Яневський: Я взагалі ні з ким нагорі не спілкуюся, це гівно, а не політична еліта! G

Уродженець міста Чернівці, історик і письменник, теле- й радіоведучий, доктор історичних наук Данило Яневський прийшов у журналістику на початку 1990-х парламентським кореспондентом у журналі "Філософська і соціологічна думка". Протягом майже 30 років у професії встиг змінити кілька редакцій, зокрема "Радіо "Свобода", "Голос Америки", "5 канал", "Громадське телебачення". Широкій аудиторії Яневський став відомим у другій половині 90-х, коли прийшов працювати на телеканал "1+1", де став автором і ведучим програм "Сніданок з "1+1" і "Проти ночі", а також української версії популярного телешоу "Перший мільйон".

Нині Яневський веде авторські проекти "Генерація V", "Історія з м’ясом", "Моя книга" на YouTube-каналі Skrypin.ua і майже щовечора виходить в ефір інтернет-каналу UMN, які створив його колега і співведучий Роман Скрипін. І далі пише книги про українську історію.

Із журналістом видання "ГОРДОН" Яневський зустрівся на редакційній кухні, де в перерві між ефірами готував обід для колег і розповідав, чому ніколи, за жодних обставин не можна мати справу з державою, чому Акт проголошення незалежності та Конституція України не варті паперу, на якому написані, а головне, чому переконаний: жодні позитивні зміни в Україні неможливі без залучення потужного мобілізаційного ресурсу – етнічних українців на Заході.

Я звик жити з мішенню на спині. Через потрапляння до чергового "розстрільного списку" нічого нового в моєму житті не сталося

– Після інсценування вбивства Аркадія Бабченка у ЗМІ злили так званий список 47, де згадано українських журналістів, блогерів, письменників, а також російських опозиціонерів, які перебралися до Києва, убивство яких, як стверджують Генпрокуратура та СБУ, планував Кремль. У списку опинилося й ваше прізвище, на що ви одразу відреагували: "Чим мене можна налякати після 25 років подружнього життя?" Ціную вашу іронію, але не розумію такого легковажного ставлення до загрози, яка цілком може виявитися реальною.

– Чотири покоління моєї родини жили з мішенню на спині. Почалося це в січні 1918 року, коли радянські війська на чолі з Муравйовим увійшли в Київ і влаштували масовий розстріл. Саме тоді нашу родину почали послідовно винищувати. Останнім знищеним був брат моєї мами, якого 1941-го схопив і вбив НКВС.

Урятувалася лише та частина сім'ї, яка встигла піти в еміграцію. Мій прадід забрав свою доньку – мою бабусю за материнською лінією – і поїхав до маєтку в Бессарабії, де одного дня став румунським підданим. Тільки ця частина родини вижила. То скажіть мені, Наталіє, чим мене можна налякати?

– Ну хоча б заради цікавості прийти серед інших фігурантів "списку 47" до СБУ й ознайомитися з матеріалами розслідування, може, навіть погодитися на охорону.

– Коли я пішов до школи та почав щось розуміти, моя мама, яка пройшла антифашистське підпілля в Румунії, пояснила мені правила виживання в Радянському Союзі, а саме:

1) ніколи публічно не критикуй радянську державу, інакше вона тебе знищить;
2) ніколи ні з ким не обговорюй жодних політичних тем;
3) ніколи нікому не розповідай, чиї портрети висять удома на стіні. Від слова "зовсім";
4) якщо тобі ставлять запитання про минуле родини, завжди відповідай: "Я не знаю, запитайте в мами".

У моєї мами в особистому листку з обліку кадрів було написано: "Народилася в Києві 1918 року в родині службовців. Мати домогосподарка, батько помер, могила на Байковому. У 1944 році закінчила Киргизький сільгоспінститут". Усе, крапка.

– І ніхто ніколи не запитував, що було в ці 30 років між 1918-м та 1944 роками?

