Ексначальник поліції Києва Крищенко, який воює на Донбасі: Думаю, першими до Путіна доберуться свої G

На початку повномасштабного вторгнення РФ за дві-три доби в Києві до тероборони записалося майже у 2,5 раза більше людей, ніж було розраховано по штату

– Пане Андрію, я вас вітаю.

– Добрий день, пані Олесю.

– Рада вас бачити, рада вас чути, вітати на нашому YouTube-каналі. Хочу одразу вас відрекомендувати. Перед нами Андрій Крищенко, який пішов добровольцем воювати. Він був на дуже важливій посаді – заступника мера Києва Віталія Кличка. До цього багато років був начальником поліції Києва, до цього був начальником ще міліції Горлівки. І ми про це окремо поговоримо, щоб наші глядачі зрозуміли, чому це важливо і які події передували цьому, і що ви робили, коли були начальником міліції Горлівки.

Минув уже майже рік повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Пане Андрію, як ви зустріли 24 лютого 2022 року? І що ви робили?

– Зустрів, мабуть, як і всі громадяни. Нічний дзвінок приблизно о 4.00. Мені зателефонували колеги з поліції, що все почалося. У принципі, уже якийсь алгоритм дій, розуміння, як діяти, було. І за годину-півтори вже я був на роботі, тут і мер був – Віталій Володимирович Кличко, заступники. Фактично вся команда. Я думаю, багато хто бачив і пам'ятає: декілька місяців проводилася підготовча робота – наради, алгоритми відпрацьовували, деякі навчання проводили... У принципі, усе це почали з перших годин втілювати в життя.

Скріншот: Алеся Бацман / YouTube

– Ми всі пам'ятаємо цей час, ці дні. У багатьох людей була паніка. Ми пам'ятаємо, скільки людей прийшло до військкоматів отримувати зброю. Люди, які до цього часу не те що в руках не тримали – навіть на картинках не дуже звертали увагу на ту зброю, але вони прийшли отримати її, щоб зі зброєю в руках захищати рідне місто. Ми ж пам'ятаємо "задачу" [президента РФ Володимира] Путіна – "Київ за три дні". І ось він, який починав із "Київ захопити за три дні", зараз ставить ППО у себе в Москві на Мавзолеї та інших будівлях і бомбосховища перевіряє. Його ми окремо обговоримо пізніше. Але Київ – головна ціль Путіна на той час, коли він почав цю масовану атаку. От що хто робив? Що робили, власне, ви? І що відбувалося на вулицях міста?

– Щоб докладніше роз'яснити, розділю на дві складові. Перше – це більше військова складова: допомога військовим, і про видачу озброєння сказали. І друге – це більше цивільна складова. Тому що перше, що відбулося в Києві, – це масовий виїзд людей. Ми всі пам'ятаємо: усі відразу сіли в автівки, у всілякий транспорт, дороги були забиті, поліція робила все можливе, щоб все ж таки рух ішов. Можу сказати: деякі мої знайомі або, скажімо так, жінки моєї сім'ї їхали на захід України більше доби. Це дуже шалений був виклик. Допомагала і Київська міська адміністрація організовувати евакуацію на різних напрямках: транспорт надавали і багато чого.

Інший напрям – військовий. Тут одразу ж ми включилися. Ураховуючи, що я заступник із цих питань – ТрО, правоохоронної діяльності. Ми до цього готувалися, багато контактували з військовими, у першу чергу із бригадою територіальної оборони, яка додатково розгорталася із 1 січня на території міста. Надавали дуже багато допомоги технічної цій бригаді. Можу сказати, що, за моєю інформацією, це не єдина була бригада територіальної оборони України, яка на той час змогла завезти стрілецьке озброєння до своїх кімнат зберігання, до своїх складів. Тому в Києві, як ви правильно сказали, зброю фактично з перших годин почали видавати всім добровольцям, хто став до лав територіальної оборони. І у військкоматах, і в самій цій бригаді, у батальйонах територіальної оборони, які вже тоді були розгорнуті, були просто шалені черги. Ну, я так, щоб проілюструвати, скажу, що буквально за дві-три доби до бригади територіальної оборони записалося людей майже у 2,5 раза більше, ніж це по штату воєнного часу було розраховано. У 2,5 раза – це точно. Я цифри не буду називали, але у 2,5 раза. Шалені черги, люди цілодобово стояли. Тому що все ж таки потрібно було пройти хоч і дуже скорочені, але певні перевірки, щоб видати зброю. Багато було добровольців, які намагалися знайти зброю – і вже виїжджати на якісь позиції, займати якісь блокпости, налаштовуватися, щоб зустрічати ворога. Тому що першу інформацію першої доби ми знаємо: вона не завжди була така... Потік інформації був рваний, і не завжди вона була наближена до реальності, були різні перегини: де ворог, де противник, де йдуть бої, що відбувається...

