Бобул: На Донбасі говорили: "Ми хочемо померти в Росії". Ну то помирайте! G

– Добрий вечір, Іво!

– Добрий вечір, Олесю!

– Ім'я, яке вам дали при народженні, – Іван. Ви – Іван Васильович.

– Так. "Змінює професію".

(Усміхаються).

– Чому ви його видозмінили?

– По-перше, "Іван Бобул" не дуже звучить для сцени. "Іво Бобул" – просто випадково вийшло. Будучи з командою в Тернополі, вирішували, як краще зробити. І зупинилися на Іво Бобулі. Так і залишилося до сьогодні.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– До речі, щодо Івана Васильовича, який змінює професію. Хочу у вас запитати: чи змінюєте ви професію? Чула, ви заявили, що підете у президенти України.

– Звісно! Обов'язково збираюся. Зараз збираю фінанси. Це насамперед потрібно. А народ підтримає. Я на 100% знаю. Навіть не сумніваюся.

– Ви про це заявили, а я просто розгубилася. Тепер не знаю, за кого голосувати. За [Володимира] Зеленського, [Святослава] Вакарчука чи Іво Бобула?

– Ми всі втрьох зустрінемося у другому турі. І там вирішимо.

(Усміхаються).

– Утрьох – навряд чи! Швидше удвох.

– Ну, можливо.

– Тоді загітуйте мене, загітуйте телеглядачів. Чому президент Іво Бобул – це найкраще, що може статися з Україною?

– Шановні співвітчизники, я зважився на цей крок, оскільки бачу, що країна, у якій ми живемо, іде трошки не туди, куди потрібно. Падаємо кудись.

– (Показує на іншу камеру). Якщо звернення до співвітчизників, то це сюди.

– А-а-а... Ми падаємо у якусь прірву, і потрібно зупинитися. Для того, щоб зупинитися, потрібно мати команду. Вона в мене практично готова. Програма готова. Коли почнуться вибори і можна буде проанонсувати політичну платформу, ми все це зробимо. Красиво, безболісно, правильно.

– Щодо команди... Розкажіть по прізвищах.

– Я не можу. Це таємниця, я не маю права поки розголошувати. Тому що їх можуть перекупити інші. Зараз це модно. (Сміється).

– У вашій Україні яка буде головна національна ідея?

– Українська, звісно. Країна Україна має бути міцною, красивою. Щоб люди були здорові, щоб діти навчалися в гарних школах. Звісно, поміняти потрібно навчальну систему. Болонська система, яку нам нав'язують, чесно скажу, узагалі не підходить нам. Навчати за цією системою дітей дуже шкідливо. Ну, і медицину, звісно, потрібно піднімати. Опустили все не туди, куди потрібно. Старих хто лікує? У них грошей немає, щоб лікуватися.

– Експерти кажуть, що на президентську кампанію в Україні, яка дасть шанси виграти, потрібно приблизно $250 млн. Скільки ви вже зібрали?

– Я хочу поговорити із [президентом США Дональдом] Трампом. Треба поїхати до Штатів, попросити в нього допомоги.

– Після того ролика, де він на дебатах із Гілларі [Клінтон] співає вашу з [Лілією] Сандулесою пісню...

– Так. Ти співав пісню? То, будь ласка, трошки допоможи. Думаю, що він допоможе. Погляди у нас збігаються на загальний розвиток світу. На світову науку, технології, на життя взагалі.

– Де ж він для вас гроші візьме, якщо сам у [президента РФ Володимира] Путіна просить, судячи з усього?

– Ні, у Путіна він не просить. Ми знаємо, у нього є місця.

– Хтось з українських олігархів уже приходив до вас, аби запропонувати свою допомогу?

– Приходили. Звісно, приходили. Але, розумієте, вони просять щось натомість. А те, що вони просять, мене не влаштовує.

– Наприклад? Про що вас просили?

– Щоб вони займалися тими самими роботами, що й раніше. Які не потрібні країні. Їх потрібно припиняти. Конкретно зараз, поки не пізно. Тому що вже далі нікуди.

– Маєте на увазі деолігархізацію України?

– Україну, її народ, потрібно підняти. Народ став дуже бідним. Це я відчуваю і на собі. Узагалі я вам скажу: артист – це як барометр. Коли у країні економіка процвітає, усе добре, що людям потрібно? Хліба й видовищ! Що сьогодні ми маємо? Ні того, ні іншого! Економіки немає взагалі. Вона у країні на межі дефолту, це всі розуміють.

– Ви – помічник народного депутата від "Народного фронту" Миколи Федорука.

