-1 Київ
Керівниця, коли дізналася, що я на фронті, запитала: "Олечко, хто тобі дозволяв?" Я кажу: "Вибачте, Наталіє Євгенівно, я ж не можу вас питати, де проводити відпустку"
– Доброго вечора, дорогі друзі. У нас у гостях сьогодні Ольга Башей, позивний Кроха – відома парамедикиня, волонтерка. Пані Олю, добрий вечір.
– Добрий вечір!
– Ви допомагаєте на фронті вже кілька років. Тобто для вас війна, як і для більшості українців, почалася ще у 14-му році. Скажіть, будь ласка: як ви рішення ухвалювали саме про це? Коли це було і що на вас вплинуло?
– Ну, це був липень 14-го року. У 13-му році це тільки були початки. Рішення саме прийшло вже у грудні місяці 13-го року, коли я дізналася, що на Майдан вийшли діти. І поліцейські дозволили собі, у яких самих є діти, просто напасти на дітей. Це для мене взагалі неприйнятне, тому що у мене в самої є племінники, у мене є молодші брати. І тому для мене це взагалі... Ну, як? Тобто влада, яка має нас захищати, поліція – ну хто б це не були! Будь-який орган правосуддя, так. А тут просто підняли руки на дітей. Ну, студентів. Студенти – це діти. Бо в мене навіть зараз є на стабах... Ну, 20–25 років – я їх називаю дітьми. Тому що для мене вони діти. У мене навіть брату 36, і я його все одно ще рахую за дитину.
Тому звичайно, що мене це обурило. І я взагалі не розуміла, що це таке. Чому ми маємо вкотре доводити, що ми є Україна незалежна? За часів Скоропадського – почати навіть звідти. Навіть далеко ходити не треба – [В'ячеслав] Чорновіл, дякуючи якому Україна стала незалежною. Ми вкотре доводимо, що ми незалежна країна, ми суверенна країна. Нам не потрібні якісь інші – хто? Тому вже в липні 14-го року, коли я вже для себе ухвалила рішення... Тому що нотаріус іще не знала, що я їду туди. Вона знала, що я беру відпустку. І про це тільки здогадувався один зі співробітників, Руслан, який потім у п’яту чи шосту хвилю мобілізації також пішов.
– Ви ж за фахом юрист?
– Так, я помічник нотаріуса, за освітою – юрист. Працювала помічником нотаріуса. Дякувати богу, у мене дуже гарна була нотаріус. І є нотаріус – Наталія Євгенівна Коваленко. І вона, коли дізналася, що я на фронті, у мене запитала: "Олечко, хто тобі дозволяв?" Я кажу: "Вибачте, Наталіє Євгенівно, я ж не можу вас питати, де проводити відпустку, правильно?" І вона зі мною погодилася.
Скриншот: Алеся Бацман / YouTube
– Відпустка на фронті!
– Так. І потім я їй сказала, що я не повернуся – "Що я маю зробити?" Вона тоді дуже розізлилася, бо роботи було багато, і вона мала надію на мене. Але я вже вирішила, що йду на фронт. Я вже вмію, я вже роблю дуже багато, у мене виходить. Тому що коли я їхала на фронт, я не зовсім була впевнена, що я можу бути як медик, санітар у цьому. Тому що іншого я для себе не бачила. Я не волонтер, я не вмію збирати кошти, я не вмію дуже гарно розмовляти, просити – я не знаю, як це назвати.
І коли я там себе знайшла, коли я почала... Як кажуть, як от дітки маленькі всмоктують усе, як губки, – і я теж від військових медиків 25-ї ДШВ... Це були цивільні медики в Бахмуті. До речі, вони для мене дуже дорогі. І Бахмут став дуже дорогим. І я дуже шкодую за Бахмут. Так уже пішло. І я вже приїхала, спитала в неї, що зробити. Я за один день приїхала і звільнилася. Бо у нотаріусів дуже важко... Не те що просто важко – там приймаєшся на роботу через Центр зайнятості і так само звільняєшся. Тому питання було тільки в цьому. Я приїхала – і дівчата, які в Центрі зайнятості, спитали: "Чому ви звільняєтеся? Така хороша робота". І я кажу: "Я звільняюся для того, щоб бути на фронті. У мене є маленькі племінники. І я не хочу, щоб вони свого часу почули, побачили, що це таке".
Ну, на жаль, бачите: 24.02.22 показало зовсім інше. На жаль, діти пережили цей страх. І хоч молодший, Едік, який старший за Раміну: 12 років... Я думала, що він буде наляканий, але він не наляканий. Він завжди мені говорить про те, що ми переможемо, це наша перемога має бути – і вона буде наша. Раміна – так, вона налякана. Вона розуміє, що вона мене не буде бачити дуже довго. І так буває. Навіть коли приїжджаю, я приїжджаю не одразу. Я трошки маю побути вдома, щоб вона трошки звиклася, що я вже тут. А потім – коли приїжджаю додому, щоб вона просто не плакала.
– А що саме на фронті, коли ви туди з місіями виїжджаєте, ви робите?