– Це було сімейне табу. Уперше я сам розповів 1989-го своєму товаришеві з історичного інституту. Був апогей "перебудови", я розслабився і зробив дурість. Тоді дуже модним був Михайло Булгаков, от я і сказав: "Ха, наш дід навчався з Булгаковим в одному класі!" У романі "Біла гвардія" мій дід виведений під власним прізвищем – юнкер Павловський. Це дід Єгор, рідний брат моєї бабусі, із яким Булгаков воював у 1-му Кавказькому саперному батальйоні.

Знаєте, звідки в повісті Булгакова "Собаче серце" у квартирі професора Преображенського сова? Із дому мого прадіда Олександра Дмитровича, який заснував бактеріологічний інститут (тепер Інститут кардіології), пізніше названий ім'ям Стражеско. Гроші на інститут дав Лазар Бродський – український цукровий магнат, меценат і філантроп, який, до речі, говорив виключно французькою. Прадід був гласним Київської міської думи, дійсним статським радником, доктором медицини, володимирським кавалером, займався проектуванням київського водопроводу, до речі.

– Тобто за радянських часів свій родовід та історію сім'ї ви не афішували?

– Мені було 14 років, коли я прочитав повість братів Стругацьких "Важко бути Богом". Тоді й зрозумів, що живу в радянському Арканарі та нагадую дона Румату. А ще на все життя запам'ятав слова мами: ніколи не май справ із радянською владою і будь порядною людиною, не кради.

– Чому ви це згадали, коли я запитала про вашу іронічну реакцію на потрапляння до "розстрільного списку 47"?

– Тому що я не співпрацюю з державою. Ніколи. У жодному вигляді. Не порушую законів України, але не маю справ з українською державою. Я звик жити з мішенню на спині. Через потрапляння до чергового "розстрільного списку" нічого нового в моєму житті не сталося. Ну вб'ють, і що? Мені вже 62 роки. У нас хлопчики 19-річні на фронті гинуть! Мій випусковий редактор на "5 каналі" Олег Задоянчук загинув 2014-го в Іловайському котлі. Ось із цим жити складно, а не з якимось "списком 47".

– Із усього вищесказаного видно, що ви не бачите різниці між радянською та українською державою, незважаючи на 27 років незалежності. Вважаєте, що незалежна Україна стала не тільки юридичною правонаступницею, а й абсолютним ментальним продовженням УРСР?

– Ну звісно! 27 років я всім і кожному кажу: друзі, так проголошувати незалежність не можна! Ухвалювати таку Конституцію не можна, не працюватиме! Скільки ще людей має загинути, щоб це дійшло?! Це хтось чує? Ні! Так навіщо витрачати час на пояснення елементарного? Краще обід приготую або що-небудь почитаю.

– Поясніть іще раз, будь ласка.

– Я був у Верховній Раді, коли там 24 серпня 1991 року ухвалювали Акт проголошення незалежності України. Доти вже півроку працював парламентським журналістом. Ми вийшли на Майдан 19 серпня, коли в Москві вже почався путч проти Горбачова. Нас лише шестеро було...

– ...як шестеро? Я бачила архівні фото й відео, купа народу була і на Майдані, і на площі перед Радою.

– Рано вранці 19 серпня нас було лише шестеро. Опівдні долучився "Народний рух" і наші демократичні зайці. Вони нарешті прокинулися та вийшли на площу, тому що в Москві Єльцин уже виліз на танк, і стало все зрозуміло. А вранці ми вшістьох клеїли листівки.

– Радянська міліція вас не затримала?

– Підійшли якісь дружинники, запитали, чим ми тут займаємося, що за листівки? Я відповів: "Як комуніст підтримую генерального секретаря ЦК КПРС Горбачова". Дружинник обісрався, ну а що він міг сказати у відповідь?