– Так.

– У чому саме полягає ваша допомога?

– Я – взагалі щодо культурної роботи. Де треба – піти заспівати комусь, хто цього потребує. Пораненим. Дітям. Людям похилого віку, які не можуть потрапити на концерт. Це я безкоштовно роблю.

– Чому ви вибрали "Народний фронт"? Вам подобається Арсеній Яценюк?

– Ні, мені просто подобається Федорук. Я його знаю багато років. Він був мером Чернівців. Одним із найкращих мерів. Я пам'ятаю, яке було місто, коли народ його обрав, і що з містом стало за час його каденції. Зовсім інше було місто. Знаєте, у нас, на Буковині, дуже складний народ. Усі хочуть бути при владі. Із грязі у князі. Зараз там усі б'ються. Влада – взагалі не зрозуміло, чи є вона, чи ні. Доріг немає. Багато чого немає. Вони там живуть, їхні діти, батьки. На фірмових машинах катаються цими розбитими дорогами. Напевно, їм подобається таке життя. Мені таке життя не подобається. Абсолютно.

– А вам подобається реформа поліції, яку проводить [міністр внутрішніх справ] Арсен Аваков? Ще один представник "Народного фронту", один із найяскравіших?

– Реформа поліції? Немає її. Це просто ширма. А реформи немає. Просто говорильня. Де УБОЗ (управління боротьби з організованою злочинністю. – "ГОРДОН")? Єдина служба, на яку народ міг спертися і відчувати себе захищеним, – це був УБОЗ. Він мав картотеку, свою інфраструктуру. Де воно? Що без УБОЗ країні робити?

– Ви знаєте якісь конкретні приклади? Стикалися з цим?

– Ні, я просто знаю, що в державі має бути. Це повинно бути. Якщо цього немає, іде свавілля. Ніхто ні за що не відповідає. Демократія – це не вседозволеність. У нас поняття "демократія" – вседозволеність. Що хочу, те й роблю. Дивлячись, як наша молода поліція іноді поводиться з бабусями, які чимось торгують на вулиці, або з п'яними, які на лавочці сидять, іноді не розумію, навіщо це потрібно було робити. У нас немає дільничних.

– Ви досить близькі до "Народного фронту", оскільки ви – радник депутата, який представляє "Народний фронт". Можете зараз якраз і порадити Арсену Авакову, що йому треба зробити, або що усунути.

– Та-ак... Що радити? Це марно. Крик у пустелі. У них свої програми, своє бачення цього. Один у полі не воїн.

Незабаром у нас буде кріпосне право. Зараз пройде земельна реформа – продаватимуть землю. Скрізь говорять, що в Україні має залишитися 25 мільйонів жителів

– Олег Скрипка, ваш колега, заявив у інтерв'ю виданню "ГОРДОН", що йому все одно, хто буде прем'єр-міністром. "Нехай хоч Іво Бобул буде", – сказав. Головне – щоб люди жили добре. За вашого правління люди жили б добре?

– Так! Я знаю, що потрібно людям.

– Що їм потрібно?

– Треба піднімати економіку. Потрібно відкрити заводи, дати людям можливість працювати. Розучили людей працювати – вони не працюють. Відкрили кордони, я розумію, дали безвіз. (Розводить руками). Усі поїхали. Війна? Усі поїхали. Де працювати? Після 30 років тебе на роботу не візьмуть. Після 40-ка – тим паче, навіть розмови бути не може. Хіба в нас багато фабрик і заводів? У нас немає зварювальників, сантехніків. Двірників нормальних немає. Раніше, за комуністів, я пам'ятаю, у Чернівцях квартири давали. Люди працювали. Завжди було чисто, завжди було прибрано. А зараз що? Ідеш, дивишся: біля будинку, де я живу, не встигли винести сміття, уже черга. Б'ються за те, щоб щось зі сміття вибрати. Мені страшно на це дивитися.

– Ви хотіли би жити знову за комуністів?

– Ні, не за комуністів. Я хочу жити правильно. Є правила гри, їх порушувати не потрібно. Говорять про корупцію. Корупція є в кожній країні, але її можна зупинити. Не можна обрізати собі дві руки. Ніхто так не робить, правда? Можна зупинити. Закони мають бути, які повинні працювати не на одну людину, яку ми знаємо, а на людей. Ось закон. Ти порушив – проїхав не туди, тебе зупинила поліція. Незалежно від того, ти депутат, не депутат, – будь ласка, тобі штраф. Як у Штатах. Ми весь час говоримо: Америка, Америка... В Америці працюють закони. Я був там. Спробуй поліцейському скажи: "Пішов геть!" Де тебе потім знайдуть, ніхто не знає.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ви говорите про заводи і фабрики, які не працюють...

