Командир групи спецпідрозділу ЗСУ, бізнесмен Задорожний: Кулеметник Сашко Екстрім прикривав відхід групи. І передає радійкою: "Екстрім "300-й". Потім, мабуть, побачив, що кров б'є із шиї, і сам передає: "Екстрім "200-й" G

Коли війська РФ оточили наше селище й почали зариватися, у нас було шестеро людей і шість "калашів". Більше нічого не було

– Любі друзі, добрий вечір. Сьогодні з нами Андрій Задорожний. Багато хто пам'ятає Андрія як очільника, господаря однієї з найвідоміших... Та чому? Напевно, найвідомішої української мережі ресторанів "Козирна карта". Думаю, багато хто ходив у ці ресторани й пам'ятає і веселі, і добрі дні, пов'язані з тими брендами, з тими ресторанами, які створював Андрій. Але сьогодні час зовсім інший. "Козирної карти" вже немає. Натомість є Андрій Задорожний – новий, оновлений...

– З бородою. (Сміється).

– Той, якого ми зараз пізнаватимемо по-новому і відкриватимемо по-новому. Тому що цей Андрій Задорожний, який сидить навпроти мене й дивиться на вас, любі наші глядачі, – він від перших днів широкомасштабного російського вторгнення пішов на цю війну. Усе, що можна казати, він нам розповість. З огляду на те, що це розвідка. Але розмова сьогодні буде дуже цікавою, бо ми з Андрієм уже до ефіру багато речей проговорили. Звісно, я не знаю, що із цього Андрій зможе розповісти публічно нам, але я в передчутті, Андрію, привіт.

– Олесенько, вітаю тебе, вітаю твоїх щедрих глядачів, які тебе, мабуть, не обділяють увагою. Приємно, що ти звернула увагу на нас – на ветеранів.

Ну, ти кажеш "було"... Було дуже добре, було весело колись у Києві. Були сотні ресторанів. Але зараз це не на часі просто. Зараз є, скажімо так, важливіші завдання.

Щодо розвідки ти говориш правильно, але я боюся цих слів. Тому називай мене просто "солдат".

– (Сміється). Добре.

– Так.

– Солдат Задорожний.

– Так, так.

– Розпочнімо із 24 лютого 2022 року – дати, яка розділила життя всієї України на до і після. Як ти дізнався, що почалося широкомасштабне вторгнення? І до яких дій ти вдався, що ти почав робити, що ти відчув?

– Я ще не спав цієї ночі, дивився якийсь серіальчик. Було чудове мирне життя. Київська область, Житомирська траса, чарівний дім... І потім я почув вибухи, вийшов на вулицю... І потім уже вся стрічка була у спалахах, фотографіях. І я зрозумів, що почалася війна. Але я сам людина не військова всередині. Я більше людина креативна, творча. Та і якось на це не дуже звернув увагу.

Потім мені зателефонував мій друг – і каже: "Ти виходив на трасу?" Це вже було 25-те число. Я живу неподалік Житомирської траси. Я кажу: "Ні, не виходив". Він каже: "Вийди подивися". І я сів у машину, буквально 500 метрів доїхав до траси й побачив кадри з фільму "Апокаліпсис". Я побачив вісім рядів автомобілів, які рухаються повільно-повільно на захід. Це були переважно жінки, діти і тварини. Тобто жінки, галасливі діти і коти, які кричать у переносках. Це мало приблизно такий вигляд. І всі узбіччя були, загалом, засаджені цими жінками, які ходять в туалет, машини билися, вісім рядів зайнято, пального немає, кидали ці машини... Загалом, апокаліпсис.

І я коли це побачив, я зрозумів рівень лиха, яке прийшло на нашу землю. Але на той момент я ще не усвідомлював цього на 100%. Ось коли почалися обстріли Житомирської траси й коли ці машини почали розбігатися в різні боки, і до нас у селище зокрема... Якісь прибалти, якісь узбеки, якісь люди, зовсім не знайомі нам, ховалися в нас у бункери. У нас був такий бункер. Там помістилося 200 осіб. Ось приблизно так почалася...

Скріншот: Алеся Бацман / YouTube

– У тебе під будинком?

– У селищі в нас. У нас тут є такий собі спорткомплекс. Це було єдине місце, де був бункер. Ну, його там не було професійного. Просто ніби був підвал такий великий. І люди залітали до нас у селище, ворота були, звісно, відчинені – бо їм треба було кудись ховатися, бо всюди все розривалося. Кидали машини – і швидко залітали в цей бункер. Тобто ось голяка.

Ось так розпочалася наша війна. І я зрозумів, що це серйозна історія. Але це ще було не все. Я не знав, що вони так швидко прийдуть до нас. І вони вже були за два дні тут, поряд із моїм селищем.

– Що ти робив? Ось твій стан. Згадай твої думки, і далі від того моменту. Що ви робили з твоїми друзями?