24 серпня було термінове скликання парламенту, усі ж у відпустках були. Ми зайшли в Раду, а в сесійній залі – лемент і крик, відчуття, що зараз когось уб'ють. Тодішній голова ВР Леонід Кравчук оголосив перерву, депутати від КПУ спустилися радитися на цокольний поверх, де був кінозал. Нас, журналістів, туди теж пустили. Я на власні очі бачив, як вони вирішували питання, голосувати чи ні за незалежність.

– І як?

– Стояв лемент: "Як це рідну комуністичну партію зрадити?!" Кричали: "Покличте Дмитра Павличка, нехай він нам заспіває!" І Павличко, радикальний демократ, пояснив нардепам-комуністам просту річ: "Хлопці, ви керуєте країною, яка становить четверту частину радянської економіки. Режиму більше немає. Вам точно Єльцин потрібен?" Вони офігіли.

– Тобто комуністи погодилися на незалежність України тільки тому, що...

– ...Павличко їм пояснив: якщо проголосуєте – легалізуєте свою владу, то на хріна вам Москва?

– Не просто легалізуєте, а приберете до рук...

– ...усю власність! Вони аж побігли голосувати за незалежність. Розпочалося пекельне пекло, Кравчук кричить: "А де ж докУмент, за що ж голосувати?!" Акт про незалежність України буквально на колінах писав Левко Лук'яненко.

– Але з трибуни Верховної Ради зачитав акт не його автор Лук'яненко, а чомусь Яворівський.

– Яворівський попросив у Лук'яненка дати йому почитати акт: мовляв, чи немає там помилок. А коли Кравчук крикнув "Та читайте вже!" – Яворівський рвонув на трибуну.

– Невже тільки через цю дрібну капость ви трохи вище сказали: "Так не можна проголошувати незалежність"?

– Я так сказав, тому що Акт проголошення незалежності України – абсолютно безглуздий юридичний документ.

– Чому?

– Це як вихідний код у програмі: якщо спочатку закладено помилку, програма не запуститься, щоб ви далі не записували і не надбудовували.

– То яка помилка саме в акті?

– Він починається словами: "Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 року..." От тільки жодної України 24 серпня 1991 року не існувало, а була Українська РСР. Українська держава була за часів гетьмана Скоропадського.

Читаємо далі: "...продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні" Абсурд! Державотворення почалося з Тимчасової інструкції Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду в Україні 4 серпня 1917 року, де вперше за тисячу років було визначено юридичне поняття "Україна" у складі п'яти губерній Російської республіки – Київської, Волинської, Подільської, Полтавської та Чернігівської. 1 вересня 1917 року Росію було проголошено республікою з правами автономії. От коли почалася державотворна традиція України.

– А як же "Руська правда"?

– Так, документ з'явився ще 1054 року. Так, держава дійсно починається з появою письмового права. Але ми з вами говоримо про традиції державотворення саме в Україні.

Чернетка Акта проголошення незалежності України, яку написав Левко Лук'яненко. Фото: uk.wikipedia.org

Читати акт далі: "...Віднині на території України мають чинність виключно Конституція та закони України". Не було тоді Конституції України, була Конституція УРСР! Конституція України з'явилася пізніше – 28 червня 1996 року.

– До чого таке буквоїдство та юридична казуїстика? Зрештою акт відіграв вирішальну роль у важливий історичний момент розпаду СРСР.

– Ні, друзі, це правовстановлювальний документ, із якого випливає все інше. І в цьому документі закладено системні помилки, наслідком яких став фактичний розвал Української держави, зокрема розвал судової, виконавчої та законодавчої гілок влади.

– Ну ви всерйоз вважаєте, що першопричина сьогоднішнього колапсу державних інститутів полягає в безглуздо ухваленому з порушенням процедур Акті проголошення незалежності?