– Де свої, де чужі навіть.

– Так, де свої, де чужі. Так інколи буває. Але вже до вечора достатньо опанували всі ці процеси. У першу чергу, військові, звісно. Тому що ми – Київська міська державна цивільна адміністрація – допомагали військовим. І, окрім цього, у тероборони була дуже плідна співпраця безпосередньо вже з бойовими бригадами. Я тоді постійно на зв'язку був із командиром 72-ї бригади, яка за деякий час до початку вторгнення займала позиції навколо Києва. І в подальшому фактично ця бригада героїчно, я вважаю, відіграла одну з вирішальних ролей в обороні Києва. Тому що ворог не пройшов і не зайшов на територію Києва фактично – поніс величезні втрати. І навколо оборони цієї бригади, на мою думку, взагалі вибудовувалася оборона Києва. Це такий кістяк був.

– Скільки одиниць зброї роздали в перші дні в Києві?

– Ну, я не рахував. У мене такої інформації немає. Я думаю, це тисячі одиниць зброї. Якщо я кажу, що у бригаду територіальної оборони записалося і отримало зброї у 2,5 раза більше людей, – це вже більше ніж 10 тис. Ну, думаю, тисяч 20–25. Це роздали... Слово таке "роздали"... Там не зовсім роздали. Видали людям, видали якимсь організаціям, і потім, за 10 днів чи за два тижні, почали створюватися добровольчі формування територіальних громад. Туди увійшли всі ті люди, хто отримував зброю. Більш-менш упорядковувалося це питання. Але зброю видавали людям, які записувалися до територіальної оборони, якихось добровольчих формувань. Ну, думаю, тисяч 20–25 щонайменше було видано одиниць зброї. І це до речі, на мою думку, відіграло – ця інформаційна кампанія, ця хвиля. Тому що це було висвітлено на багатьох ресурсах. І, я думаю, ворог побачив, скільки киян отримує зброю. І це трохи їм запал збило заходити в Київ.

– Я хочу поговорити про вас. Бо у вас у Києві були і є завдання, обов'язки, посада... Тобто є, що робити. Але все ж таки, незважаючи на те, що важливий напрямок, ви його куруєте, але ви ухвалюєте рішення – і їдете на фронт, на передову. Коли ви поїхали? Чому ви так вирішили зробити? І на якому напрямку ви воюєте зараз? І якщо можна, то яку назву має ваша посада? Що можна розказати, розкажіть.

– Ну, коли безпосередньо загроза була Києву – це березень, – я тут і займався. Зрозуміло, тут було багато питань: взаємодія з військовими, правоохоронними органами, питання оборони Києва, організації якихось інженерних споруд... Київ багато допомагав військовим, багато надавалося матеріалів і безпосередньою міською адміністрацією, і тими ж будівельними компаніями. Багато.

Після того як безпосередньо загроза Києву була знята – ми пам'ятаємо, на початку квітня, – було ще дуже багато питань: організація роботи, взаємодії, допомоги. А потім травень – уже спокійніше стало. Але ж війна тривала. І, у принципі, у мене не було коливань, вагань, яке для себе ухвалити рішення. Ще раз кажу: безпосередньо для Києва загрози не було. Тут достатньо ефективно діяли сили сектору оборони, діяли керівники оборони міста, зони оборони. Усе було налагоджено. І в мене роль як заступника голови цивільної адміністрації, усе ж таки, на мою думку, трохи знизила військовий статус...

Крищенка призначили заступником КМДА у вересні 2021 року. Фото: kyivcity.gov.ua

– Пане Андрію, але ж у вас тепле крісло, теплий, затишний кабінет у столиці. Як так – узяти і проміняти його на місце в холодному, мокрому окопі? Як ви це вирішували?

– Та як вирішував? Я 30 років служив фактично: у міліції, у поліції. У мене не було навіть якихось коливань тощо. Я закінчив тут справи, які розпочалися із вторгненням, дотягнув усі ці речі, які були важливі, налагодив усе – і потім призвався вже в липні до Національної гвардії, до Збройних сил. Я не знаю, для мене не було якоїсь серйозної дилеми, годин або тижнів роздумів. Це не така історія. Це було для мене саме собою зрозуміле питання: що я повинен бути там. Тим більше, я сам із Донбасу. Основні з найтяжчих бойових дій проходять на території Донецької, Луганської областей. Тому, знову кажу, для мене це не було предметом якихось довгих роздумів. А тепле крісло, холодне... Там теж можна утеплятися.