– Я побачив великий розлад і велику, скажімо так, розгубленість у людей в очах, у наших чоловіків і наших жінок. Були люди, які сприйняли все це стійко, нормально, раціонально, а були люди, які все це сприймали перебільшено, тобто панікували. І ми десь протягом доби розбиралися з організацією: де взяти воду, де взяти медикаменти... У нас були якісь незнайомі нам вагітні жінки в передпологовому стані тут, лікарів не було. І ми потрапили в оточення. Тобто виходить, що довкола нас із восьми боків стояли вже росіяни, стояли вже танки скрізь. Вони вже закопувалися повністю. Вони тут розібрали тракторний салон. Тут трактори продавали. Просто як автомобільний салон. Нові трактори продавали. Вони його розібрали, вигнали звідти всі трактори й екскаватори – і почали переривати тут довкола всю місцевість у нас. Але до нас у селище поки не заходили.

У нас було шестеро людей і було лише шість автоматів. Тобто шість "калашів" було. Більше нічого не було зовсім. Ну і зрозуміло, що перше, що ми робили, – це ми думали про захист від мародерів. Ми не думали зовсім воювати. Тому що я гадки не мав, як підбити, там, бронемашину противника. І в якийсь момент часу наш, напевно, спільний із тобою друг – це Міша Радуцький... Це мій сусід. Його тут не було. Він був десь у місті, мабуть, через службові справи. Тому що він же народний депутат, по-моєму (Радуцький – нардеп від "Слуги народу". – "ГОРДОН"). Я не розуміюся дуже на цих регаліях. Я йому зателефонував і кажу: "Михасю, дай мені якісь контакти гарні". І він мені скинув людину, з якою ми – дай їй бог здоров'я – досі дружимо і разом воюємо. Скинув людину. Людина виявилася, там, зі структури серйозної. Ну, і ось нам почали надходити завдання. Тобто війна – це завдання і виконання завдань. Бо якщо всі робитимуть те, що їм здається правильним, буде шалений хаос, і із цього нічого доброго ніколи не виходить. І ось вони нас почали координувати.

І коли я побачив уперше удар нашої артилерії по колоні... Я бачив його на власні очі. Колона була приблизно, напевно, машин 50. Ударила наша артилерія з боку Білогородки звідкись – я бачив, що летіло. Єдине що – я по рації спіймав команду: "Хлопці, ховайтеся". І наші артилеристи, звісно, працювали як ювеліри просто. Тобто колону роздовбали протягом трьох хвилин. Там просто нічого не лишилося, каша така. І ми коли вийшли на Житомирську трасу, там була смерть, помножена на смерть. І всі ці руїни димлять, горять, нікого немає. Ми не знайшли жодного трупа. Тобто була така температура горіння, що воно все перетворилося на порох, на пил повністю. І ось із цього першого обстрілу почалася моя війна. Таких колон було чотири тут. Ну, їх підтвердили.

Військові нам кажуть: "Знайдіть "Тор". Двоє хлопців намастилися брудом і підповзли до орків упритул, передали координати. Приповзли поранені, щасливі і ще вкрали в орка величезний медичний рюкзак

– Це ті, які ви з хлопцями... Ось шестеро добровольців фактично. Так? Із "калашами" в руках...

– Ну так, звісно.

– Знищили окупантські колони ще тоді, коли вони прийшли під Київ.

– Ми їх не знищували. Ми навели на них. Ми точно дали координати, де вони зупинилися, де в них стоїть прикриття. Вони не змогли просто відійти фізично. А потім уночі нам дали інформацію... Уже не могли літати безпілотники наші, не могли літати літаки, не могли літати гелікоптери, бо вони поставили тут потужну ППО, і її треба було виявити. І я вперше дізнався про ці терміни: там, "Бук-М", "Тор"... Ось ці системи. Вони кажуть: "Знайдіть "Тор", знайдіть "Тор". У вас стоїть два "Тори" у вашому квадраті". Ніч, ми в оточенні перебуваємо, і в мене двоє хлопців – вони зараз також служать на білоруському кордоні, пішли, потім підписали контракти – вони намастилися брудом і поповзли туди, до орків. І підповзли до них. А вони ж почувалися абсолютно спокійно – ніби вони додому до себе приїхали.

Фото: wikipedia.org (архів)

– Це в районі Бучі, так?

– Це, виходить, між Макаровим і Стоянкою. Це Березівка, Бузова, район Мотижина. Це ось цей район був.

І вони підповзли до них упритул, виявили один "Тор". Другого ми не знайшли. Один виявили "Тор". Звісно, одразу передали координати. Одразу ж по ньому прилетіло – по цьому "Тору".

– "Хлопці, ховайтеся".

– Так, так, так. Вони обоє приповзли поранені. Чим? По них почали стріляти. Але по них не поцілили, а поцілили по землі перед ними. І їм обличчя посікло шматками землі цієї просто. Ну, як осколками посікло. Але вони такі щасливі приповзли... І ще вкрали в орка, який відійшов у туалет, – мабуть, санінструктора чи лікаря – величезний, літрів на 60 медичний рюкзак, опечатаний повністю. І принесли нам його сюди. І рацію вкрали в них. Хлопця Едиком звати. Я кажу: "Едику, ви хворі на голову? Ви хворі на голову просто". Тобто нормальні люди не можуть підповзти на 15 метрів до орків, які сидять біля багаття, і вкрасти у них рюкзак. Ось із цього все почалося.

– Прості пацани. Тобто, Андрійку, я наголошую: це ж не кадрові військові.

– Ні.

– Вони просто добровольці були, вони мирні жителі.

– Це наші партизани.

– Яка безстрашність, послухай-но...