– Першопричина в нерозумінні суті, що таке держава. Не обговорюється питання, чи має право народ України на самостійну державу. Звичайно, має! Питання в тому, як правильно це зробити. Правильно саме з правової точки зору, інакше – національна катастрофа, яку ми з вами і побачили 2014-го з початком російської військової агресії.

У 1991-му нардепи-комуністи, до речі, чудово розуміли помилки, закладені в акті. Саме тому прямо заявляли: Верховна Рада не уповноважена ухвалювати рішення такого рівня, не маємо права, потрібно проводити всенародний референдум.

– Комуністи наполягли на загальнонаціональному референдумі про незалежність?

– У фракції були націонал-комуністи на зразок Бориса Олійника. Коли я його запитав: "Проголосуєте?", він відповів: "Даниле, я передусім українець, а вже потім комуніст". 1 грудня вони призначили референдум.

– Який засвідчив те, що засвідчив: 90,32% громадян, що проголосували, висловилися за незалежність України.

– Ось це правовий акт! Цей день треба було оголосити Днем незалежності! Але святкують не 1 грудня, а 24 серпня. Знаєте, чому? Тому що той самий Павличко сказав: "Так улітку ж краще, ніж узимку, погода гарна".

– До чого ви ведете?

– До того, що на початку ХХ століття був такий український громадсько-політичний і державний діяч, учений-правознавець, професор Київського університету Оттон Ейхельман – видатний інтелектуал та світова величина. У 1920-му він написав проект Конституції Української держави, де ввів поняття ще однієї гілки влади – установчої.

– Простою мовою, що це означає?

– Поясню на прикладі. США як державу заснували не Конгрес із Сенатом, а Континентальний конгрес – з'їзд делегатів 13 штатів. Вони з'їхалися до Філадельфії у 1770-х, сіли і прописали від і до, якою має бути американська держава. Члени Континентального конгресу не писали конституції під себе, вони писали основний закон для майбутніх поколінь. Це те, чого не було зроблено в нас ні 1991 року під час проголошення Акта про незалежність, ні 1996-го під час ухвалення Конституції України, ні протягом наступних років, коли кожен змінював і так кастровану Конституцію під себе.

– Навіть якби у нас була ідеальна Конституція, нічого концептуально це б не змінило, тому що перші особи держави її не дотримувалися ні тоді, ні тепер.

– Українська конституція не варта паперу, на якому написана! Чому її ніхто не виконує? Тому що ця Конституція написана не для вас і не для мене, не для читачів вашого видання і не для глядачів моїх програм.

28 червня 2016 р. Урочисте засідання у Верховній Раді з нагоди 20-річчя із дня ухвалення Конституції України. Справа наліво: екс-голова парламенту Олександр Мороз, екс-президенти України Віктор Ющенко, Леонід Кучма та Леонід Кравчук, дружина чинного глави держави Марина Порошенко, екс-глава Адміністрації Президента Борис Ложкін і перший заступник глави АП Віталій Ковальчук. Фото: Микола Лазаренко / УНІАН

Конституція 1996 року є виплодом абсолютно безпринципного компромісу між колгоспниками, яких очолював Мороз, і технократами, яких очолював Кучма. Ми з 1996 року живемо, по суті, за конституцією УРСР. Це все одно що Німеччина Аденауера або Брандта жила за Конституцією Веймарської республіки, за якою жила Німеччина Гітлера.

– У чому конкретно полягав руйнівний компроміс між Морозом і Кучмою?

– Вони владу між собою ділили, як Попандопуло з "Весілля в Малинівці": "Це тобі, це мені, це тобі". Або як Бендер, Паніковський і Балаганов із "Золотого теляти", коли вони гроші ділили: "А Козлевичу?" – "Хто такий Козлевич, щоб із ним ділитися?".

Козлевичем у тій ситуації був український народ. Мороз, який очолював Раду та представляв законодавчу гілку влади, і президент Кучма, який представляв виконавчу, займалися розтягуванням і перебиранням на себе повноважень, а не створенням Основного закону держави. Їхні наступники продовжили цю ганебну традицію.