– У мене місія одна: це рятування життя побратима, посестри. Місія одна може бути: рятування життя. Хлопці рятують від ворога, від окупанта, рятують нашу землю, захищаючи. Я намагаюся рятувати їхні життя… Я б хотіла, щоб вони не поверталися на фронт. Але кожен із них, який потім отримує поранення, – він усе одно повертається. Тому що він говорить, що там його побратими – і він не може їх кинути. І, на жаль, коли це вдруге або втретє, вони вже більше не повертаються додому. Це така наче як закономірність.
Тому, звичайно, місія одна – це тільки рятування життя бійця-побратима. Для мене це батько, для мене це дід, для мене це брат, для мене це чийсь зять, чийсь онук. Тобто, ну, це життя. Головне – це життя.
– Справа в тому, що на фронті професія, якщо можна сказати "професія"... Покликання... Покликання парамедика, волонтера, який витягує поранених із поля бою, – це одна з найнебезпечніших ролей. Ти потрапляєш під обстріли, ти потрапляєш під вогонь. І ти маєш ще й під час цього чи витягувати й так пораненого... Тобто в тебе подвійне психологічне навантаження, тому що не лише про себе, про тих, хто поруч із тобою це робить, ти маєш думати, а й про тих, хто зараз поранений. А поранені ж бувають різного ступеня важкості. І дуже різний стан: і психологічний, і фізичний. Ось розкажіть, будь ласка, про такі історії, які ви завжди будете пам’ятати.
– Таких історій, на жаль, багато. І вкрай важкі, які закінчилися, і поранення, які були несумісні з життям. Перший мій такий поранений був молодий хлопець, якому було 21 чи 22 роки. У нього була молода вагітна дружина. Він, здається, був із Західної України, якщо я не помиляюся. І він настільки просився в командира, що він має сісти в цей БТР, він має сісти... Чи не БТР? Що він має поїхати із хлопцями. І він в останню чергу: "Ну добре вже, їдь". Це батальйон Кульчицького. Він йому дозволив, командир. І він поїхав, але... Казалось би, що хлопці всі сиділи так, як усі сиділи. Але, на жаль, куля 12.7, здається – хлопці казали, – яка не дає шансу на життя, – вона просто все розриває всередині. Я ж не знала, що є такі кулі. Бо я все ж таки дівчина, і для мене рушниця – це зовсім несприйнятне. Я взагалі не люблю зброю, мені вона не подобається. І коли я отримала його пораненим, я бачила, що він із плеча поранений – нічого важкого. Я маю просто поставити оклюзійку, я просто буду його підтримувати, посаджу правильно – він буде їхати, я буду його капати, я введу йому всі знеболюючі, які потрібно. Хоча я не завжди користуюся знеболюючими. І я все зроблю. Я його довезу! Але коли ми прибули, він уже був у стані важкому. Він уже був в агонуючому стані. Тобто він уже помирав. Просто я про це не знала.
Коли мені хлопці повідомили про те, що в нас важкий, я взяла із собою анестезіолога військового, Томаса. Це харківський військовий госпіталь, він тоді прикомандирований до 25-ї ДШВ. Я говорю: "Томасику, поїхали, там важкий. Бистріше за все, потрібна буде твоя допомога". Тому що я ще тоді не вміла ні інтубувати... Тобто ще я такий новий-новий новачок. І коли ми приїхали, ми все зробили. Ми його заінтубували – усе зробили. Але він усе ставав тяжким і тяжким, тому що крововтрата всередині в нього. Не стільки на поверхню, як це вже була брюшна. Це потім, коли я вже, так сказати, навчилася у хлопців... Я зараз багато чого знаю, умію. А тоді я не знала. І я настільки це все... "Томасику, роби щось! Роби щось, давай!" І ми його качали, і все робили, і він був... Мені здавалося, що все добре. Коли вже привезли його в госпіталь, у лікарню в Бахмут... Тоді працювали тільки цивільні медики. Там не було військових медиків на той час. Це був серпень місяць 14-го року. І хлопці... "Крохо, усе зробимо. Усе зробимо". І через 10 хвилин вони вийшли і сказали, що вони робили всі реанімаційні дії, але, на жаль, він не вижив. У той час я звинувачувала себе тільки. Думала, що це тільки я винувата. Що ми, напевно, щось не зробили. Я себе за це їла, тому що... Не стільки їла, як я мала розібратися, що було зроблено не так. Якщо я в цьому не розберуся, потім не буду знати, що робити з іншими. І мені хлопці кажуть: "Крохо, тут поранення, несумісне із життям. Що ти, – кажуть, – від усіх хочеш?" Бо я тоді вийшла – там були просто дві машини-реанімобілі, одного з... Його вже немає. І він не давав виїжджати далі, ніж їздимо ми із Хоттабичем. І я тоді вийшла – на них на всіх накричала. Роздала всім на пряники. Я тоді дуже була розлючена, розстроєна. Бо молодий хлопець... І всі тоді отримали на пряники. І вони: "Крохо, вибач, ми будемо допомагати". І вони почали мене втішати. Я говорю: "Що втішаєте? Мені все одно". У мене тоді цей день був дуже тяжким. Тому що він молодий. Я дізналася, що в нього молода дружина вагітна. Ну як так? Він просто... Один день – він вирвався на фронт, і за один день він загинув.