– Слухай, це не безстрашність – це божевілля. Кажуть, що є якийсь навіть синдром... Навіть якось його називають: там, Урбаха – Віте. Кажуть, що є якийсь синдром, який прибирає страх узагалі. Це божевілля просто. На той момент це мало вигляд божевілля якогось. І я на них дивився... Я кажу: "Хлопці, з мене – не знаю – премії, нирку можу вам віддати. Що ви захочете. Просіть, що хочете. Хоч пів царства".

А потім наші пересувалися тут територією, бо багато треба було допомагати, тут багато людей позалишалося. І прості цивільні наші, які наші знайомі, друзі, пересувалися тут селищами навколо. І Серьога – це мій керівник, це завгосп мій – у нього був пневматичний, тобто "воздушка", пістолет Стєчкіна, який стріляє кульками, повітрям. І більше нічого не було, зрозуміло. І вони напоролися на розвідку орків у кількості трьох осіб. І побачили їх зі спини. Тобто вони їх побачили першими. Це їх дуже врятувало. І він, не думаючи довго, дістав цей пістолет, наставив їм цей пістолет і почав кричати несамовито: "П...дари, здавайтеся!" Вони озирнулися. Один побіг, а двоє лягли в землю. Нарешті в моїх з'явилося два автомати трофейні. Тобто вони взяли їх у полон і притягли сюди. Я кажу: "Що з ними робити?" Ми перебуваємо в оточенні. У мене в підвалі вже полонені сидять. І почали тягати сюди полонених. Потім притягли якогось бурята. Ти, мабуть, його бачила. Він із побитою ногою був. Якийсь водій вантажівки із розбитої колони. Підвозив танкові снаряди до району Милої, звідки танки стріляли по Києву. Звісно, ми цю колону розбили повністю, а його, пораненого, несли. Наші друзі їх налякали чергою. Його покинули. Здорові втекли, а він як лежав на ношах, так його й виявили. Його ось так само привезли на тачці, на такій роклі, на піддоні – привезли до нас у селище, цього бурята. І звідти пішов крутий цей вислів "бойовий бурят". Це мій вислів. Я думаю, що треба якусь здобути... (Сміється).

– (Сміється). Можеш, так, за копірайт монетизацію.

– Я тобі надішлю відео. Це відео, датоване 26-м чи 27 лютого.

– А ви їх не здали потім?

– Ми не могли: ми сиділи в оточенні. Кому? У нас було три варіанти. Ми могли їх сховати – перший варіант. Друге – відпустити. І третє – розстріляти. Усе. Ми їх сховали.

– Ви їх сховали. Зрозуміла. Ти сказав про те, що у вас там були навіть вагітні жінки на останніх строках...

– Так. Народила жінка просто в підвалі. Я воду кип'ятив у чайнику на генераторі. Не було ні фельдшерів, ні лікарів – нікого не було. Прийняла, допомогла якась жінка, у якої теж є діти. Просто жінка народила в підвалі хлопця. Назвали його Михайлом. Бойовий хлопець наш. Ну жестяк, скажи, такий. Таке все було добре – і тут Михайло народжується в мене на очах, знаєш. Ну, зрозуміло: ми непритомні, Михайло верещить... Ось так це було.

– До того це ж за емоційним напруженням ще крутіше, ніж решта. Я не уявляю. Бідна жінка – у підвалі, під обстрілами, в антисанітарії, без медичної допомоги...

– Олесенько, це для мене була найпотужніша мотивація. Я коли побачив, як страждають наші жінки, у мене такий жах почався... Я кажу: "Хто міг собі дозволити зробити таке? Щоб така кількість людей кидала домівки, витирала соплі дітям, сідала в ці корчі, у ці машини, кудись їхала, потрапляла під обстріли?.." Це горе людям внутрішнє. Хрін із ними, із цими розбитими будинками. Ми ці будинки будували – і побудуємо ще удвічі кращі й удвічі гарніші. Але ці травми – куди їх прибрати потім?

Та й зрозуміло, коли мужики все це побачили, навіть не військові мужики – зрозуміло, що вони взяли до рук зброю. Тобто вони взяли до рук зброю, бо це їх безпосередньо зачепило. Ось про що йдеться.

– Які виродки росіяни, окупанти... Це ж не люди.

– Так.

– Ось вони прийшли сюди. Скажи: на що вони сподівалися? Що взагалі в голові?

– Слухай, я певен просто, що вони розраховували тут на "Крим плюс". Я думаю, що вони так ішли... Це ж треба бути чистісінькими дебілами, щоб угрупованням 200, там... Скільки їх там було? 250 тис. Іти на п’ятимільйонну агломерацію – Київ, наприклад. Ну це ж маячня сама собою. Якщо стосовно Києва вони ж знають інформацію. У них же [підозрюваний у держзраді колишній нардеп від ОПЗЖ, кум президента РФ Володимира Путіна Віктор] Медведчук був, у них доступ був, у них же есбеушники були – у них були всі. Якщо в Києві, по-моєму, майже 1 млн стволів зареєстровано офіційно лише мисливських. Я маю на увазі великий Київ – Бориспіль, Макарів, Обухів... Тобто Київський район увесь. На що вони розраховували? На страх, на російське "авось" ось це, вони розраховували на те, що всі пообсираються, розраховували на те, що подумають "моя хата скраю". Це ж Україна, вони знають. Вони думали, що українці – вони кінчені егоїсти, жлоби. Тобто в них були найгірші характеристики, вони взяли найгірші якості.