– З іншого боку, 1991-го вас лише шестеро вийшло на Майдан, а 2014-го – мільйон. Нехай повільно і тяжко, але розвиваємося і як держава, і як політична нація.

– У кожної країни свій шлях становлення держави, у нас він специфічний. Безумовно, процес рухається, люди прозрівають. Хоча попереду дуже довгий шлях, зокрема через те, що пережила Україна протягом 30 років, починаючи з першого року окупації 1918-го.

– Масовий терор, Голодомор, викошування інтелектуальної еліти нації...

– Це найбільша антропологічна катастрофа в історії Європи за тисячу років! Це не просто викошування цвіту нації, а знищення майже половини населення. Буквально кожен другий українець просто зник. І хто опинився у владі? Найбезпринципніші та найпідліші.

– Після діагнозу, який ви поставили, треба дати рецепт одужання. Що робити активним громадянам, щоб виправити ситуацію?

– Залежить від відповіді на запитання: яке завдання ми вирішуємо, чого хочемо?

– Бути щасливими у своїй країні.

– Чудово, а що таке для вас щастя, мати багато грошей?

– Не без цього, звісно, але головне – держава має забезпечити можливість для самореалізації громадян, починаючи від економічної ситуації, закінчуючи забезпеченням прав і свобод, дотриманням законів і неодмінністю покарання у разі їх порушення.

– Тут ми з вами союзники, я теж вирішую завдання самореалізації, самовдосконалення та саморозвитку. Використовую всі можливості, які надали мені природа, моя сім’я, Олександр Юхимович Роднянський, Роман Андрійович Скрипін та інші. Але з державою жодних справ не маю. Особисто я створюю альтернативну реальність навколо себе. Це реальність позитиву: намагаюся приготувати смачну їжу моїм колегам, уранці варю каву своїй дружині, пишу книги, записую програми.

Данило Яневський і Роман Скрипін під час прямого ефіру на інтернет-каналі Ukrainian Media Network (UMN)/ Фото: UMN / Facebook

– Я б хотіла зануритися в теплий затишний кокон із сім’ї, роботи, друзів і нічого не знати про наш політикум, але зведення із фронту не дають змоги.

– Так... На мою некомпетентну думку, Порошенко – не барига, а мародер! І режим його мародерський! Цій людині не можна вірити, як не можна вірити жодному з покидьків, які зараз нібито від мого імені щось вирішують нагорі. Порошенко обдурив мене, вас, увесь народ та історію!

– Ого, у вас навіть інтонація змінилася. Давно знайомі з Петром Олексійовичем?

– На початку 2000-х Порошенко став начальником виборчого штабу в Ющенка, я бачив, як він працює.

– І як?

– Про Порошенка треба розуміти одну просту річ: це малокомпетентна людина і нарцис із дуже значною зарозумілістю.

– Типові риси чи не кожного українського політика.

– Безумовно, але Петро Олексійович до того ж деструктивний маніпулятор. Я не кажу, що це погано чи добре, вони там усі такі. Але саме в Порошенка одна модель поведінки з оточенням: або ти його холуй, або ти його ворог, і тоді він тебе знищить. Мені він нічого зробити не міг, бо я тоді був помічником-консультантом народного депутата Віктора Ющенка, а Петя був системною людиною всередині передвиборчого штабу.

– А до Ющенка як потрапили і навіщо?

– У 2001-му Ющенка зняли з посади прем'єр-міністра. Мої друзі-соціологи робили якесь комерційне опитування між виборами і вписали туди запитання щодо Ющенка. Результати продемонстрували, що наступним президентом із високою ймовірністю буде саме він. Нам, журналістам, це було зрозуміло ще 1996-го, коли ми витягли Ющенка, тоді голову Нацбанку, на київську квартиру відомої американської журналістки українського походження Марійки Мисьо. Витягли поспілкуватися off records. Він нам смажив яєчню у фартушку, у Єфрема Лукацького навіть фото залишилося.