А потім, уже наступного дня, коли я привезла наступних поранених, – мене покликав наш судмедексперт із бахмутівського моргу й каже: "Крохо, я хочу тобі дещо показати, якщо ти не боїшся". Кажу: "Я не боюся. Я вивчала криміналістику. Мені можна показувати все". І ми з ним заїхали – і він мені показав. Каже: "Крохо, бачиш, що це таке?" Я кажу: "Що це?" – "Це поранення, несумісне із життям. Те, що тобі говорили всі лікарі. Починаючи від хірурга, анестезіолога, травматолога і закінчуючи дівчатами, які це вже теж бачили". Я, можна сказати, заспокоїлася. Але я для себе поставила мету: зрозуміти, як можна врятувати. Це для мене було першим кроком, коли я зрозуміла, що ми маємо робити більше ніж. Навіть якщо неможливо врятувати – можливо! І випадки такі були, коли діставали з того світу.
У 2014 році росіяни воювали із ЗСУ і силовими структурами. Після 24 лютого 2022 року це війна із цивільним населенням, це геноцид
– От я хочу про це також поговорити. Щоб ви розказали про такі випадки. Це дуже важливо. Я знаю, що за ці вже роки – роки війни – із фронту ви вивезли разом із побратимами, із посестрами приблизно тисячу: тисячу поранених, більшість із яких вижили. Це просто як містечко, яке врятоване. Скажіть, будь ласка: якщо казати, і з 14-го року, і зараз із 22-го року, коли ви знову пішли на фронт і це робите, – я думаю, що відрізняється широкомасштабна війна і наслідки від того, що було тоді, коли ви так їздили. Ви тоді були й у Дебальцевому, і в Попасній, і в Пісках, і у Кримському, і в Лисичанську. Тобто ви були... І в Донецькому аеропорту ж ви були. Де ви тільки не були – так? Розкажіть, будь ласка, про такі історії і про те, що зараз ви пам’ятаєте.
– Виходячи з того, що я юрист, а не медик, навіть не парамедик... Я деколи себе так, жартуючи, називаю – "недопарамедик", – тому що є лікарі, які на сьогоднішній день мені говорять, що... Просто можуть зробити зауваження за простий катетер, який так чи інакше – він усе одно пропускає інфузію, яка вливається, просто зі швидкістю, якою вона вливається... А деколи я знаю, що перенаповнений – теж неправильно. Вони мені деколи кажуть: "Хто ти така?" І я кажу: "Ви мені, звичайно, даруйте, вибачте, але коли я потребувала вас у 14-му році, ви жоден навіть не відгукнулися і не приїхали, щоб допомогти". І на той час це був такий самий порятунок життя, такі самі військові, такі самі Збройні сили, Нацгвардія, прикордонники, служба... Господи! Це я СБУ називаю "Служба Божа України". Це в мене так, жартома. Це в мене там друзі – я так із ними жартую. Так, вони розуміють. Вони мені вибачають за це. І вони кажуть: "Олю, треба все робити правильно". Я говорю: "Вибачте, із вашими протоколами медичними – це треба відучитися 10 років, щоб працювати, як ви працюєте. Я працюю так, як мене навчили військові медики, лікарі. Не просто з вулиці мене вчили – мене вчили військові лікарі і цивільні".
Тому що 2014–2016-й – це реально була така війна. Потім воно трошки стихло, і вже були... Так, були поранення, але не такі поранення. Але коли почалася війна 24 лютого 2022 року, я це називаю, що це дві різні війни. Чому? Тому що в 14-му році вони воювали зі Збройними силами України, з усіма силовими структурами. Зараз ця війна 24 лютого 2022-го року – вона... Це війна із цивільним населенням, це геноцид. Якщо я у 14-му році вивозила більшість військових, то 25 лютого тут, у Києві, я вже почала вивозити цивільних. Почала з військових – закінчила цивільними. Чому цивільними? Тому що військові були... Мені з Берестейської їх покидали. Я там забирала. А потім мені подзвонили з Ірпеня і попросили, щоб я забрала звідти. Кажу: "Там військові?" Мені кажуть: "Ні, Оль. Там цивільних треба забрати: чоловік, жінка, дитина". Я їм сказала, що я приїду. Але, на жаль, вони вже розбили міст Романівський і всі інші. Я їм розказувала, як це треба зробити. Але лікар мене не зовсім розумів. Він розумів, що я не можу реанімобілем... Навіть міст, який Гостомельський, – там просто діряка була в мосту. Він не розумів, як я можу на машині... Я-то заїду, але назад я не виїду: машина перевернеться. Ну який сенс туди їхати? Я йому пояснюю, що "ви зробіть так, як я вам зараз говорю". Хлопці готові зайти в річку і через річку на носилках перенести. Це військові. Він мене не почув. Він потім уже, коли 5 березня дали коридор – чи 4-го? Уже не пам’ятаю. І тоді вже, так... Тоді вже вони почали підвозити. І там уже зробили міст.