– Те, що вони думали, – із себе списуючи.

– Напевне, так.

– Вони думали, що такі, як вони, просто. А виявилося...

– Ну, у нас теж із тобою дурнів друзів досить, вистачає. Правильно?

– Ну, скрізь є, слухай.

– Так, певна кількість.

– Відсоток, кількість. Саме так.

– Я гадаю, що на самознищення вони пішли. Або пан, або пропав, знаєш – або переможуть вони, або програють. Вони ж розуміли, що це просто так не закінчиться.

– За цей період, поки росіян не вигнали з-під Києва, тебе навіть у полон брали чи намагалися взяти? Розкажи, що це було.

– Це кумедна історія була. Бо ж у нас, звісно, не було тут ні води – нічого не було. І ми ходили трохи замурзані. Холод собачий, мороз ще вночі. І в мене вночі... Ще до війни поїхав ваш колега-"ютубер", крутий хлопець такий – поїхав до Іспанії. А я знав код його будинку, тому що ми дружимо близько. Я розумію, що будинок стоїть порожнім у нього, і там є вода в туалеті – там усе є. І я думаю: "Ой, піду кайфону по-людськи". І взяв із собою всі аксесуари, необхідні для цього. І раненько, приблизно о 7.00, може, о 8.00 – щойно розвиднілося – я йду. І тут із кущів виходить троє таких із кривими ногами, півтора метра в кепці, вузькоплівкові такі воїни: кулеметник і два автоматники. Очевидно, розвідгрупа, я так розумію. І вони мені такі: "Стій!" Я так – оп! Кажу: "Тихо, тихо, хлопці..." А це в мене на ділянці, усередині було безпосередньо. Я кажу: "Тихо, тихо". Він каже: "Чому ви по нас стріляєте?" Я кажу: "Хто стріляє? Подивися в ці очі". І я йому почав розповідь якусь розповідати. І я пам'ятаю, що я верз йому якісь узагалі дурниці про те, що я кінорежисер... Я якусь нісенітницю плів. І я йому ось так кажу: "Ти мерзотник. Я ветеран!" І, мабуть, це слово: "ветеран" – на нього якось вплинуло. Очевидно, у них це якось у підкірці зашито, що ветеранів не можна ображати. І вони мене не обшукали. Вони обшукували всіх. У мене в кишені була армійська рація і наша внутрішня рація. І телефон з усіма геолокаціями був в іншій кишені. Якби вони мене обшукали, зі мною взагалі б ніхто не розмовляв. Це просто Боженька цьомнув цього разу ось саме в це місце. Я це місце зараз обходжу стороною – там, де вони взяли мене в полон. Так, і зайшов я в цей дім. Я кажу, що мені треба. "Ти що, дурний? Ти хочеш, щоб я зганьбився просто тут?" І вони мене відпустили. Я зайшов, а вийшов із іншого боку будинку. І пішов звідти.

А вдруге вони у прицілі тримають мене: "Стій, стій, стій!" Відстань далека, і я не розумію, будуть вони стріляти чи ні. Це тут само. У нас же селище величезне. 

Фото: Андрей Задорожный / Facebook

– Та сама група тебе?

– Ні, це вже інша група. Їх тут багато з різних боків було. І в якийсь момент один мій приятель проходив повз і з паркана кричить цьому. А росіянин не розуміє, хто це, відстань велика, приблизно метрів 100. Вони тоді стріляли по всьому, що ходить узагалі. Те, що рухається, – по всьому стріляли, тобто не розбиралися. І він кричить: "Це свої!" Товариш мій кричить: "Свої!" – у спину йому. І він підняв автомат перевірити, свої чи не свої. І цієї миті ця пауза врятувала мене. Удруге Боженька цьомнув. Я думаю: "Ну, це ж для чогось сталося. Ну, щось же я маю зробити". І зараз мої друзі, коли телефонують мені, запитують: "Ти де?" – "В Очакові". – "Міцно п...дари тебе образили. Ти вже рік за ними ганяєшся". (Сміється). Я кажу: "Так". Ось не треба було їм, звісно, цього робити. Не треба було. Тому що розлютили вони, певна річ, людей дуже. До того ж розлютили... Не те, що ми на них гніваємося – гніву немає жодного. Їх просто вбивають. Крапка.

– А як можна інакше ставитися до окупантів?

– Ніяк.

– До окупантів, які прийшли катувати, убивати, ґвалтувати мирне населення, дітей.

– Так. Три варіанти в них є: піти, здатися в полон або померти. Три варіанти. Немає четвертого варіанта. Розумієш? Вибір такий, не дуже.

– Андрійку, давай про період, коли Київська область – усе гаразд, росіян вигнали. І далі події почали розвиватися для тебе. Я так розумію, що ти вирішив, власне, цю тему продовжити. Ось де ти був за цей час? Із того, що ти можеш розповісти, розкажи, які ситуації. Чи були ситуації після того, коли смерть ходила поряд, дуже поряд? Може, ти можеш розповісти про якісь героїчні історії наших хлопців?