– Навіщо у принципі погодилися допомагати Ющенку?

– Я вирішував одне-єдине завдання: провести Ющенка у президенти. Пояснював йому на його дачі у Криму, що спочатку треба виграти парламентські вибори, завести найбільшу фракцію в Раду і задавити комуністів чисельно. Чому? Бо значна частина електорату завжди орієнтується насамперед на переможця. Їм усе одно хто, головне – переможець. Завдання було виконано: на парламентських виборах 2002 року Блок Віктора Ющенка "Наша Україна" посів перше місце з результатом 23,57%.

– Коли ви пішли з команди Ющенка?

– Я ніколи не був у його команді, просто був радником. Пішов за два дні після того, як він виграв вибори, 28 грудня 2004 року. Пішов, тому що Ющенко зробив системну помилку, яка погубила і його, і перспективи України. Спілкуватися далі не було сенсу.

– Про яку саме системну помилку йдеться?

– Віктор Андрійович підписав політичну угоду з Юлією Володимирівною про підтримку його як кандидата. По суті сам собі підписав смертний вирок. Це було політичним безумством. Я був єдиною людиною у штабі, хто казав Ющенку: "Ніколи нічого не підписуй із Юлею! По-перше, у вас несумірні вагові категорії в політиці. По-друге, Юля і не таких, як ти, кидала". Уся історія Тимошенко – це історія суцільного кидалова політичних союзників.

2004 рік. Юлія Тимошенко, Віктор Ющенко і Петро Порошенко під час Помаранчевої революції. Фото Олександра Лепетухи / УНІАН

– Постійні конфлікти між президентом Ющенком і прем'єром Тимошенко були не через політичні розбіжності, а через доступ і контроль над газовою трубою, правильно?

– Боюся, що так!

– А за кого ви голосували на позачергових президентських виборах у травні 2014-го?

– За Порошенка, і пояснював, чому: це потрібно було робити, оскільки в умовах анексії Криму і вторгнення на схід терміново був потрібен верховний головнокомандувач.

– Проголосували, знаючи, ким він є як політик?

– Інші у списку були ще огиднішими. Окрім того, 2014-го я ще не знав про таємні переговори Порошенка з Фірташем у Відні.

– А якщо на президентських виборах у березні 2019-го у другий тур вийдуть, наприклад, Порошенко і Тимошенко, кому з них віддасте свій голос?

– Це буде катастрофа. У мене немає відповіді, як виходити з такої ситуації.

– Запитаю по-іншому: чому ви не проголосуєте за Тимошенко?

– Тому що, як роками підозрюють не тільки ЗМІ, вона (але не тільки) об'єктивно московська агентура, на яку Кремль зробив ставку в Україні. Приклад Трампа всім на допомогу. Путін на виборах президента України 2004-го розклався по всіх кошиках. Те саме зробить і на виборах 2019-го.

– І за Порошенка 2019-го не проголосуєте, бо що?..

– ...бо ми всі добре знаємо імена посередників між Порошенком і Путіним, вони – канал прямих контактів між Банковою і Кремлем. І не треба жодних ілюзій.

– У чому полягає суть цих прямих контактів?

– Влада і гроші.

– Думаю, у вас залишилося багато друзів і знайомих у чинній політичній еліті. Що вони вам відповідають, коли ви їм, як мені на початку інтерв'ю, докладно розповідаєте про необхідність й іншої Конституції, і принципово іншого управління державою?

– Та я взагалі ні з ким нагорі не спілкуюся, це гівно, а не політична еліта! Нікому й нічого там розповідати. Справжня політична еліта в нас одна – та, що п'ятий рік проливає кров на війні. А з ким із нинішніх у владі спілкуватися? Із Медведєвим і Гринівим, цією похоронною командою, яка 2004-го на моїх очах ховала Ющенка та перспективи України? (Олег Медведєв – політтехнолог, радник і спічрайтер президента Порошенка, Ігор Гринів – народний депутат, колишній голова фракції БПП. – "ГОРДОН"). Немає з ким розмовляти в цих так званих політичних елітах.