– ...так...

– ...але вони переважно кому належать? Олігархам. Ви пропонуєте забрати їх? Чи що зробити?

– Ну, усе продали. Узагалі продавати заводи, які належать державі, не можна. Не можна залишати державу голою. Електрику, металургію, атомну енергетику, поля – усе це продавати у приватні руки не треба.

– Але зараз воно у приватних руках. Що робити?

– Ну, ось усе так і є. Я так собі подумав, що незабаром у нас буде кріпосне право.

– Як це?

– А ось так! Деякі люди вже собі підготували ґрунт. Викупили заводи. Зараз пройде земельна реформа –  продаватимуть землю. Хтось купить землю. Скрізь говорять, що в Україні має залишитися 25 мільйонів жителів. Порахуйте. Хто залишиться?

– Я не знаю про 25 мільйонів.

– Скрізь говорять про це! 25 мільйонів в Україні має залишитися? А решту куди?

– Ще раз: хто говорить і навіщо саме стільки населення?

– У Facebook одна людина говорить.

– А ви їй вірите? Може, їй наснилося?

– Немає диму без вогню. Десь щось є.

– Ви якусь змову проти України маєте на увазі?

– Напевно, проти України насамперед.

– А чия змова?

– Я не знаю.

– Олігархів?

– Олігархів. Тому що землі гарні. Навіщо стільки людей, коли зібралося 250 олігархів, викупили все це і мають собі кріпаків? 20 мільйонів.

– Тоді запитаю у вас уже як у президента України: що ви робитимете з олігархами? Як ви будете вибудовувати з ними відносини?

– Є один дуже гарний спосіб. Зібрати всіх красиво...

– За одним столом?

– Так.

– Так. Сіли. Ось ви, от [Ігор] Коломойський, [Рінат] Ахметов...

– Я всім кажу: "Хлопці, я оголошую амністію. Мене не хвилює, де ви взяли ці гроші. Але ви повинні повернути їх у країну. Якщо не повернете, ми знайдемо можливість зробити вас жебраками". Усе.

– Із ким з олігархів ви знайомі? Можливо, навіть близько знайомі?

– (Хитає головою).

– Корпоративи напевно були, якісь заходи?

– Раніше знав багатьох. А тепер якось...

– А раніше кого знали? Із багатих людей, політиків хто є шанувальником вашої творчості?

– Шанувальником? Леонід Кучма (президент України в 1994–2005 роках. – "ГОРДОН"). Людмила Миколаївна [Кучма].

– Ви родичі фактично, тому що Кучма сина вашого хрестив.

– Ще до того, як стали родичами, це було. Завдяки їм Україна має такого співака, як Іво Бобул!

– Зараз допомагає Леонід Данилович своєму хрещеникові? Чи вам?

– Звісно. Іноді бувають моменти, коли я не знаю виходу із ситуації. Іду до нього, кажу: "Батьку рідний, допоможи. Що мені робити?"

– Так його називаєте?

– Так. Коли навколо нікого, а ситуація хитка, ідеш до нього і питаєш поради. Дістаєш пораду – і нормально.

– Я розмовляла з багатьма вашими колегами по цеху. Більшість із них визнає, що ви – найкращий естрадний співак із погляду голосу, тембру. Ви з цим згодні?

– Звісно. Це правда! Те, що я можу співати, – не думаю, що багато хто зможе. Хіба що Павло Зібров.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Поставлю вам запитання, яке вимагає від вас щирої відповіді.

– Будь ласка!

– Ви усвідомлюєте, що маючи таку фактуру, такий шикарний голос, такий талант, просто розтринькали багатство і славу? Що пішло не так?

– Не розтринькав. Я працював. Але в 90-ті роки, коли з'явилося нове покоління артистів, FM радіо і телебачення перемкнули на інші прізвища. Нас просто змели вбік.

– Чому ви не змогли стати найбагатшим, найрозкрученішим і найпопулярнішим? Адже у вас для цього всі дані?

– У мене не було спонсорів, як в інших. Ви думаєте, вони стали такими тому, що були такими вже талановитими?

– А як? Розкажіть.

– Ні, люба моя. Якщо беремо дівчат, є багато варіантів. Вийти заміж за багатого продюсера, він тобі все зробить. У всьому світі це є. Чоловікові – що? Стати голубим? Будь ласка – і ти завтра будеш найкращим! Що потрібно зробити в цьому житті, щоб залишитися самим собою?