– Олесенько, дивися: цих історій просто хоч греблю гати. Можливо, я не думаю, що це якісь героїчні вчинки. Там ці героїчні вчинки часто-густо відбуваються. Банально: командир зателефонував – цей хлопець, із яким я почав співпрацювати, – зателефонував і попросив відправити до Білорусі двох офіцерів. Тоді орки вивозили до Білорусі біженців. Тобто вони коли збирали мирних, вони казали, що виїзд є лише до Білорусі. "Тобто до Києва не можна, бо бої, у той бік не можна, бо бої тут, на місці, не можна, бо обстріли. Якщо ви хочете вижити й залишитися, виїжджайте на Білорусь". І вони відкривали "зелений коридор" лише в бік Білорусі, якщо хтось хотів виїжджати. Це якщо тобі ще дуже пощастить. І ми впіймали таке вікно. І разом із біженцями – це було на самому початку – відправили туди двох офіцерів. Зрозуміло, вони були під прикриттям. Можна вже говорити, бо вони вже давно повернулися сюди. Тому що це було дуже важливо: діставати інформацію звідти.

Після цього мені поставили завдання вивезти дві родини із зони окупації: ось цих хлопців, які погодилися йти в Білорусь, щоб ти розуміла. І в них однією з умов було, що їхні сім'ї вивезуть. Ми їх завантажили й вивезли в місто-герой Кам'янець-Подільський. Я їх поселив до Ігоря Баленка в готель "Сім днів". Добре, там... Ігор Баленко – до речі, браво йому, тому що вони, звичайно, просто все, що могли робити, – вони допомагали. Нічого – ні грошей – нічого. І зрозуміло, я одразу постригся, помився, швидко з'їв дві піци, бо там смачна піца. І ми в машину стрибнули – і поїхали назад.

Після цього ми пішли на харківський напрямок, тобто ми були на Харкові. Там це район Дергачів. Я показував тобі. Ось так називається наш підрозділ. Підрозділ має назву "Ахілл". І цей самий підрозділ, мабуть, до кінця жовтня був у Харкові. Після цього короткий період... У Харкові, зрозуміло, ми заходили в Куп'янськ знаменитий, Куп'янськ-Вузловий і мою улюблену Ківшарівку. Ми теж туди зайшли одними з перших. Ну, не першими, а одними з перших зайшли. Є таке село: Ківшарівка має назву. Це майже, напевно, кордон від Харкова з Луганською областю чи з Донецькою. Я в географії не дуже. І побачили наших людей, які там під окупацією хрін знає скільки стояли. І ми коли туди їхали, товариш мій каже: "Ви куди їдете?" – "Ну туди, спробуємо рушити в бік Ківшарівки". І він каже: "Візьміть із собою їжу". Я говорю: "У нас є їжа із собою". Він каже: "Ні, ти не зрозумів. Ви чим їдете?" – "У нас два пікапи". Він каже: "Візьміть із собою їжі стільки, скільки поміститься в пікап". Я говорю: "Навіщо?" – "Потім дізнаєшся". І ми заїхали просто в маркет у Харкові, завантажили повні багажники їжі – ну от усе, що там було. Не смаколики, а от саме їжу: якісь консерви, якісь макарони... І ми коли приїхали в Ківшарівку, ми зрозуміли, про що йдеться. А там люди голодують реально. Тобто реально без води, жодної швидкої допомоги... Тобто просто відрізані від світу. Ми туди кинули клич, звісно. Харківські волонтери туди навезли... Якийсь Фонд Ріната Ахметова туди щось повіз. Це мені телефони вже скидали. Добре, що в мене велика сторінка у Facebook. Коротше, нагодували там піпл.

А стосовно твого запитання щодо героїзму – це складно сказати. Бо люди не думають про це. Розумієш? Люди думають про те, щоб вижити. І люди думають про те, щоб вижив їхній товариш. І люди думають про те, можуть вони зробити якусь дію чи не можуть зробити. Тобто під силу вона чи ні. Тобто якщо вони мають упевненість у тому, що вони можуть це зробити, – тоді вони це роблять. І люди довкола думають, що це героїзм. Наприклад, у мене... У нас, до речі, мало втрат було. Дуже мало, порівняно з іншими підрозділами. Бо коли ми туди прийшли... А там же молоді пацани, тобто прості мобілізовані колишні водії вантажівок, там... Різні люди зовсім. І зрозуміло, що їх треба було трішечки підкорегувати: зробити так, щоб вони були досвідченішими, грамотнішими, хитрішими, спритнішими. А хто, як не я, може цього навчити? Розумієш? Є ж досвід.

– (Сміється). Так. Ресторанний бізнес дається взнаки.

– Так. Плюс гарні рецепти, що важливо. Ось. І зрозуміло, що ми якось підтягували їхній рівень.

Я розповім про Сашка Екстріма. Хлопець, який із Воскресенки, киянин. Він кулеметник. ККМ називають "Покемоном" на фронті. Боже, скільки мені повідомлень надходить різних... І що робить кулеметник? Кулеметник прикриває відхід групи. Коли група... Зайти туди в будь-яке місце нескладно.

– А вийти...