– Пане Андрію, на якому напрямку ви воюєте? Яке звання, яку посаду ви обіймаєте?

– Я служу в 4-й бригаді Національної гвардії – у 4-й бригаді оперативного призначення зараз на сході. До речі, щодо цієї бригади: ми служимо разом, туди входить 3-й батальйон оперативного призначення "Свобода", який очолює Петро Кузик. До речі, він отримав державну нагороду тут на днях. Я хочу його привітати, користуючись цією нагодою.

– Вітаємо. Це дуже заслужено.

– Це висока заслужена державна нагорода, яку він, на мою думку – я його багато років знаю, – заслужив ще з 14-го року, воюючи за незалежність України. Заступник командира батальйонно-тактичної групи. Воюємо на напрямку. До речі, на напрямку – неподалік від мого рідного міста Горлівка – під Бахмутом. Так уже склалося, бачте, як запланувалося, так і поїхав воювати на Донбас.

– Пане Андрію, розкажіть, що зараз у районі Бахмута, що під Бахмутом, що відбувається і які настрої.

– Ну, у військових і добровольців, із якими я маю честь служити, настрої – узагалі розбити противника. Але ситуація достатньо напружена. Наші позиції трохи на південному фланзі. Там більш-менш стала ситуація, противник активних дій не проводить. Тому що вони достатньо серйозну відсіч отримали. І якщо десь наприкінці листопада – на початку грудня було 10–15 штурмів за добу, дуже активні бойові дії, то зараз уже трохи менше. Зараз ми не там перебуваємо. Буквально кілька днів тому відбулася ротація: вивели на поповнення, на відновлення боєздатності підрозділ. Тому я розказую те, що було тоді. Узагалі ситуацію ми там розуміємо.

На північному фланзі трохи така ситуація... Знову-таки, я це бачу з інформації військових, Генерального штабу. Трохи складніша ситуація: ворог просувається. Вдалося там зайняти деякі місцини, які мають важливе значення. Але в самому Бахмуті хоча й відбуваються вуличні бої, але там досить спокійна, контрольована ситуація. Я багато спілкуюся і з військовими, і з поліцейськими, які продовжують нести службу. Ну, чиниться досить суттєвий опір: ніхто не збирається так відходити або залишати противнику це місто.

Фото: EPA

– Президент днями сказав, що анонсовано вже наступ росіян – скільки разів про це говорили і військові, і експерти, і Росія стягує сили й накопичує... Тобто цей наступ, який був ними запланований, розпочався. Скажіть, будь ласка, що означає цей наступ? Що зараз вони роблять? Багато в них техніки. Яку техніку вони використовують? Чи багато в них м'яса? Бо ресурсу вони не шкодують. Розкажіть, як вони його до бою кидають, як вони взагалі ставляться до своїх "200-х", до "300-х"? Чи бережуть вони, чи піднімають їх, чи рятують їх із поля бою, чи кидають, як мені розказують ваші колеги? Що про них зараз можна сказати? Що таке армія орків?

– Ну, м'яса в них – так, багато. Таке враження інколи, що в них навіть безліміт якийсь, тому що дуже швидко поповнюються, причому не економлячи. Я почну з того, що ви сказали: що їм нові строки поставили захоплення. Ми вже це бачили багато разів: спочатку "Київ за три дні", потім термін у них був до 9 травня взяти територію Донецької і Луганської областей – адміністративні кордони. Потім у них було 24 серпня – до Дня незалежності взяти Бахмут. Потім було взяти до Нового року ще Бахмут. Зараз – знову ж таки, вийти на кордони Донецької і Луганської. Я б не ставився до їхніх заяв якось серйозно. Тому що це, на мою думку, для внутрішнього споживача пропаганди російської, щоб показати якісь строки. Це для них, знову ж таки.

Ми на них не звертаємо уваги. Наше завдання – оборона тих рубежів, де перебувають наші хлопці: 4-ї бригади і батальйону "Свобода". Про використання техніки. Зараз її стало значно менше. Ну, можливо, і погодні умови якісь. Знову ж таки, нанесені дуже серйозні втрати техніці і тут, під Києвом, і після харківської наступальної операції, на херсонському напрямку дуже багато її вибили. І там, де ми безпосередньо перебували, – там такі умови, що велику броньовану техніку великими масами не застосуєш. Хоча в мене товариш служить на вугледарському напрямку. Там є такі атаки, що по 10–15 танків за раз ідуть. Там вони цю техніку застосовують, але вона й горить зразу по 10–15 танків. До речі, там воює героїчна 72-га бригада, яка, як я вже казав, відіграла одну з основних ролей, на мою думку, в обороні Києва.