– Чому ви не знайшли гарного продюсера? Не голубого?

– Не у продюсері справа. У країні справа.

– Дивіться, сьогодні Олег Винник реально у країні збирає стадіони. Ви йому заздрите по-доброму?

– Молодець! Абсолютно не заздрю.

– Він же зміг. А чому ви не змогли?

– Один він не зміг. У нього вклали гроші. Думаєте, це просто так: вийшов Олег Винник і заспівав? Ні-і-і. (Усміхається).

– Домігся ж він...

– ...він не домігся! Домоглися ті люди, які вклали гроші.

– Чому у вас не вклали?

– У мене? Звідки я знаю? Боялися, отже.

– Чого боялися?

– Я пропонував. Навіть, скажу вам, ще коли наперсточники були, їм пропонував: "Хлопці, допоможіть, я вам поверну". Мене Саша Сєров запросив до Москви, потрібно було записати кілька пісень.

– У 90-ті?

– Так. Думаєте, допомогли? Ні. Але я поїхав. Знайшов інших людей. Записав пісні. Заробив, повернув їм гроші. Коли сьогодні йде така боротьба в естраді, у мистецтві... Якщо ми беремо інші країни, там трохи по-іншому. У нас, як казав Райкін, усе через задній прохід. У нас усе неправильно.

– У всіх сенсах?

– У всіх.

– Якщо подумки повернутися назад, чи була якась подія, поворотна зустріч, щось таке, про що ви думаєте: "Ех, ось це була моя помилка, якби вчинив інакше, мав би сьогодні все те, про що ми з вами говоримо"? Тільки чесно.

– Якщо по-чесному... Я не послухав Сашу Сєрова свого часу.

– Що він пропонував?

– Поїхати до нього.

– Коли це було?

– Коли він тільки починав співати. Казав: "Давай приїжджай до мене. Чого ти там сидиш? Усе одно нічого не буде".

– Коли він уже до [композитора Ігоря] Крутого поїхав?

– Ще до Крутого. Ми з ним тут ходили на радіо, на телебачення. Принесли українську пісню – "навіщо українську"? Принесли російську – "навіщо російську"? Усяке бувало. Знімали, але не показували. І таке було. Чому? Ніхто не пояснював. Коли він мені запропонував, я відповів: "Ні, Сашо, я залишуся в Україні. А ти вже там..."

– Шкодуєте?

– Ні. Я йому сказав: "Твоє місце – там. Я знаю". Ми все-таки два сильні співаки.

– Ви зараз розмовляєте телефоном?

– Дуже часто.

– Війна не розділила?

– Ні. Він мені допомагає фінансами, коли мені важко. Дійсно, роботи немає. Чотири місяці – жодного концерту. Як ви вважаєте, що це для артиста: сидіти, не працюючи?

– Скільки сьогодні коштує запросити на корпоратив Іво Бобула?

– Не думав ще про це.

– Вас зараз багатомільйонна аудиторія дивиться. Можете озвучити.

– Зараз уже не ті ціни, які були, коли ми працювали. Ті ціни вже називати не можна. Люди просто бідні – не запросять. Половину того, що тоді отримували, – можливо.

– Деякі ваші колеги – не буду зараз називати імен – говорили, що бувають періоди, коли вам навіть нічого їсти. Це правда?

– Так. Нічим за квартиру платити. Просто немає грошей. Мене життя трошки підкосило в один час. Я не встиг зібрати того, що мав би зібрати для сім'ї, для того, щоб створити затишок. Я вкладав у свої концерти, вкладав у музику. А виявилося, що...

– У вас є сім'я. Дружина, син...

– Син чудовий!

– На що ви живете?

– Допомагають. От вам хрест. (Хреститься). Саша Сєров, тут хлопці допомагають як можуть. Бувають якісь концерти. Їздимо по старих клубах. Я не хочу туди їздити, бо згадую свій початок... (Махає руками).

– Україною їздите чи за кордон?

– В Україні. За кордон от зараз поїду. Знайомі запросили. Їду трохи поспівати, заробити кілька копійок на життя. Ситуація дуже складна в мене. Начебто здавалося б: співак такий видний. Коли я починав, за мною не було ні тата, ні мами, у мене не було "волохатої руки". Не було того, хто б мене просував. П'ятеро людей, може, є, яким я можу сказати "спасибі". За весь час, що я просувався до сцени. А все інше – сам.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– У вас зараз молода, красива дружина. Вона не працює, правильно, сином займається?

– Так.

