило. Ну, два. Ну, п'ять. Але колись же має все-таки прилетіти...

Я бачив і як ставлять до стінки, і до стінки ставили і мене самого. Ніяке життя перед очима, звичайно ж, не пробігає. Усе це нісенітниця. Особисто я взагалі думав тільки про одне – зможе він убити мене з першого пострілу чи не зможе. І за тим, як він квапливо смикав затвор, зрозумів, що не зможе.

Власне, у такі моменти боїшся вже не самої смерті: ну, що, смерть? Вимкнули світло – і все, якщо в голову, ти навіть і не зрозумієш, що помер. По-справжньому боїшся болю. Усі ми бачили, що артилерійський снаряд може зробити з людським тілом. Боїшся, що будеш валятися у власній юшці з вирваною щелепою і хрипіти ще кілька годин, збираючи кишки. І відчувати, як усередину тебе затікає холодне повітря. Ось так умирати – і справді страшно.

А ще шкода, що не побачиш майбутнього. Тому що, як на мене, ми зараз живемо в дуже цікавий час. Час нових проривів, нових відкриттів. Я би дуже хотів прокоптити небо ще років 160 і померти, напевно, де-небудь у Долині Марінера на Марсі. Власне, наше з вами завдання – дотягнути до того моменту, коли кардинальне продовження життя буде коштувати $100.

Але коли ти перебуваєш на війні досить довго, це все – не те що зникає, а відходить на другий план. Місяць-два – і той світ, де в тебе є діти, будинок, майбутнє, стає розпливчастим. А реальним залишається тільки те, що є тут і зараз.

Коли загинув Ігор, мій друг і земляк, я хотів убити всіх, без розбору, руками жінок, дітей, старих... А потім померти самому. Я тоді зійшов із глузду. У прямому сенсі. Мені здається, я вже почав бачити себе збоку.

Гарним солдатом стаєш тоді, коли починаєш влучно стріляти чи далеко кидати гранати. Гарним солдатом стаєш тоді, коли до життя і смерті починаєш ставитися однаково – однаково байдуже. Тобі вже байдуже – виживеш чи помреш. Тоді люди починають робити речі, на які людина, здавалося б, не здатна. Те, що потім назвуть "подвиг". Своє життя не коштує ні копійки, не те що чуже. Повертатися потім дуже важко. Роками. Десятиліттями. Деяким, щоб повернутися, так і не вистачає всього життя.

У 18 років, напевно, усе ж простіше. Той, хто зробив призовний вік у 18 років, був дуже розумним. У такому віці людиною набагато легше маніпулювати. Ще романтика і мрії про подвиги. Ще немає відповідальності. Немає сім'ї. Майже нічого втрачати. Простіше загидити голову високими гаслами про обов’язок, Батьківщину, патріотизм, доблесті.

До 40 років усе це вже не працює. До 40 років узагалі стаєш обережнішим.

Я от, наприклад, уже третій рік не можу змусити себе знову поїхати на війну.

Свого часу я був гарним солдатом. Я дійшов до цієї стадії.

А зараз я поганий солдат. Я жити хочу більше, ніж померти.