– Давайте скажемо, хто командир, щоб люди знали.

– На той момент був командиром 72-ї бригади, із ким я спілкувався, полковник Вдовиченко Олександр. Він продовжує служити на іншій посаді. Ми спілкуємося. Дуже розумний, відважний офіцер. Я пишаюся, що війна познайомила з багатьма такими людьми. На нашому напрямку менше броньової техніки. Хоча є танки. Так, вони виїжджають, відпрацьовують, але було, там, буквально за декілька днів до ротації: наші артилеристи знайшли позиції танка, самохідної артилерійської установки – і знищили. Тому там вони не дуже багато застосовують, менше. А піхота, жива сила... Фактично весь грудень, весь листопад і десь майже до кінця січня проти нас воювали так звані загони вагнерівців, здебільшого зеки, яких було дійсно безлімітно – дуже багато. Вони йшли фактично самі вперед, їх гнали.

– Петро Кузик мені якраз розповідав в інтерв'ю, що росіяни буквально винайшли новий спосіб розміновувати поля. Тому що вони заганяють нову партію зеків-вагнерівців, і ті проходять. Ось тобі й розмінування. У принципі, під час Другої світової радянські командири так само робили.

– Ну так. Навіть хвасталися.

– Так. Але це свідчить про ставлення. От вони так до них ставляться.

– Ну, поля. І фактично, щоб розкрити оборону наших сил – передній край, де перебувають наші СП, де перебувають наші ОП, – також ідуть у першу чергу ці малофахові вагнерівці. І вже потім, коли розкривається система вогню, іде застосування артилерії ворога. Потім більш професійні загони йдуть. Але цим вагнерівцям і взагалі всім їм заборонено відходити і приймати рішення про відхід. Їм заборонено до команди виносити своїх поранених, якої б важкості поранення не було, їм заборонено виносити трупи без команди. Якщо це порушено, у них єдине покарання – це розстріл. Це такі спілкування... І полонені все це розказували, і на інших ділянках ми бачили багато полонених, які це все розповідали. І ми це все бачимо із наших квадрокоптерів, із наших "очей", які фактично постійно мають можливість висіти над полем бою і демонструвати цю картинку. Там дуже багато таких ілюстрацій було.

Тобто ставлення в них до своїх, як до м'яса: посилають уперед, а потім забороняють евакуйовуватися, забороняють відходити, забороняють виносити поранених. Є завдання – дійти до певної точки на карті, яку їм визначили. І загін доходить, закріплюється. Або отримує команду йти далі, або його міняють, але ні кроку назад, незважаючи на кількість жертв. У нас була позиція... Фактично ми тиждень спостерігали. Там сім-вісім цих вагнерівців перебувають. Він фактично складається з одного-двох окопів, такого бліндажа. За день наші вибивають там половину – п'ять-шість. За ніч вони знову заганяють туди таку ж кількість. І знову наші артилеристи вибивають. І так протягом тижня. Можете собі порахувати. Ну, це є така особливість цієї, умовно, "другої", як вони себе називають, армії світу.

– За майже рік повномасштабної, великої війни як ця путінська армія змінилася? От ви ж маєте змогу спостерігати за нею на власні очі й робити висновки. Що зараз? Вони зараз інші? І чому?

– Ну, тому що десь ми трохи їх і навчили. По-перше, ви правильно на початку казали: вони йшли, як на параді, – "Київ за три дні". Я вже не кажу про все інше. Харків вони намагалися теж, я думаю, за три дні, Суми – усі великі міста, у які вони хотіли зайти. Це ілюструє те, що ситуація в Ірпені... Як їхати на Київ – там підірваний міст, і на цьому мосту ми бачили, коли наприкінці березня туди заходили з Петром, із батальйоном "Свобода", спалені автомобілі й уже майже місяць валялися трупи цього кемеровського... Десь я у Facebook публікував. Кемеровського ОМОНу, чи що. Тобто фактично вже підрозділи поліцейські, які призначені для підтримання порядку, для зачисток із кийками, зі щитами їхали вже до Києва фактично ледь не в першому ешелоні військ. Вони були впевнені, що за добу-дві-три вони будуть не бойові дії проводити, а проводити стабілізаційні дії в захопленому місті.