– Вона вас не підштовхує: "Іво, давай, щось роби!"

– А я намагаюся робити. Я викладаю в естрадно-цирковій академії. Улаштувався туди на роботу.

– Яка у вас зарплата?

– (Розсміявся). Не ображайте мене!

– Українські реалії. У народного артиста України можна ж запитати, яка зарплата?

– Ці реалії всі знають. Яка зарплата може бути? Невелика. Як і пенсія. Навіть соромно говорити. За 40 років на сцені – мати таку пенсію... А інші носять папірець із кабінету в кабінет – і по 20 тисяч... А ти – три з половиною чи чотири. От і вся пенсія.

– На комунальні послуги зараз вистачає?

– Поки що так.

– Я бачила кілька ваших інтерв'ю, де вас запитували про відео, яке нещодавно облетіло весь інтернет. Де ви співали дуетом із генпрокурором [Віктором] Пшонкою.

– Так.

– І чомусь кожного разу, коли ви відповідали, то нервували. Вас дістала ця тема?

– Абсолютно ні. Я співак. Я народний артист України. Пшонка був прокурором. Я вдома у нього не був. Цю людину я бачив двічі або тричі в житті. Мені сказали, що він хоче заспівати зі мною пісню. Як я мав сказати? "Ні, я не буду співати з вами"? Це нормально? Ні! Я артист, не політик. Я не знаю цієї темної кухні.

– А добре Пшонка співає? Які в нього дані?

– Для себе – нормально. Він гарною людиною був, мене не образив. Сказав мені "дякую", подарував годинник, який я подарував синові. І все.

– Я це відео теж дивилася. На цьому заході вам по-людськи не було гидко від того, як прокурори улесливо на Пшонку дивилися? Дискомфорту, незручності у вас не виникало?

– Ні. Багатьох прокурорів, які там сиділи, я знав. Це мої друзі були. У них своя служба, у мене – своя. Я в їхні справи не лізу, і вони мене у свою роботу не посвячують. Ще раз кажу: я співак, артист.

– На корпоративах, закритих заходах вам було соромно за когось?

– Ні. Завжди були інтелігентні, порядні, привітні люди. Принаймні мені вони траплялися. Може, комусь іншому – інакше? Я людина непитуща.

– Узагалі не п'єте?

– Ні, п'ю, але не на роботі. Як от приходять, набухався десь... У мене такого немає з першого дня, як я ступив на сцену. Робота – це святе. А далі...

– Зараз би погодилися заспівати дуетом із Віктором Пшонкою?

– А чому б і ні?

– Серйозно?

– Чому не співати? Скажіть.

– Що ви подумали, коли побачили його будинок, усі ці картини? Те, що потім дістало назву "Пшонка-style"?

– Я іноді їжджу дорогами, біля яких побудовано ці будинки. Це, як кажуть, горе від розуму. Люди, маючи гроші, не розуміють, що роблять. Ти ж не чесно заробив ці гроші? Явно ж. Побудуй дитячий будинок! Допоможи людям похилого віку! Допоможи культурі, артистам. Ти не збіднієш. Навпаки, ти збагатишся духовно. Вони – бездуховні люди. Не розуміють, що таке духовність. Вони закриті, зомбовані.

– Але, утім, співати люблять! Лірику люблять.

– Але духовності немає. Мало в кого вона залишилася.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Із Віктором Януковичем (президент України у 2010–2014 роках. – "ГОРДОН"), якого підтримували свого часу і який дуже любив музику, ви співали? Було, що він вам підспівував?

– Жодного разу.

– Не чули, як він співає? Вони з Азаровим (прем'єр-міністр України у 2010–2014 роках Микола Азаров. – "ГОРДОН") караоке любили.

– Не чув.

– А з ким із президентів ви співали?

– Тільки з Леонідом Даниловичем.

– А він добре співає?

– Так, дуже. У нього гарний тембр голосу. Я навіть пропонував йому на своїй студії записати пісні.

– Не погодився?

– (Сміючись). Ні.

– Яка у вас із ним улюблена пісня в дуеті?

– Багато їх. Ми співаємо "Рідна мати моя...", "Два кольори". Душевні пісні.

– Ви народилися на Західній Україні, працювали на сході...

– ...я працював у стількох місцях, що ви навіть уявити собі не можете!..

– ...і в Криму...

– Будівництво. У місті Слов'янську – токар керамічних виробів. Знову будівництво. Ресторан. Генераторщик на залізниці. Знову ресторан. Кримська філармонія. Чернівецька філармонія. Тернопільська філармонія. Потім уже – Київ.