– Дуже складно вийти, так. Виходить, зайшла група, вони там зробили роботу, засвітилися – і треба виходити назад. Або залишатися там чекати на наших, або ховатися там, зариватися. Але здебільшого, зрозуміло, виходять. Зрозуміло, під прикриттям артилерії. І ось цей кулеметник майстерно, грамотно дуже прикривав ці виходи. Я якраз їхав у Київ по запаси, бо тут німці мої, американці напередавали нам різних смаколиків: там, купа тепловізорів, купа прицілів, купа "нічників"... Тобто правильна зовсім техніка. Від обладнання залежить дуже багато. І ми дуже запакувалися всім, зокрема сублімованою їжею, якимось одягом, транспортом, пальним... Ти ж розумієш, якщо я заряджуся, то я знайду все. Я можу бригаду забезпечити, так.

І ми з ним домовилися. Він каже: "Слухай, привези мені на ККМ гарний тепловізор". Я зателефонував подружці в Америку. Вона купила йому правильний "теплик", гарний, передала мені. Я привожу. А він загинув. Ну немає кому передавати. І його забрали. Він лежав на позиції, прикривав відхід групи. І передає радійкою: "Екстрім "300-й". Влучило в нього, куля чи уламок. Я не знаю, що саме. Потім, мабуть, побачив, що кров б'є із шиї, і сам передає: "Екстрім "200-й". Тобто він зрозумів, що йому кінець. Він заснув просто біля кулемета. Відстріляв БК. А він дрифтер – знаєш, ті, хто дрифтує машинами. У нього свої гаражі на Воскресенці були. Нормальний, такий самий, як і ми з тобою, хлопець. Розумієш? Ну от поховали його на Лісовому кладовищі. Вважаю, що це герой. Я не знаю, нагородили його чи ні. Це будемо після війни розбиратися.

І таких випадків мільйон. Люди безстрашні, люди, які ходять у заміновані посадки, тобто там, де – вони точно знають – стоять сотні протипіхотних мін. Протипіхотна міна – це моторошна, страшна, підступна річ, яка вражає все в радіусі, там, від 50 до 200 м. Там, 2 тис. уламків розлітаються миттєво. Ніхто навіть нічого не може зрозуміти. Були, звісно, і помилки. Коли група виходила шукати іншу групу, а група перша гинула на мінах, і друга група, знайшовши цю групу повністю розірваними, передавала, що знайшли групу, відходила п'ять метрів і підривалася на тих самих мінах – підривалася друга група. Тобто таке теж відбувалося. На жаль, до цього звикнути неможливо.

– На війні дуже багато трагічного, але водночас – людський мозок, напевно, так влаштований, що вмикаються якісь механізми – і захищаєшся гумором. На війні при тому, що багато...

– Гумор такий, дивний, так.

– От я хочу в тебе запитати: а якісь смішні ситуації були?

– Слухай, звичайно, багато всього було цікавого, багато всього було смішного. Наприклад, нам надійшла інформація... Уже теж можна про це розповідати, бо я вважаю, що це спецоперація століття була: коли дістали інформацію, що в людини у приватному будинку розкрили сейф орки в окупації. Я зараз місця не називатиму, де, але от на окупованій території. І в сейфі реально було 900 із чимось тисяч доларів готівкою. І ми дізналися про це, зрозуміло. І почали закритими, відкритими джерелами перемовлятися, обурюватися в ефірі, що ось у товариша вкрали 4,2 млн готівкою, і це така проблема велика... Як ці тварюки могли так учинити взагалі? І в якийсь момент часу цей підрозділ, який там стояв, – їх коли ротували – це ми вже знали за своїми джерелами – їх на кордоні зустріла велика група ефесбешників, і з'ясували, шукали щура, хто вкрав 3 млн, які не донесли в "общак". Знаєш, я думаю, що їм робили колонотерапію. Я думаю, що заглядали. За нашою інформацією... Зрозуміло, що це неперевірена інформація.

Фото: Андрей Задорожный / Facebook

– Колоноскопію.

– Напевно, так. Ну перевірити ж скрізь треба – куди засунули, незрозуміло. Тим паче, що не зовсім вони такі, російсько-українські, були. Такі, трохи інших національностей. А дупи в усіх однакові, запевняю тебе.

І десь тижнів зо три їх тримали в карантині на кордоні між Україною й Росією, не випускали на ротацію. Тобто слідство там... Словом, капець. Ну, капець. Я коли про це дізнався, ми ржали, мабуть, добу. Я говорю: "Хлопці, звісно, вивезти на три тижні бойовий батальйон із війни, із фронту – це дорогого варте". У такий, запеклий, час, коли вони на фронті потрібні. З бойовою технікою, з усіма справами.

Ну такого багато дуже, Олесечко. Я думаю, що це все після війни, після нашої перемоги, після того, як ми їх відженемо. Тому що я думаю, що наша перемога полягатиме в цьому слові: "Ми їх відженемо". Тобто ми їх відженемо на свою територію. Ми ж не підемо на російську територію.

– Ми заберемо все наше, усе своє.

– Так. Ну і трохи їхнього, звичайно. Але буквально непомітно абсолютно. Тобто малесеньку таку цяточку.

– Прапор над Кремлем український – так? – і все, і досить.

– Ото було б добре. Так?

– (Сміється). До речі, ти на 9 травня очікуєш від них якихось сюрпризів на кремлівському параді?