Це геноцид українського народу. Я тоді була дуже в розпачі, тому що я бачила важкі поранення військових. Коли я побачила Ірпінь, Бучу, Гостомель, Бузову... Коли я побачила цивільних і коли це були діти... Діти, жінки... Бо в мене ж удома теж Раміна, Едік, Юлечка, Аврам. І дівчинка, яка потрапила до мене перша на машину, – у неї була вирвана задня частина: і спина, і та сама дупка. Тампонада – це просто назва: тампонада. Там просто треба було зупиняти кровотечу, щоб дівчинка вижила. Дівчинка вижила, тому що було правильно все зроблено. Але коли в мене питали: "Олю, що це за війна?.." Я говорю: "Вибачте, це геноцид українського народу. Яка війна? Це геноцид!" І вони бачили, що я трохи така... Я говорю: "Ви розумієте, у мене теж це саме: удома є мій Едік, моя Раміна, Юля, Аврамчик. Діти є вдома. І в мене в моїх родин теж є маленькі діти, у моїх братів". І вони: "Ну так, звичайно".
Коли це почало частішати... Цивільні, цивільні, цивільні – потім хтось військовий. Цивільні, цивільні – а потім військові. І одна із ситуацій, коли... Це, до речі, фотка скрізь гуляє в інтернеті, де мама і двоє дітей загинули біля пам’ятника в Романівці. Вони мали зупинитися біля моста і лягти. Але чомусь та мама побігла. Їй кричали всі, що "зупиніться, не біжіть". А вона побігла. І вона загинула, і діти загинули. І це був хлопчик – вік у нього 12 років, дівчинка – дев'ять. Ти їй кричиш: "Не біжіть!" – а вона побігла. І чим наразила і себе на смерть, і дітей.
Тому це дуже тяжко. І цього не можна вибачати російському народу. Я зачасту кажу хлопцям, що просто їх треба звернути в одну воронку. Вони кажуть: "Ні, Олю, в одну воронку не можна. Треба, щоб вони кашляли пір’ям". Тому що коли кашляєш пір’ям, помираєш не так швидко. Три дні можна помирати. Для них це саме те.
Реально, я не розумію, як можна було напасти. Ніхто не вірив, що він нападе. Я в це вірила, бо коли я пішла у 18-му році з фронту... Я побачила, що вже військові самі справляються і допомога волонтера вже не потрібна. Тому я пішла. І я завжди говорила, що це ще не кінець. І я завжди говорила про це з командирами деяких підрозділів, які я знаю. Що ми ще не закінчили цю війну, вона не закінчена. Навіть головнокомандувач [Руслан] Хомчак, який зараз не головнокомандувач, – навіть він не прислухався до того, що говорили йому. Маю надію, що не тільки я йому про це говорила. Я думаю, що про це говорили всі хлопці, які були на фронті. Тому зараз ми маємо те, що маємо.
Мама каже: "Олі давно немає, я переживаю". А їй відповідають: "А хто її туди звав? Вона могла б туди не йти"
– Пані Олю, от ви сказали про такі історії, коли просто дивовижні були повернення з того світу. Розкажіть трошки.
– Це в нас історія... Я працювала з моєю подругою, у неї позивний Ромашка. Вона Ромашка, тому що вона любить цукерки "Ромашка". І в неї був украй важкий. У нашому "асапі" – у нас завжди ті, хто більше вже кваліфіковані були парамедики, – вони завжди виїжджали на важких. І коли нас викликали, сказали, що "у нас там один померлий, а двоє вкрай важких". "Може, не забирати? Може, заберіть інших: тих, хто..." Ну, як би по сортуванню правильно йде: забирати спочатку не вкрай важких, тих залишати, – а потім, може... Це військове сортування. І ми з Ромашкою: "Ні!"
Коли нам привезли цих важких, Ромашка каже: "Крохо, ти бери собі одного, я – іншого". Це були бої за Донецьк. Це Зайцеве, Майорськ – там були бої. Під Жованкою. Там забрали. Узяли в машину – і ми не трогаємося, поки не зробимо все. Тобто ми маємо підключити, поставити у вену, зробити, ввести всі препарати. І я кричу Ромашці: "Ромашко, у мого немає сатурації зовсім. Зараз буду підключати дефібрилятор". Вона каже: "У мене така сама штука". Я кажу: "У тебе є дефібрилятор?" Вона каже: "Немає". Я кажу: "Добре, давай я свого заведу, потім ти – свого". Я свого швидко завела. Потім поставила всі ліки, які потрібні були для його підтримання. Потім віддала дефібрилятор Ромашці. Я кажу: "Ромашко, мені їхати допомогти?" Вона каже: "Ні. Почекай. Я свого заведу – поїдемо".
– Це ви рацією, так, усе між собою?
– Ні, у нас машини поряд стояли одна біля одної.
– А, поруч?
– Так, у нас машини одна біля одної стояли. Тому що хлопці на той час, коли бачили реанімобіль, – вони... Не важливо: контужений, без ноги – він усе одно буде бігти до реанімобіля. І до мене ще пару хлопців підсіли. І я в одного побачила... Що в одного не зовсім була ампутація, але можна було зібрати ногу. І він просто її підв’язав – як це сказати? – ременем. Так він сів у машину. Я просто бачу, що в мене вже в машині потоп. Я кажу: "Вибач, я маю зараз цьому допомогти. Потім тобою займуся. Але ти сам собі зараз затягни "есмархом". Бо тоді турнікетів не було. Я кажу: "Я тобі буду розказувати, як робити, а ти будеш робити". Хоча в нього вже один "есмарх" був. Він собі вже "есмарх" надів, але він просто його неправильно затягнув. І я йому говорю: "Ти той не знімай, а цей зверху накладай". І він той наклав зверху. Хоча потрібно було б для його... Для того, щоб урятувати кінцівку, потрібно було накласти нижче. Тому що якби осталася ампутація, так би ампутація сталася нижче, ніж вище. Це я вже потім вияснила: коли мені сказали хірурги про це, військові лікарі.