– Об'їздили, побачили, відчули...

– ...багато...

– ...усю Україну. Скажіть...

– ...не тільки Україну. Того часу ми об'їздили Союз практично вздовж і впоперек....

– ...західні та східні українці відрізняються одне від одного?

– Так, звісно.

– Чим?

– Західні українці – це люди, які роками, віками жили там. Я часто їздив до Луганська, Донецька, цей... Як його, Господи... загалом, багато їздив. Люди там – більше привезені. Там були українці, якщо знати історію. Але свого часу їх звідти прибрали і поселили інших. Ті люди жили зі своїми законами і поняттями, зі своїми думками. Але були там і українці. І якось жили разом...

– На характері людей у тому й іншому регіоні як це позначається? Якщо намалювати портрет?

– Роботяги і там, і там. Було упущення. Усе-таки треба було приділити більше уваги тому краю. У політичному, культурному [плані]. І поставити заслін тому, що має назву "подвійне громадянство". Це до добра ніколи не приведе.

– Маєте на увазі Західну Україну?

– Ні. Донецьк. На Західній Україні це теж є. Цієї проблеми в Україні не вирішували і не вирішують. А це – сірник. Запалив – і все. Потрібно було вирішити цю проблему раз і назавжди. Якщо ти живеш в Україні й у тебе український паспорт – живи, будь ласка, за законом. Не подобається тобі Україна? Тебе ніхто не тримає. Ти вільна людина, їдь. А земля – українська, як ти її із собою забереш?

– Ви кримчан добре знали?

– Так.

– Вони дійсно люблять Путіна?

– Не всі. Про "всі" – фейки. Я знаю тих, які не люблять.

– А на сході України?

– Теж.

– Яка зараз ситуація на окупованих територіях? Які настрої?

– Половинчасті. Розуміють, що нічого доброго вони не домоглися.

– Думаєте, хочуть в Україну, назад?

– Розумієте, поки півень не клюне в одне місце, людина не тверезіє. Клюнув – вона починає розуміти: "Що ж я зробила?" Казали: "Ми хочемо померти в Росії". Ну то помирайте!

– Ви заявляли, що особисто готові взяти зброю в руки і йти воювати в АТО. Чим би ви, артист, там займалися? Ви добре стріляєте?

– Колись стріляв. Третій юнацький розряд зі стрільби в мене був. Зараз – не знаю. Якби країна мала потребу в мені, звісно, пішов би. А хто буде це робити? Діти тих товаришів? Вони цього робити не будуть. Мені дуже соромно, що хлопці молоді, неціловані, ідуть туди й гинуть, а діти наших бонз скрізь знаходять лазівки, щоб туди не потрапити. Це несправедливо.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Якщо так складеться, що ви не зможете зібрати грошей на передвиборчу президентську кампанію і до вас прийде кандидат, який зміг зібрати гроші або у якого вони були, і скаже: "Іво, агітуй за мене! Поїхали в тур!" За кого б ви поїхали? [Юлію] Тимошенко, [Олега] Ляшка, [Анатолія] Гриценка?

– За [екс-заступника генпрокурора України Миколу] Голомшу.

– Голомшу?

– (Киває).

– А він виставлятиме кандидатуру?

– Не знаю. Принаймні мені він подобається.

– А з тих, хто є зараз у списку, починаючи з Тимошенко?

– За жодного з тих хлопців, які зараз у списку, – ні. Вони всі несуть печатку на собі недобру.

– [Юрій] Бойко? Колишня Партія регіонів, люди, які вам були близькі?

– Що означає "були близькі"? Горілку з ними я не пив. Просто свого часу підтримав Януковича. Тому що знав його особисто, знав його сім′ю.

– Він гарна людина?

– Був дуже гарною людиною. Повірте мені. Тоді, коли не був ще навіть прем'єром. Я мав честь грати на весіллі його молодшого сина. Коли я з ним познайомився, то бачив, що людина хазяйновита.

– На що ви опираєтеся, називаючи його гарною людиною? Наведіть приклади. Були якісь ситуації, вчинки?

– Як бачиш людину? Я можу вам сказати: ви гарна.

– Спасибі!

– Він гарний, і він, і він. (Показує на присутніх у студії). Поки не зробив чогось поганого.

– Але Віктор Федорович, на жаль, зробив.

– Зробив, коли вже був президентом. Свита робить короля. Іноді треба подумати, хто його оточував. Іноді ми все валимо на одного. А навколо – що?

– А хто ухвалював рішення? Хто написав листа: "Путіне, уведи війська"?