– І що мені, пересічному громадянину, робити, щоб у президентських рейтингах десятиліттями не тасували тих самих остогидлих облич і роздутих ТБ персонажів?

– Я протягом 27 років шукаю, що саме зможе потягнути країну вперед. Тільки тепер намацав. Це має бути соціально організована група, куди ввійдуть ті, хто пройшов фронт і волонтерив. Ця група неоднорідна, звісно, але я спілкуюся з правильною її частиною – Льонею Остальцевим, Мартіном Брестом, Сайгоном, Віталієм Дейнегою, Лесею Матвійчук. Таких людей багато, вони продукують смисли.

– Нагадаю, що ці чудові люди не хочуть у політику.

– От я їм і капаю потихеньку на мізки: "Треба йти!". Спеціально проект завели "Генерація V", де V – це не римська цифра п'ять, а victoria – перемога, генерація переможців.

Данило Яневський: "Та я взагалі ні з ким нагорі не спілкуюся, це гівно, а не політична еліта!" Фото: skrypin.ua / Facebook

– Думаєте, якщо чудові люди об'єднаються в партію, за них проголосують ті, хто протягом 27 років обирав те, що обирав?

– Людське суспільство влаштоване так, що в ньому тільки 5% хочуть змін і рухають країну вперед. Але й ці 5% мають викристалізуватися. Решта 95% – це рецептивні типи, які розв′язують завдання поїсти, потрахатися, поспати. Усе, більше їх нічого не цікавить.

Зараз головне – осмислена державна політика, якщо зовсім просто: ми повинні створити ефективну державу.

– Загальні слова, конкретніше, будь ласка.

– Прийняти той факт, що Україна – невідчужувана власність її громадян. Минулих, теперішнього і майбутніх поколінь. Якщо це так, отже, треба надати виборче право етнічним українцям за кордоном. Це колосальний мобілізаційний ресурс. Подивіться на Ізраїль, який 70 років живе з ХАМАСом під боком. Живе й не падає. Чому? Бо ефективна держава, бо підтримка єврейського лобі та єврейських організацій у всьому світі. То чому ми відмовляємося від підтримки українських організацій у всьому світі?

Хто схилив Конгрес США на український бік? Думаєте, президент Порошенко з послом Чалим? Ні! Це зробили українські організації на Заході, які, не зупиняючись, писали листи сенаторам, конгресменам, їздили і пояснювали, що насправді відбувається.

Як фахівець із політичних систем та їх функціонування, абсолютно переконаний: у наявній усередині України парадигмі ні в народу, ні в держави перспектив немає. Жодних. Ми повинні забивати людям у голову, що жодні позитивні зміни всередині країни неможливі без залучення зовнішнього резерву – етнічних українців на Заході.

– Ну починаючи з 2014-го в нас були американці в радниках і навіть на посаді міністра, а в підсумку маємо те, що маємо.

– Їх були одиниці, а я кажу про критичну масу, яка почне змінювати парадигму зсередини. У світі величезна кількість професіоналів, етнічних українців, беззаперечно відданих історичній батьківщині. У нас у 46 країнах світу більше ніж 360 українських організацій, один "Конгрес українців Канади" чого вартий! Ось закінчиться каденція уряду Джастіна Трюдо, ми не хочемо залучити сюди Христю Фріланд?

– Одна річ любити батьківщину на відстані, де-небудь у розвинених цивілізованих країнах, зовсім інше – повернутися і зіткнутися з українськими бюрократичними реаліями всередині системи.