Знову ж таки, кажу, що і Збройні сили, і Національна гвардія, кияни-добровольці їх сильно розчарували в цьому. Звісно, вони вже після кількох місяців таких втрат зрозуміли, що їх тут ніхто не буде зустрічати. Тому переробили свою тактику і діють більш-менш упевнено, більш військовими методами. Але методи ці залишаються на рівні, як ви сказали, Другої світової: знову ж таки, радянської сторони. Розмінування тілами... Ну, це умовне розмінування. Посилання вперед недосвідчених, непідготовлених усіх цих вагнерівців або мобілізованих, які йдуть і гинуть, але проходять на декілька метрів. Це ілюструє взагалі оборона Бахмута. У нас попередня ротація в серпні відбулася. Вони перебували там десь за кілометрів 15–20. І коли ротація почалася в лютому, вони підійшли. Вони три місяці проходили ці 10 км. Ми бачимо, що якісь сучасні методи ведення бойових дій, я думаю, там не дуже вітають.

Фото: Андрей Крищенко / Facebook

– На ваш погляд, ми звільнимо спочатку Крим чи Донбас?

– Ну, я б хотів Донбас, звичайно, ураховуючи... Ну, мені здається, південь: Запоріжжя, Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь... Я, знову-таки, не військовий стратег, але там, мені здається, скоріше це вийде. Усе ж таки Крим – там він більше у плані військового вторгнення захищений від нас, щоб туди заходити. Там вузькі ці вулиці, переходи. Але тут більше... Усе ж таки я не знаю планів військового командування, але Донбас, мені здається, першим буде звільнено.

– Начальник Головного управління розвідки Міноборони Кирило Буданов – до речі, усе, що він досі каже, збувається, тому я завжди прислуховуюся до його заяв. Ось він неодноразово вже в інтерв'ю казав, що влітку можемо розраховувати святкування перемоги у Криму. Тобто беріть квитки, купальники – і вперед. "Налаштовуйтеся на те, що будемо святкувати там". От вам із фронту видно такий розвиток подій? Ви вірите, що ми можемо до літа звільнити, тобто вийти на наші кордони 1991 року?

– Ну, так, трохи... Я намагався, до речі, купити квитки. Є ж розклад руху поїздів до Донецька, до Маріуполя. Але щось не продає "Укрзалізниця". Я хотів собі купити на Новий рік, так покласти – і щоб він уже лежав.

– На фарт.

– Почують мене – і почнуть в інтернеті продавати. Це буде класна історія. У мене немає стратегічної, розвідувальної інформації, інформації від наших партнерів, яка є в голови нашої розвідки. Тому я не можу ні прокоментувати, ні сказати. Я б дуже хотів, і ми всі хотіли, щоб улітку, дійсно, ми були у Криму.

У мене є враження від тієї вузької ділянки фронту, де ми несемо службу разом із побратимами. На мою думку, у нас іще попереду дуже жорстокі бої, дуже жорстокі сутички. Росія, як ми бачимо на місці, ще не видихлася. Вони ще не вичерпали ресурс: у першу чергу це людський ресурс. Вони йдуть, лізуть. І їх ще вбивати і вбивати.

Не знаю, не можу прокоментувати. Ще раз кажу: ми б дуже хотіли влітку це закінчити і бути у Криму. Але, можливо, у голови розвідки є стратегічна розвідувальна інформація, він знає плани, є інформація від наших партнерів. Якщо завтра, там, образно, здохне Путін – і в них почнуться якісь відцентрові рухи, переподіл влади, усі ці угруповання вчепляться одне в одного і забудуть про нас, то ми й раніше у Криму будемо. Ну, будемо чекати.

– До речі, про "здохне". А як ви вважаєте, хто першим до Путіна добереться: українська армія чи свої щось організують йому?

– Думаю, свої. Я трохи люблю історію, історичні події. Я все ж таки думаю, уся історія цих їхніх царів, генсеків... До них першим добиралося їхнє оточення. Починаючи з імператорів павлів і усіх, усіх. Першим до них добиралося їхнє оточення. Нам би хотілося бути першими, але, на жаль, його оточення скоріше...

– Думаєте, що вже дістав усіх своїх, так? Мільярдерів, які поруч із ним, які зараз не можуть користуватися цими мільярдами так, як вони звикли і як вони звикли до всіх розкошів західної цивілізації.

– Ну, мільярдери – так. Я не думаю, що вони до нього доступ мають. Його більш близьке коло – це його ці ефесбешні колеги.

Фото: EPA

– А вони що? Я їх теж маю на увазі. А що, вони, ви думаєте, бідні як церковні миші?

– Ну, вони... Тут думка така: вони ж усе-таки з ним з одного тіста зліплені. Усе ж таки для них ця ситуація... Вони для цього й жили фактично – щоб у хаос увесь світ цей... І для них це трохи таке, звичне існування. Але знайдуться люди, які зрозуміють, що за цим немає майбутнього в них або в їхніх дітей, вони не зможуть нічим користуватися. І їхній кінець буде один: лава підсудних якогось міжнародного трибуналу. Тому вони захочуть собі якісь преференції. Можливо, не собі, а своїм дітям. Там же була історія, що один із його близьких хоче просунути свого сина на місце цього правителя Росії.