– Тут я йому не суддя. Суддя там, нагорі. (Показує пальцем на стелю). Я не маю права його судити. Не дано мені Всевишнім право судити когось.

– Ви вважаєте його зрадником?

– (Пауза). Я думаю, йому потрібно було залишитися. Незважаючи ні на що. Як би не склалося, він мав залишитися тут, довести все до кінця. Може, якби він залишився, усього іншого і не було б. Було б щось інше, але такого не було б.

– У вас троє дітей?

– Так, троє.

– Про молодшого сина я знаю. А двоє старших?

– Донька у Чернівцях. Син Руслан в Америці.

– Руслан і Людмила?

– (Киває).

– Писали, Людмила в Чернівцях на ринку торгує?

– Зараз – ні.

– А Руслан начебто працює далекобійником?

– Узагалі він хотів піти в поліцію. Може, уже й пішов.

– Ви спілкуєтеся?

– Так... Рідко дуже.

– Чому зв'язку немає?

– Коли я розлучився, він був зовсім маленьким. І його мама забороняла мені з ним бачитися. Я крадькома, із допомогою його однокласників виловлював його десь, щоб поспілкуватися.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– А коли він став дорослим? Не змогли налагодити контакту?

– Ні, чому? Ми зустрілися з ним і з його мамою, я розповів, що сталося, чому ми розійшлися. Потім вони залишилися з мамою, розмовляти далі. Я розповів йому правду. Нехай він знає, у чому я винен і в чому була винна переважно моя теща. Я сказав: "Руслане, немає проблем, якщо потрібно, я завжди тебе підтримаю".

– Він вам не допомагає зараз.

– А мені не потрібна його допомога.

– У нього сім'я?

– Так.

– Скільки йому років?

– (Завагався). Багато.

– Не пам'ятаєте?

– На жаль.

– А доньці?

– Теж не пам'ятаю.

– Із Людмилою теж не спілкуєтеся?

– Вона підвела мене кілька разів.

– Чому?

– Бо молодість, дурість. Неправильні кроки робила. У мене, як би сказати... Не образа, але біль у душі залишився, який я намагаюся вигнати із себе і не можу.

– Були вчинки щодо вас неправильні?

– Так. Особисто до мене.

– Але взагалі з нею спілкувалися?

– Звісно, допомагав у всьому, у чому потрібно було. Вона зробила велику дурість, з якою розбиралася дуже довго.

– Розповісте?

– Ні. Навіщо?

– У неї сім'я зараз?

– Так, усе гаразд. Живуть. Усе, що потрібно, я як батько для дитини зробив. Ще є онуки, яких я дуже люблю. Маленькі. Я їм допомагаю.

– Спілкуєтеся з онуками?

– Кожного дня телефоном! Приїжджаю до Чернівців – їх у машину і... Десь у кафешці посидимо.

– Скільки онукам?

– Одна в 10-му класі, молодша – у третьому.

– Однією з ваших дружин була дуже відома і талановита співачка Лілія Сандулеса. Ви розлучилися. Після цього більше не виступали дуетом? У вас були чудові пісні!

– Дуетом із нею не виступаю. Зараз виступаю з іншою дівчиною, яка була моєю студенткою. Я навчив її співати. Узяв її із собою у групу. Уже втомлююся сам співати. Важко. Я написав для неї багато пісень. Ті дуети, які були, і нові, – співаємо.

– Ви згадували про вашого друга Олександра Сєрова, із яким працювали у філармонії. Тоді ж там працювала Сандулеса, наскільки я знаю, він...

– Ні, із Сандулесою ми не працювали. Ми працювали із сестрами Ротару. Я був у ресторані. Керівник ансамблю "Черемош" забрав мене і сказав, що їм потрібні люди на підспівках.

– Правда, що в Сєрова і Сандулеси був роман?

– Був.

– А потім ви одружилися з нею. Як виник любовний трикутник?

– Нормально.

– Ви не ревнували її до нього?

– А навіщо ревнувати?

– Раптом би почуття знову спалахнули з новою силою?

– (Усміхаючись). Віддав би.

– Та ну! Отже, не любили її?

– Чому не любив?

– А як можна взяти і віддати, якщо ти?..

– Але якщо людина любила раніше, ніж я? Будь ласка!

– Для друга нічого не шкода? Навіть дружини?

– Для нього – не шкода.

– Ви – гарний друг!

(Сміються).

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Вас прооперували, видалили одну нирку.

– Узагалі не хочу про це говорити, чесно.

– Просто хотіла запитати: наскільки це на ваше життя, на його якість впливає?