І так вийшло, що Ромашка завела – і вона: "Крохо, я завела". Там, зрозуміло, це в нас радість така. Машини у нас їздять дуже бистро. І коли ми привезли в Бахмут, там уже стояли військові наші лікарі. "Дівчата, – кажуть, – що ви робите? Що ви робите?" Кажуть: "Тут не те саме..." Сатурація була 60 на 40 – це не зовсім систолія, але в той же час іще є можливість зробити прямий масаж серця і завести. Тим більше, якщо це роблять анестезіологи. Для них це не представляє ніякої важкості, щоб завести. Навіть недавно була ситуація, коли лікарі в Часовому Яру завели пораненого, який пробув на полі бою, здається, більше ніж тиждень, тому що в нього там... Навіть ось недавно була така ситуація.
Тому от такі події – вони надихають більше. Вони дають поштовх до того, що ти можеш іще рятувати життя. І якщо десь сталося таке, що тебе хтось образив, бо тобі сказали, що тебе туди ніхто не звав...
– А таке кажуть?
– Звичайно.
– А хто таке може сказати?
– Це можуть сказати цивільні, це можуть сказати вдома, це можуть сказати і там, на фронті. Цивільні люди. Це у Краматорську, у Костянтинівці. "Тебе туди ніхто не звав". Наприклад, мамі моїй теж так говорили. Мама каже: "Олі давно немає – я переживаю". А мамі так і кажуть. Кажуть: "А хто її туди звав? Вона могла б туди не йти". І все. І мама каже: "Добре".
Є такі люди. Це нормально. Це життєвий фактор – я на нього не зважаю. І дійсно, я сама зробила свій вибір. Коли ти рятуєш життя... Я не знаю, це неможливо просто якось словами сказати. Це просто таке перенаповнення. Колись мені мій муфтій... Саїд Ісмагілов – він муфтій моєї мечеті. Я йому колись прийшла, сказала, розказала, що таке буває. Це був 16-й чи 17-й рік. І він мені каже: "Олю, просто зрозумій одну річ. І це Всевишній про це говорив, що коли ти рятуєш одне життя, ти рятуєш тисячі. Тому не зважай ні на що". Муфтій каже. Я ні на що не зважаю. Просто я не можу зрозуміти, як люди не розуміють, що, рятуючи життя, ти все-таки якось... У тебе щось оживає, серце перенаповнюється радістю. Що значить просто сидіти, нічого не робити, розказувати, що "от, зробили ви те, зробили ви те"? Ні, ну то поїдьте, зробіть! Спробуйте це зробити.
Фото: divoche.media
– Пані Олю, а якщо казати про характер поранень зараз, що ви бачите на фронті, коли їздите, коли хлопців, дівчат вивозите? Що нового з’явилося, що відрізняється?
– Якщо характер поранень у 2014 році були міномети, тому що все ж "Смерчі" і "Гради" не так часто використовували. Так, були ампутації, але вони не були в такій великій кількості. Були, так сказати, пневмоторакси, але це були пневмоторакси від забиття. Від забиття – мається на увазі, коли влетів або "Вог", або куля вдарилася у бронежилет – і вона об грудну клітину вдаряється. Чому мені не подобаються зараз плитоноски, ніж броніки? Тому що плитоноски – вони дуже мало закривають. Бронік усе-таки більше закриває. І більше таких важких поранень. Тому що від пневмотораксу теж можна померти, якщо це важкий пневмоторакс.
У мене був пацієнт узимку... Листопад місяць. Здається, листопад місяць. Був пацієнт – боєць, вірніше. Це пацієнт уже для лікарів. У якого була дуже-дуже маленька дірочка. І лікар зарахував це як просто царапину – і просто поклеїв наклейку – і все. Коли я побачила цей вхід, я зрозуміла, що це пневмоторакс. Я коли забрала його в машину, я лікарю нічого не сказала, тому що він цивільний лікар. Можливо, він не розуміється, що може бути від того такий пневмоторакс, він може бути важким. Я його в машину коли забрала, я просто наклеїла йому оклюзійну пов’язку, я його посадила на 30% вище, підняла його в тулубі, щоб йому було легше дихати. Попросила його лягти на сторону, яка вже пробита: там, де вже є пневмоторакс. Коли він це все зробив, ми нормально доїхали до лікарні. Коли хлопці його прийняли... Я вже їм подзвонила, кажу: "Хлопці, будь ласка, має бути вільна КТ, тому що пневмоторакс, і може бути важким". Я вже приїхала, уже КТ була вільна, вони чекали. І поки я сходила, так сказати, привела себе до порядку, бистро помилася, бо було багато поранених... Я бистро помилася, перевдяглася, бо одяг був у крові. Міняла одяг. Я вернулася – і мені лікар каже: "Крохо, знаєш, що ти зробила?" Я кажу: "Що я зробила?" – "Пневмоторакс привезла". Ну, у військових є така... Вони ще із 14-го року з мене так шуткують. Кажуть: "Если Крошка не накосячила, день пропал". Я кажу: "Чим же я накосячила вже?" Бо вони знають, що я можу накричати на командира, коли забираю поранених. Я можу розказати, що так, що не так. Я говорю: "Та що я вже таке натворила? Чим я вже накосячила?" – "Та ні, Крошечко, – каже, – ти молодець". Каже: "Ти просто врятувала життя бійця". Пневмоторакс – та й ладно. Вони кажуть: "Ні, ні, дивися". І вони мені показують на МРТ знімки – і в нього осколок пройшов між... Легеня, серце – і зупинилося у шлунку. Із шлунку він витікав – і він міг так померти. Не тільки серце, але й шлунок.