– Секретаря Ради безпеки Росії Миколу Патрушева маєте на увазі?

– Ну, так, так, так.

– Пане Андрію, за весь цей час ви плакали?

– Ні. На жаль, ні. Ну, не на жаль, а ні. Таких емоцій не було.

– А як ви сам із собою домовляєтеся? Як ви переживаєте стрес, втрату побратимів – якісь такі речі?

– У нас є мета. І потрібно зібратися просто – триматися в кулаку. Я ж 30 років служив. І не найспокійніша в мене служба була: кримінальний, карний розшук. Там теж багато емоцій не доводиться виявляти. Можливо, це якусь роль свою відіграє. Можливо, людям, які менше були пов'язані із цим людським горем, – їм трошки важче. Але треба триматися, себе тримати: люди дивляться навколо. І вже після війни будемо і побратимів поминати, і таке інше.

– Я у вас запитаю як у людини, яка нагороджена орденом за мужність. На фронті щодня відбуваються якісь героїчні вчинки, люди проявляють себе так, як потім будуть у книжках описувати. Розкажіть якісь такі історії, які ви бачили чи про які чули. Хтось із наших хлопців чи дівчат що робив?

– Фактично щодня якісь героїчні історії трапляються. І щодня хлопці... Це вже потім приходить розуміння, що це був героїчний вчинок. Коли, побачивши ситуацію відходу... Це був необхідний відхід: маневр на війні. Побачивши, що дим із наших побратимів, поранений, і десь близько підходять супротивники, зразу декілька бійців зірвалися назад і фактично з-під носа витягли свого бійця.

Коли з іншого підрозділу хлопці заходили на штурмові дії, там відбувся певний супротив противника. Вони майже в оточення потрапили. Теж наші підрозділи одразу переключилися – і декілька бійців допомогли вивезти. Фактично щодня відбуваються якісь серйозні речі. Але війна – це робота, і геройські вчинки там є постійно, але і є, скажімо так, непомітні. От у нас є два хлопці-аеророзвідники. Вони щодня, корегуючи вогонь, роблячи скиди, убивають десятки орків, але, здавалося б, не героїчна робота: вони трохи за лінією стоять, – але це постійно все. І були ситуації, коли їх теж накривали вогнем. Тому щодня фактично сама вся робота... Знову ж таки, сидіти десь на передовій стежці: троє-четверо людей у темряві, дощ, сніг, туман, – розуміючи, що від тебе за 50–100 м є противник, – це потребує у тому числі героїчного налаштування.

– Для вас на фронті що найтяжче?

– Ну, втрати, так. Розуміти, що, поспілкувавшись із людиною, декілька проходить днів – і він поранений або щось таке. Ну, втрати – це найбільше. До цього й не повинні ми звикати. Ми не можемо перетворюватися на машину, як росіяни. Тому що наші герої – кожна втрата безцінна. І якщо вони втрачають сотні тисяч, і фактично для самих росіян це "біосміття" якесь, яке сюди засилають, то наші всі хлопці – це люди просто неймовірні. І починаючи від особистих характеристик, освіти – усього. І кожна людина – це велика втрата для України.

– Особисто для вас які були найнебезпечніші миті? Якщо можна якісь історії розказати, розкажіть.

– Та, знову ж таки, найнебезпечніше на війні усе. Дивіться, щоб не було потім коментарів: "А хто ти і що там робив?" Я не завжди буваю на самому передку, ураховуючи посаду. Я не сиджу із хлопцями на передовій лінії, на "нулі". Не завжди, не часто. Тому сказати, що я беру активну участь у штурмових бойових діях, – я так не можу розписувати якісь речі. Я ніколи нікого не дурив. Але враховуючи близькість до лінії фронту, там може бути кожної миті.

– На фронті всюди небезпечно.

– Так, завжди. Переїжджати з одного міста до іншого, переїжджати... У Бахмуті ми декілька завдань виконували. Там уже із грудня дуже голосно і артилерія працювала по місту. Тому виділити якийсь особливо небезпечний день або особливо якийсь страшний випадок – такого я не можу.