– Звісно, впливає. Із роками це відчувається. Спочатку – ні. А потім починаєш розуміти, що треба берегти себе.

– Ось щодо "берегти себе". Скільки артистів я знаю, практично 100% із них усе життя сидять на дієтах.

– О Господи!

– Ви цим колись морочилися? Або гарної людини має бути багато?

– Ні. Багато мене стало після операції. Змінилося щось в організмі. Повірте, і дієти пробував. Але конституція моя стала такою. Думаєте, я багато їм? Абсолютно ні. Просто збіг обставин. Я дуже страждав, соромився. Мучився роками. Потім зрозумів, що приймайте мене таким, яким я є. Іншим я бути не можу. Головне – щоб добре співав.

– Це точно! В одному з готелів Чернівців у вас іменний номер.

– Так, у готелі "Буковина".

– Василь Вірастюк зняв жартівливий кліп про це.

– Я вже казав: він не в ті двері зайшов.

– Ви досить жорсткий пост у Facebook йому написали. Але потім видалили. Чому? Злякалися Вірастюка?

– Чого мені боятися? Я що, нічий? У мене що, немає друзів?

– Була з ним жорстка розмова?

– Я й не намагався. Думав, що він як мужик мав прийти і сказати: "Іво, вибач!" Принаймні. А не показувати свою дурість і тупість. Я взагалі нічого не зрозумів. Якщо тобі не сподобався номер – іди в інший. А не ходити і знущатися.

– Чому ви так реагуєте на це?

– На що?

– Може, будь-яке нагадування – це як реклама? Багато хто каже: "Аби прізвища не плутали". Цю рекламу можна капіталізувати в концерти.

– Я не піарюсь.

– А може, треба?

– (Розводить руками).

– І концерти підуть? Ми обоє з вами знаємо одну дуже талановиту людину, Поплавського Міхал Міхалича, який говорить: "Скромність – прямий шлях до невідомості".

– Знаємо цю фразу. Але ви не повинні мене порівнювати з Поплавським. Це різні речі. Я – співак. А Поплавський у нас – це...

– "Співучий ректор" – він так себе називає.

– Хай називає. Він – гарний господарник. Менеджер. А я – співак. Він може взяти і 150 напівголих дівчат на сцену поставити. Я не можу цього зробити. Воно мені й не треба.

– Можете у нього попросити.

– Та навіщо? Я співаю. Просто співаю. Вимкніть у нього все – нехай він сам співає. І все послухайте.

– Коли ви в ресторані востаннє співали?

– (Задумався). Нещодавно. Друзі зателефонували. Кажуть: "Ми тут сидимо. Якщо є таке бажання, будь ласка, прийди". Я прийшов. Посиділи. Я їм заспівав кілька пісень під гітару. І розійшлися.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– А коли ви у прямому ефірі востаннє співали?

– Пам'ятаю, на якомусь каналі... Тут я не співав. Начебто. Натякаєте, щоб я заспівав, так?

– М'яко підводжу вас!

– Ага!

– У [Олександра] Градського є знаменита пісня, його візитна картка: "Как молоды мы были". Але я впевнена, що цю пісню набагато потужніше і проникливіше співаєте саме ви. Я б хотіла, щоб ви її заспівали!

– Зараз?

– Так.

– Бачите, ви сказали, що я співаю краще, ніж Градський. В іншій країні як би це пролунало?

– Як?

– Що людина – співак, зірка своєї країни. А в нас як воно звучить? У нас зірка країни – Monatik. Або хто там ще?

– Вам не подобається Monatik?

– Ні, абсолютно.

– Він дуже талановитий. Дуже!

– Можливо. Але я не розумію цього таланту.

– Це такий напрям. Його слухають скрізь, у будь-якій країні.

– Де? Для школярів?

– Ну чому? Я не школярка, але теж його дуже люблю.

– Я не люблю пластмаси. Люблю натуральних співаків, які виходять і співають. А тих, які шепочуть... Три притопи, три прихлопи...

– Натуральний співаче, будь ласка, заспівайте!

– Можу цю, можу іншу пісню.

– Як хочете! За настроєм. І будемо красиво завершувати.

– Добре.

Дивлюсь я на небо

Та й думку гадаю:

Чому я не сокіл?

Чому не літаю?

Чому мені, Боже,

Ти крилець не дав?

Я б землю покинув

Та й в небо злітав.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ось що таке без фонограми, наживо! Сподіваюся, наша техніка не полетіла і глядачі почули все те, що чула я. Спасибі велике!

– Спасибі вам величезне!

Записав Микола ПІДДУБНИЙ