– А ось скажіть, будь ласка, у такі моменти, коли ви везете поранених, про що бійці вам говорять? Може, просять про щось? Щось таке, що, знову ж таки, ви пам’ятаєте. Що можете розказати?
– Ні, бійці – вони можуть говорити про все, але вони... Більшість мовчазні. Дуже рідко, коли... Вони можуть спитати за своє поранення. Наприклад, недавно у мене був на машині чоловік – він уже такого віку, 50 років. І він, як виявилося, грає на піаніно. І він, здається, якийсь викладач. У нього просто була пошкоджена долоня. Пальці були пошкоджені. Це все зшивається, просто потім треба розробляти десь приблизно рік-півтора. Це все збирається, це судинна хірургія. І він єдине, про що питав: чи буде в нього працювати рука. "Доцю, у мене буде працювати рука?" Я кажу: "Звичайно, буде працювати". Кажу: "Ви мені ще зателефонуєте і подякуєте". Він каже: "А як вас знайти?" Та кажу: "Знайдете. Не переживайте. Спитаєте, де можна знайти Кроху, – вам скажуть". Його вже прооперували. Він уже зараз поїхав на реабілітацію. Я просто контролюю, куди він поїхав. Я знаю, що в нього вже все буде добре.
Просто це із 2014 року так було. Я ніколи не відслідковувала, що далі з пораненими. Тому що якщо відслідковувати, надовго може не вистачити.
Я за час на фронті у 2014–2018 роках плакала тільки три рази
– Я розумію, що ваша робота ще ж і в тому, щоб заспокоювати. Тобто навіть якщо ви бачите, що ситуація дуже погана. Але ж морально дуже важливо, щоб людина не розуміла цього і сама себе цим підтримувала. І ось саме про ці ситуації я хочу запитати. Знаєте, коли сльози ллються, а ти маєш усміхатися і щось казати.
– Я собі на фронті не даю можливості розслаблятися. Чому? Тому що я за фронт 14–18-го року плакала тільки три рази. Це тоді, коли я втратила цього хлопчика, бо я не розуміла, що в нього поранення, не сумісне із життям. Потім загинув командир 95-ї бригади 3-го батальйону. Серьожа Грізлі. І втретє я плакала, коли загинув лікар-фельдшер Зінич Ігор, із яким я працювала на терміналі. Тому я собі не даю можливості там плакати. І хлопці тільки бачать мою посмішку, тому що коли вони потім мене шукають, вони питають у лікарів – кажуть: "У неї такі великі очі, вона посміхається на всі 32". І що вона, каже, веде себе як командир. Така, по-командирськи себе веде. І таким чином вони вже... Хтось уже дізнається, що це, можливо, могла бути Кроха.
Був у мене такий боєць на машині, у якого була ампутація пальців. Якби він одразу підібрав, можливо б, і пришили. А так як він розгубився і залишив... Він просто-таки кіпішував, що його дружина не прийме. Я йому: "Ну дивися, кричиш..." Я завжди хлопцям кажу: "Коли ви кричите, ви живі. Це вже хорошо". І вони: "Ну як же? Мені боляче". Я розумію, що йому зараз на операцію. Його зараз буде брати анестезіолог. Його будуть седувати, класти спати, як я кажу хлопцям. Кажу: "Ви приїдете, вас зараз помиють, покладуть спатки, прооперують. Проснетеся, – кажу, – як нові копієчки". І він, не розуміючи... Він був у такому цьому... У кіпіші, як він сказав. Потім подзвонив, вибачався. Каже: "Вибач, Крохо, що я себе вів як якийсь кіпішний хлопчик". Я говорю: "Ну ти зрозумій..." А він просто переживав, що дійсно, чи його дружина прийме без пальців додому. Чи потрібен дружині такий чоловік? Я говорю: "Якщо в тебе дружина розумна, то звичайно, що вона тебе прийме. А пальці можна поставити протези. Ти знаєш про це?" І вони настільки дивуються мені, що я їм не розказую казочки.