– Я не думаю. Ти знаєш, наші не люблять таких показушних речей. Я знаю не зі слів хлопців. Ось ці всі речі гарні. Річ має бути ефективною. Розумієш? Я чекаю 1-го, 2-го, 3-го, 4-го, 5-го, 6-го, 7-го, 8-го й 9-го офігенних ударів по їхніх скупченнях, від яких вони просто виють. Вони просто виють, Олесю. Люди не розуміють, що відбувається. Я коли дивлюся пабліки різні публічні, дивлюся на плакс... У нас же є такі плакси, які: "Ой, усе погано... У нас нема... Нам черевики привезли не ті..." Знаєш, ось таке все. Звісно, без проблем не буває там. Але і плакс багато теж, знаєш.

– Ти маєш на увазі наших чи росіян?

– Наші, так. Ось. Але водночас, щоб ти розуміла, наші готові помирати. Розумієш? У цьому головне. Ось ця фраза: "готові помирати"... Їм є за що помирати. Це найголовніше. Це і є гасло цієї війни. Росіяни не готові помирати. Розумієш? Немає за що їм помирати. І тому виграє цю війну, переможе в цій війні лише той, хто дійде до кінця. А вони не можуть дійти до кінця. Ось у чому питання. Розумієш? І це є секрет Полішинеля.

– Андрію, у тебе було дві контузії, я так розумію, за цей час.

– Так. Але невеликі. Не кажи тільки нікому про це. Добре? Бо зі мною потім ніхто не одружиться. Скажуть: "Та нахрін ти нам потрібен контужений?"

– Нікому. Лише ми з тобою і кілька мільйонів глядачів.

– Зір трішки скаче...

– А що за ситуації були?

– Розрив поряд був.

– Близько, так?

– Усе банально, так. Олесю, дивись. Я тобі хочу сказати: десь відсотків, мабуть, 95... Я, може, помиляюся. Може, 92 відсотки військових з одного й з іншого боку в очі ніколи не бачили противника. Не бачили просто фізично. Бачили з коптера картинку в екрані, а так – не бачили. Працює артилерія, працюють міномети, працює далекобійна зброя. Якщо вже відбувається стрілецька битва, то це вже... Ось зараз це, там, звичайно, у трьох місцях. Усі знають про це. Мар'їнка, Авдіївка, Бахмут. Ось у цих трьох місцях. І ще ліс у напрямку Лимана – туди. Там один ліс військовий є.

– Найспекотніший ти маєш на увазі напрямок.

– Так. Там, де тривають стрілецькі бої, де групи ДРГ заходять із двох боків... Тобто зайшли там, 12 бійців, із нашого боку – 30 бійців... Навпаки: наших зайшло сім, з їхнього боку – 12... І от триває постійно гнучка дуже, повзуча наступально-відступальна операція. Розумієш?

– Ти сказав, що ти очікуєш із 1-го до 9 травня ударів по російській території?

– Так, звичайно.

– Інопланетні війська бомбитимуть, як завжди?

– Їм п...зда, щоб ти розуміла. Тобто ніхто цього не розуміє. Вони вже це відчувають. Вони не знають цього, але вони відчувають. Завжди людина будь-яка, навіть найтупориліша людина – вона відчуває все. Вони вже це відчувають: що їм п...зда, їх уже немає. Розумієш? У них уже варіантів не залишається жодних.

– Я навіть не буду в тебе запитувати щодо контрнаступу...

– А цього ніхто не знає. Я цього не знаю.

– І взагалі не треба про це говорити. Потрібно просто спокійно працювати професіоналам. Я вважаю: що менше слів, то більше діла буде.

– Так.

– Утім – знаєш, що в тебе спитаю? Ось за відчуттями... Ти сказав, що будь-яка людина відчуває, а якщо це ще й підкріплено знаннями й досвідом...

– Так.

– Це подвійно виходить точніший прогноз. От за твоїми відчуттями, як ти вважаєш, коли настане наша перемога?

– Я впевнений, що треба слухати [начальника Головного управління розвідки Міноборони України] Кирила Буданова, от з усіх спікерів. Тому що він має таблиці, цифри, інформацію, а не домисли, думки людей, які бачили військового.

– А він особливо ніколи не помилявся. От скільки було прогнозів – правда? – усе точно в точку.

– Так. Я не розумію ніколи, навіщо він стільки інтерв'ю дає, але він каже те, що я теж думаю. Я думаю те, що він говорить. А він говорить – ніби, знаєш, виходить така синергія. У мене таке є відчуття, що до 10 червня все вирішиться. Ось. Так. (Сміється).

– Тобто 10 червня ми можемо святкувати перемогу?

– Ні. Ми не можемо святкувати перемогу з 10 червня. Я думаю, що десь 10-го... Ну, давай із тобою візьмемо, 15-го, добре. Окей, 15 червня можна буде сказати, до Нового року ми відсвяткуємо перемогу або ця перемога буде до наступного Нового року. Отак я тобі скажу. Тобто вже точно буде зрозумілим напрям. Але вся річ у тому, що воно піде потім низхідною. Розумієш? Тобто воно потім піде інакше. Війна буде іншою трохи.

– Андрію, я знаю, що в тебе сестра в Росії живе. Це рідна сестра?

– Так, так, так. Це по батькові моя сестра. Вона набагато старша за мене.

– Ви спілкуєтеся? І що вона каже тобі?