– Пане Андрію, я хочу згадати 2014 рік. Я із цього починала. Коли ви були начальником міліції Горлівки, сепаратисти під керівництвом Росії захопили адмінбудівлі, захоплювали будівлі інші й потім окупували вже частину Донбасу. Ми всю цю історію знаємо. Ось тоді був такий період і така ситуація, коли ви буквально прийняли бій із росіянами, із сепаратистами, які намагалися захоплювати будівлю міліції. Так? Була історія з тим, що вони хотіли російський прапор на будівлю помістити – і ви його зірвали, ви відстрілювалися. Тобто це була дуже гучна історія. Навіть російські сепаратистські ЗМІ писали, що вас убили. А ми знаємо: якщо таке пишуть, то людина буде жити до 120 років. Тобто хай таке пишуть. Це добре.

– Дай боже, дякую. Я не заперечую.

– Ви за це тоді, до речі, отримали орден за мужність. Розкажіть, як це було? Що там відбувалося і як ви полізли під вогнем прапор зривати?

– Ну, знову ж таки... Можливо, я російською розкажу?

(Далі говорять російською мовою)

– Щоб і там почули.

–  Так, щоб і там почули деякі речі. Тому що минув час, і, я думаю, багато людей, які або мовчки стояли, або навіть аплодували й були задоволені: усе-таки міліцію захоплюють... Міліцію, поліцію ніколи не любили. Тим паче таке в нас місто. І, я думаю, багато хто пошкодував про ті часи: про свою позицію тощо. Дуже багато хто пошкодував. Я знаю багатьох, хто там залишився на території, яка зараз окупована, цих квазіутворень [територій, підконтрольних терористам] "ДНР" і "ЛНР", – вони не стали жити краще, щасливіше, а повільно занурюються туди, куди занурюється Росія: у безпросвітне таке... Не хочу цього слова вживати.

А самі події... Ну так, я сам із Горлівки. Я на той момент там пропрацював більшу частину своєї кар'єри міліцейської. Хоча в Горлівку мене призначили за два тижні. Я до цього працював у Кіровоградській області протягом кількох років. Призначили – ну так, як горлівця. І вже події відбувалися: усі ці проросійські мітинги, проросійські блокпости... Уже народ був заряджений і заражений цією бацилою. У Донецьку вже відбувалися мітинги. Я не пригадую... Загинув хлопець на мітингу: підрізали його. Не пам'ятаю прізвища. Але точно пам'ятаю: він із партії "Свобода" був. Проукраїнські мітинги, і вже відбувалися сутички. Самі події ці були після того, як захоплення було міськвідділу у Слов'янську за два дні, якщо пам'ятаєте, озброєними людьми.

– Так, так.

– Ми вже з огляду на те, що там сталося, були готові до збройного захоплення. Я ж не сам там був. Там було багато офіцерів, міліціонерів. І практично з усіма я потім далі працював, багато хто й далі служить. Були готові до збройного захоплення. Можливо, і противник розумів цю нашу готовність. Ми її, до речі, не приховували, а демонстрували, що не буде такої історії, як у Слов'янську, – швидкого захоплення. Тому використали іншу тактику. Привезли, зігнали на мітинг, і було багато привезених з інших регіонів, умовно, "мирних жителів", які натовпом кілька тисяч людей штурмували наш цей міськвідділ. Ну ось, на жаль, на той момент таки не всі розуміли – та й не скажу, що я розумів до кінця, – чим це може закінчитися. Ну і стріляти в неозброєних людей – я не думаю, що хтось зміг би. Тим паче, це ж не одне таке горлівське було захоплення міськвідділу. Ми бачили, як військові колони зупиняли, військові ешелони зупиняв натовп цих "мирних громадян", умовно. Хоча зараз ми вже розуміємо, що це були все організовані і сплановані заходи. Ну, ось так це все і сталося. Хоча – так, цим опікувалася, я впевнений, російська агентура, яку заздалегідь імплементували в місто, заздалегідь там був цей самий...

– Так Андрію Євгеновичу, не тільки російська агентура – там же були штатні співробітники і ФСБ, і ГРУ.

– Так, так, так. Я маю на увазі, російська агентура.

– Вони ж завезли своїх.

– Вони ж не називали себе на той момент штатними, так. Такі, умовні, "зелені чоловічки", як у Криму. Усе цивільне населення на той момент було вже перезбуджене, я думаю, подіями Криму: "приєднанням", яке після 16 березня відбулося у Криму.

– Анексією.

– Так, анексією. Ну, "приєднання" – з їхнього погляду. А з нашого погляду – звісно, це анексія.

– Звісно.

– І вони всі теж розраховували, що просто завтра, за тиждень Горлівка, Донбас теж стануть Росією, і ось вони як заживуть... Ну таке ось.

– Ага, зажили...

– Так.