Бо був у мене один такий боєць, він мені теж потім пригадав через два роки, коли ми зустрілися на "Іграх нескорених". Я просто пройшла подивитися. Це був спінальник, бо в нього був пошкоджений таз. Мається на увазі стегно і спина. Бо коли я побачила тільки стегно, я ще заспокоїлася, бо я його затампонувала, закрила – і все. Я думала, що все добре. А потім він почав говорити, що він не відчуває ніг. І коли я вже його повернула на себе і побачила, що у нього вся спина, увесь позвоночник у такому стані, що вже ясно, що він спінальник, що він уже колясочник... Він: "Я не відчуваю ніг". Я йому кажу: "Не відчуваєш, бо в тебе, дивися, стегно пошкоджене". Він каже: "Я дві ноги не відчуваю". Я говорю: "Як ти думаєш, у тебе що, одна нога не відповідає за іншу, чи що?" Тобто я йому стільки всього наговорила, що він... Ну, він реально... Він не знав, що з ним. А потім уже: коли минуло два роки і ми з ним зустрілися – він каже: "Он хто мені збрехав. Я тобі, Крохо, дякую, бо я б опустив руки". Я кажу: "А що я тобі мала на той час говорити? Що ти спінальник, що ти колясочник, що вже все? Ні, звісно, я тобі мала розказати, що все класно, усе добре. Дивися, ти зараз на "Іграх нескорених". Завжди щось одне тягне за собою щось краще. Щось погане може потягнути за собою краще. Ти ж на "Іграх нескорених". І ти в Олімпійських іграх уже приймаєш участь". Ну, і ми тоді обнялися, і він мені подякував.
Скриншот: Алеся Бацман / YouTube
– А чому Кроха?
– Ой, це Хоттабич. Це Хоттабич – Лисенко Ілля Джонович, наш керівник фонду благодійного "АСАП ЕМС Хоттабич". Бо він голова цього фонду. Просто коли я вперше з ним виїжджала на фронт у липні місяці, ми з ним домовлялися: два тижні. Один раз я з ним зустрілася – він мене полякав, що там усе страшно. Я: "Добре". А потім він просто зробив такий... Ну, це просто, так сказати... Всевишній просто тут керував своєю рукою, тому що якби він не хотів, щоб я їхала на фронт, то я б не проснулася в цей час і не побачила смс. І просто о 0.00 мені скинув, що ми зустрічаємося о 6.00 у мене на парковці біля дому. І я побачила цю смс. Я зразу відповіла, що буду готова. Ілля не повірив. Він думав, що я просплю або ще щось. Я не проспала. Я вже чекала. Але на той час іще була жива сестра – і вона почула, що я там копошуся. Тим більше, що вона бачила, що в мене зібрана сумка. Вона в мене спитала: "Куди ти їдеш?" Кажу: "Відпустка буде". І коли вона побачила, що приїхала "швидка", реанімобіль – вона каже: "Я зрозуміла, яка в тебе відпустка". Я говорю: "Ну ти ж тільки мамі не кажи". Ну, і тут мама вже виходить. Почула, що я... Ми ніби старалися тихо говорити. Брат молодший і не почув, він відпочивав. І коли я вже сіла в машину, Хоттабич почав мене називати "Крошечка, Крошечка". І я: ну Крошечка то Крошечка. Я знала, що у військових на фронті є позивні. Я знала, що це правильно, що це так потрібно. І Крошечка. Отак він почав називати Крошечка. І, до речі, всі думають, що це моє прізвище. Тому що навіть керівники, навіть із державних органів: Офіс президента, Міністерство оборони, ГШ – вони всі думають, що в мене моє прізвище Кроха. До речі, колись мені сказали його змінити. Але я як подумаю, що замінювати купу документів...
Вважаю, що нагороди мають вручати всім військовим, які були на "нулі". І вони будуть вмотивовані
– Ви ж нагороджені орденом княгині Ольги і Народний герой України ви.
– Захисника вітчизни вручав [колишній міністр внутрішніх справ Арсен] Аваков на тій стадії, коли... Це тільки минуло 24 серпня, на Дебальцевому нас накрили – у нас там були поранені. Я навіть не пам’ятаю, хто подав туди списки. Я тоді дуже розізлилася, тому що, по-перше, було зарано, по-друге, я не рахую, що нагорода для мене, для таких людей, як я. Можливо, комусь це треба, піднімає дух бойовий. Але я вважаю, що нагороди мають бути тільки у військових, які прямо на лінії розмежування вогню. Як військові говорять: лінія розмежування вогню або "нульовка", як вони називають, зовсім. Тому що це "нульовка". От там потрібно видавати нагороди. Не просто вирішувати це з верховним командувачем Зеленським, а на той час – Порошенком. Ці нагороди просто треба наштампувати. Навіть того Захисника Вітчизни. Навіть! І просто кожному бійцю. Кожному бійцю. Просто тільки вийшли з бойових – одразу просто вручити. Це має робити не Зеленський – підписувати. Це має робити на сьогоднішній час Залужний. Колись це хотів робити Муженко Віктор Миколайович. Тому що якось я з ним про це говорила. Маршал Жуков, який рахується десь хороший, десь поганий, – мене тільки влаштувало те, що маршал Жуков роздавав нагороди, приїжджаючи на фронт. І вони просто привозили в чемоданах. Книжки були наштамповані. Книжка виписувалася прямо на місці, тому що могло бути так, що вже бійця немає, він загинув, а книжка вже підписана. Тому чиста книжка, сидить писар, у ящику лежать медалі. І він виписує – медаль видається, виписує – медаль видається.