– Безумовно. Але що заважає нам надати їм український паспорт і дати право голосу? Адже проблема в тому, що в нас немає закону, який би дозволяв їм набути українського громадянства, зберігши, наприклад, американське.

– Ми, живучи в Україні, самі не можемо розібратися в хитросплетіннях політичних реалій, регулярно помиляємося в кандидатах. Звідки впевненість, що етнічні українці, які виросли на Заході в абсолютно інших реаліях, розберуться на відстані і виправлять ситуацію?

– У них інша правова культура, вони проголосують за правову державу, змінять Конституцію і запустять державні інститути. Подивіться на Петра Рондяка, наприклад, який народився у США в сім'ї українських емігрантів, повернувся сюди і побудував бізнес в нелюдських умовах. Ну невже він не зможе бути міністром? Треба оновлювати кров у державному організмі, адже в нас із вами вона оновлюється щосім років.

– Та я вже на все згодна, аби закінчилася війна і Росія відчепилася від України.

– Війна ніколи не закінчиться, вона 250 років триває. І нинішня гаряча фаза в історичній перспективі не закінчиться.

– А історична перспектива охоплює?..

– ...5–10 років точно. Єдине рішення, надто в умовах війни, швидко будувати ефективну державу. Думаю, протягом найближчих ікс років ми Донбасу точно не повернемо, він на хрін не потрібен нікому, тим більше Путіну. Це мертва територія. Навіщо втягувати мертвий орган в організм, що видужує?

– Підіб'ємо підсумки нашої розмови: який головний висновок випливає з усього вище озвученого?

– По-перше, розв′язати системні проблеми України в межах наявної політичної моделі держави неможливо. По-друге, отже, принципово неможливо розв′язати і проблему стабілізації всього геополітичного простору та Центрально-Східної Європи і Європи загалом. По-третє, єдино можливий варіант зараз – вийти за межі наявного дискурсу і створити абсолютно новий. Інші варіанти протягом останніх 100 років уже перепробували, результат відомий.

Для створення нового дискурсу потрібно:

1. Надати активне і пасивне виборче право членам чинних організацій українців за кордоном (за реєстрацією у МЗС України станом на 21 червня 2018-го).
2. Сформувати Конституційну комісію (професійні юристи зі стажем роботи за спеціальністю не менше ніж 10 років) у такому складі: представник України у Венеційській комісії плюс кандидати від Світового конгресу українців, Українського конгресового комітету Америки, Союзу українців Канади, Союзу українських організацій в Австралії, Української центральної репрезентації (Аргентина), Українсько-бразильської центральної репрезентації, Українського центрального громадського комітету у Франції, Союзу українців у Великобританії, Об'єднання українських організацій у Німеччині.
3. Завданням комісії є розроблення нової Конституції України як держави самоврядних громад (дивіться праці М. Драгоманова, О. Ейхельмана).
4. Місцем роботи Комісії визначити резиденцію "Синьогора" (село Гута, Богородчанського району, Івано-Франківської області).
5. Діяльність комісії фінансувати коштом бюджету України і добровільних пожертвувань громадян.
6. Строк роботи комісії – 100 днів.
7. Для ухвалення рішення за окремою статтею Конституції необхідна проста більшість. Для ухвалення Конституції загалом – кваліфікована більшість (дві третини голосів). У разі рівності голосів голос голови Комісії є вирішальним. Головують на засіданнях Комісії її члени по черзі в алфавітному порядку (кирилична абетка) протягом 10 днів кожен.
8. Нова Конституція України є октройованою, тобто такою, яку вводять у дію відразу (наприклад, 24 серпня 2019 року) після ухвалення.
9. Члени комісії довічно не мають права бути обраними і/або призначеними на будь-які посади в органах законодавчої, виконавчої або судової влади.
10. Вибори в усі органи центральної і місцевої влади відбуваються за 100 днів після оприлюднення тексту Конституції у ЗМІ.

Жодних інших варіантів порятунку народу і держави не існує.