Фото: Андрей Крищенко / Facebook

– Андрію Євгеновичу, у мене важливе запитання до вас. Однаково ж до вас якісь долинають новини звідти – з Донбасу окупованого – зараз якісь люди, може, щось розповідають, може, якісь знайомі там залишилися. Саме мене цікавлять ті, хто лишився і хто є громадянами України. Вони були громадянами України. Ось що вони зараз думають? І коли ми звільнимо український Донбас, як вони поводитимуться, ці люди? І як їх нам, Україні, треба буде повертати, ніби роззомбувати, лікувати? Це ж, по суті, цілий процес, щоб вони взагалі розуміли, що сталося, і в голові все на місце стало, а не те, що зараз відбувається в головах росіян повсюдно. Ну, там узагалі невиліковна ситуація. Що ось ці люди, які живуть в Україні – просто на окупованій території України, – що вони зараз думають? Чи не шкодують вони? І що буде, коли ми звільнимо наші території?

– Ті, хто там залишився, – про те, що вони шкодують, бояться навіть одне одному говорити. Може, там, удома на кухні чоловік із дружиною. А на роботі, десь на вулиці висловити такі думки, зараз вони точно не зможуть. Це однозначно припиняють, карають. І просто людина може зникнути – і все. Там дуже мало лишилося людей. Ті, хто хотів, із проукраїнською позицією – усі виїхали. Практично за два-три роки дуже багато активних громадян, підприємців. Тому що практично одразу зіткнулися з пограбуваннями. Я знаю кілька випадків, коли все підтримували... Як вони їх називали, "наших хлопчиків" підтримували. Їх практично майже протягом року-двох пограбували. Хтось утратив бізнес, якісь накопичення – і тому виїжджали на неокуповані території України.

Те, що я спілкуюся з кимось зі знайомих... Деякі люди, звісно, через якісь причини не можуть виїхати: батьки – щось таке. Але вони не можуть ні висловитися, ні поділитися, шкодують вони чи не шкодують. Я певен: шкодують. Друге питання масштабніше: що робити з тими, хто залишився. Справді, там значна частини населення – принаймні візуально – у спілкуванні одне з одним говорить, як вони задоволені Росією. Але частина втече: колаборанти й ті, хто співпрацював.

– Ті, хто брав участь безпосередньо у злочинах.

– Так. Активну участь безпосередньо брали у злочинах, ну, ті самі поліцейські, судді всіх цих квазіутворень, які створили. Частина, звісно, утече в Росію, хай там що з нею не станеться. І з ними треба буде діяти міжнародними правовими методами, доводячи провину, оголошуючи підозри і просто екстрадуючи та притягуючи до відповідальності. У будь-якому разі, я впевнений, буде потрібен закон про колаборантів, де дадуть чітке визначення тим людям, які співпрацювали, на місці виконували якісь адміністративні функції, не скоюючи злочинів із погляду українського законодавства. Однозначно.

А наводити лад у головах... Усе-таки треба не забувати, що вісім-дев'ять років майже. І там уже діти, яким було по дев'ять-десять років, – вони вже в армії служать, їм уже повністю промили мізки. Усе треба буде розпочинати зі школи. На мою думку, усе потрібно буде починати зі школи. Звісно, усі органи управління, усі правоохоронні, судові органи мають бути лише якимись тимчасовими, з неокупованих територій України мають бути там. Це і поліцейські сили заїдуть, якісь судові органи, прокуратура – повністю всі державні інституції управління. І практично кожному давати оцінку. Якщо людина працювала в ЖЕКу на посадах якихось із підтримки інфраструктури – це одне питання.

– Так.

– Якщо вона в лікарні працювала, не виконуючи якихось адміністративних функцій, – звісно, це одне питання. Ну, ось така історія. А зі школи... Можливо, образяться і вчителі, і всі, але треба буде, мабуть, повністю змінювати якось усю шкільну адміністрацію, учителів. Люди мають бути з неокупованих територій України. І передусім діти, студенти, які вже на той момент організовуватимуть обмін, – щоб вони могли чітко бачити, що Україна – це велика, світла, прийнята в міжнародну сім'ю, що в них тут набагато більше можливостей, ніж жити в цих ніким не визнаних "республіках". Діти це зрозуміють. Великий вплив матиме сім'я, але діти в міру дорослішання, розвитку, доступу до всіх можливостей, які відкриває нормальна правова держава, уже тоді впливатимуть на своїх дорослих. Ну, тільки так, я думаю.

– Пане Андрію, я вам дуже дякую за цю розмову. Бережіть Україну, бережіть себе. І слава Україні! Бажаю, щоб якнайшвидше Україна здобула перемогу.

– Дякую вам. Героям слава! Дякую за можливість висловити свої думки і дуже цікаві питання, як мені здається.

– Дякую.

– Дякую. Гарного вечора.

– Навзаєм. Дякую.

– До зустрічі.