Точно так же треба робити зараз із нашими військовослужбовцями. Я колись про це говорила. Я думаю, що просто дехто рахує, що я така вся добра – і отак. Я занадто, напевно, опікуюся бійцями. Але я розумію, що таке "нульова" позиція, що таке лінія розмежування вогню. Тому що я сама там була, я сама звідти витягувала поранених. Тому кожному, хто там був: на лінії розмежування вогню, – як тільки вони вийшли на відновлення боєздатності, потрібно давати нагороди. Не за винятком того, зробив він якийсь там... Блін, витягнув, не витягнув – неважливо. Уже перебуваючи там – це вже рахується... Він уже має за це отримати. Тому що він утримує той сектор, який він утримує. Або ті хлопці, яких там шестеро, вісім, 10, 20 – не знаю, скільки їх там перебуває. Ну, саме те, що вони тримають ту позицію, – уже за це потрібно давати нагороди. Не потрібно оцього "Богдана", хай вони собі їх надівають. Оті полковники, генерали. Хай хлопцям дають хоча б Захисника Вітчизни. І хлопці вже їм подякують, і вони будуть вмотивовані.
Вони і так вмотивовані. Тому що іноземці, які приїжджають... До речі, мої знайомі іноземці-парамедики й інші військові – вони самі розказують, що "жодна війна не зрівняється з вашою, і жодний вмотивований боєць не зрівняється з нашим вмотивованим бійцем". Тому це дало б для них іще більше мотивації. Не те, що, може, побачить: "О, хлопцям нагороди роздають". Ні. Хто не хоче йти воювати, він і не піде. Або хто не вміє воювати, він і не піде. І він не може йти.
Фото: fakty.ua
– Пані Олю, ось ви підійшли до того запитання, яке я хочу вам поставити. Ви були радницею двох міністрів оборони України. Якщо б зараз ви були радницею, що б ви ще порадили? Бо це я вже чую.
– Я багато чого змінила б. По-перше, моя основна тема – це медицина. Я б багато чого змінила в медицині, тому що там потрібні заміни. І до речі, свого часу Уляна Супрун, яка, можливо, теж для себе вирішила, що війна вже закінчена, у 18-му – чи в якому році? Коли ми у 15-му році почали просувати військову доктрину з генералом Вербою. Генерал-майор Верба Андрій В’ячеславович. Ми хотіли, щоб була підписана військова доктрина. Вона має бути – військова доктрина. І вона мала підписатися вже зараз, як тільки почалася війна. Її мали підписати й одразу під неї зробити програму. Чому? Тому що цивільний... Я не умаляю милості цивільних хірургів, ні. Вони теж лікарі. Але вони не знають військової медицини. Вони не знають, що таке мінно-вибухові, що таке ампутації. Як можна просто, коли нога, кісточки поломані, – і як його зібрати? Є таке, що можна зібрати, а є таке, що не можна зібрати. І коли я знаю, що хлопцям, яким можна було врятувати кінцівки, просто ампутували ту ногу, не рахуючи... Вони навіть не подивилися на те... Наступне питання бійця – це себе знайти в цьому житті без стопи чи без ноги, потім увійти в соціум із цим, потім увійти в сім’ю із цим. Тому цивільні лікарі зачасту... Я не кажу, що всі, але зачасту приймають рішення неправильно. Тому мала б бути військова доктрина, програма під неї підписана. І це вже мало б уже працювати в наших цивільних лікарнях, щоб наші військові лікарі позаходили й у цивільні лікарні. І тоді було б набагато краще з бійцями, ампутантами, з опіковими. Тому що в мене боєць із 28-ї бригади – його із цивільної лікарні, опікового відділення, виписали із гнійними ранами. Він увесь тік. У нього нічого не зажило, але його виписали. І тільки потім: коли я... Ну, так сталося. Мабуть, я мала просто приїхати туди на навчання. І я коли побачила, я підняла там всіх на вуха і сказала: "Ну ви зовсім уже з глузду з’їхали? Це що? Це як?" Тобто в нього нічого не зажило, а ви його відпускаєте: "Іди в частину, лікуйся в частині"? Яким чином лікуватися в частині? Пантенолом? Так пантенол для інших опіків.
Тобто тут у плані цього медицина – це основне. Те, що має бути окремо від Міністерства оборони, – воно має розділитися. Тому що Міністерство оборони отримує кошти і снабжає ГШ, тобто відділи військових і медицину. То медицина має бути в окремому підрозділі, тому що медицина багато чого потребує: як госпіталі, так і прифронтові госпіталі.
Тут дуже багато всього. Мені багато говорять, що "тобі треба мало не міністром оборони бути" і все інше. Ні, мені такого не потрібно. Просто потрібно, щоб вони дослухалися. Наприклад, якщо я волонтер уже з досвідом... Не волонтер, а парамедик. Тому що волонтер – це інша людина. Я парамедик просто. Я вже сертифікований, у мене є сертифікати – і слава богу, я їх завжди поновлюю, тому що мені самій цікаво, що нове міняється, і протоколи. Тому коли є люди, які мають досвід і які можуть підказати, як це зробити правильно... Навіть той же військовий, який знає, що зробити. Просто прислухатися до цього, а не думати, що один там розумний – і більш ніхто. Багато чого треба міняти. Не тільки у Міністерстві оборони.
– Пані Олю, я вам дуже вдячна за це інтерв’ю. Дуже цікаво. Бережіть себе і бережіть усіх, чия доля опиняється у ваших руках. І слава Україні.
– Героям слава! Дякую вам.
– Дякую.
Видео: Алеся Бацман / YouTube