– Я двічі розмовляв із нею. Одного разу вона мені зателефонувала і зі сльозами на очах поставила мені одне запитання: "Андрію, чому ви чините опір?" Я не знайшов, що відповісти. Я говорю: "Ну слухай..." А в неї дві вищі освіти, вона киянка, могили всіх її батьків, предків на Байковому кладовищі. І якщо її вже там промили міцно, то вона точно знає, що російський солдат – "визволитель, солдат великої країни" – не може так поводитися, як каже українська пропаганда, що вони прийшли сюди в шортиках, у гольфиках такі, в пілоточках таких із рюшиками і сказали: "Друзі, брати й сестри..." Тобто в них було таке відчуття, що миротворчий контингент прийшов нас сюди звільняти з лап якихось американсько-єврейських фашистів. Якась така...

– Ну добре. Ти їй розповідаєш, ось ти кажеш: "Я фашист? Це мене вбивати прийшли?" І що вона тобі на це каже?

– Мене обдурили. Я помиляюся. І мені промили мізки хунта, яка... І пішла спека. Ось усі ці наративи, які повторюють, як мантру, там. Мені здається, п'ять цих наративів: "вісім років Донбас", "американське зовнішнє управління" – ну і пішла, пішла спека. Я кажу: "Слухай, давай ми краще будемо під зовнішнім американським, ніж під зовнішнім російським управлінням". А вона така: "А що, так можна було?" Я говорю: "Ну напевно, так". Узагалі кажу: "Слухай, тут немає жодного управління. Приїдь подивися".

Ну немає сенсу, немає часу витрачати на якесь переформатування цих людей. Я кажу єдине: у неї син, мій племінник – він архітектор сам... До речі, офігезний архітектор. Руда така шевелюра, окуляри... Схожий на Ейнштейна, тільки рудого кольору. Я кажу: "Ти побережи тільки Івасика, тому що зараз Івасик отримає повістку – і піде кудись на український фронт. І потрапить під обстріл. Ти дивися, обережно. Сховай його десь у підвалі". Це єдине, що я їй порадив. Я не знаю, що вона робитиме.

– А в Росії за тебе якийсь викуп оголосили?

– Оголосили, так. Розумієш, там вийшло так, що ось цих полонених, яких ми взяли... Група, яка потім виводила цих полонених, потрапила під обстріл, і вони під обстрілом загинули від уламків. І їх потім прикопали тут. А коли деокупація сталася, викопали. І, найімовірніше, відправили туди, на батьківщину. І в цей момент, коли їх відправили на батьківщину, люди бачили ті відоси... Бо я їх не викладав. Це Улицький Віталік виклав. Я йому надіслав, а він виклав у мережу. Ну й усі побачили. Ну зрозуміло: це добре було, бо класна мотивація така. Ми показали справжніми цих бурятів на початку самому. Це дуже важливо було – показати, хто вони такі, що вони чмошники взагалі насправді, а не велика армія. І коли їх відправили в Улан-Уде, мабуть, і поховали там, і в Улан-Уде оголосили за мучителя бурятів Андрія Задорожного премію $10 тис. Я вважаю, що це ганебна премія. Я вважаю – хоча б 200, ну хоча б 200. А якщо не додадуть ще 180, то ми напустуємо ще трішки, так. Я навіть знаю, де і як.

– Трохи про бізнес хочу поговорити. 2012 року, у Хорватії коли ти був, тебе заарештували. Ти якраз на яхті плавав. І фактично в СІЗО ти провів...

– Рік і два місяці.

– Тобто забрали з життя рік і два місяці. Заарештували тебе тоді за обвинуваченнями нібито в махінаціях, пов'язаних саме з мережею ресторанів "Козирна карта".

– Так. Ми всі суди виграли після цього.

– Я для глядачів просто коротко розповім. Ти виграв там суди, ти виграв в Україні, коли повернувся, усі суди.

– Так. Віджимали компанію. Януковичі віджимали компанію. Що тут незрозумілого?

– Ось я хочу запитати, що це було.

– Віджимали компанію з дурості, відчуття повної безкарності. В Україні з'явилися царі. Це одна із, до речі, причин Майдану київського. Бо якби кияни: скривджені, пограбовані цими "стоматологами", єнакіївськими, цими всіма... Ви, мабуть, не менше, ніж я, про це знаєте. Якби люди не вийшли на Майдан і якби Київ не підтримав Майдан, тоді нічого б не було взагалі. Коли кияни вийшли в товарній кількості – усе було тоді зрозуміло.

– Андрійку, скажи, будь ласка: бізнес зараз у тебе якийсь... Паралельно ти щось робиш? Якийсь, можливо, ресторан, чи в тебе ідея є на після перемоги...

– Так. У мене від минулого олігархічного життя залишилося кілька добрих ділянок землі у власності. Я їх бережу. Дві ділянки ми забудовуватимемо. Є вже проєкт, є вже інвестор, мій добрий партнер. Робитимемо там котеджні селища. Я люблю зводити будинки. Люблю, коли мами з візками гуляють. Люблю мати до цього стосунок прямий. Тобто мені подобається це все. І плюс є кілька ділянок землі під заклади. Наприклад, маю ділянку землі на Старообухівській трасі в дуже гарному місці. І я так думаю... Думаю, що я вже не потягну мережу ресторанів, бо вже такий вік, не мережевий, знаєш.

– Ти ж ветеран, ти ж сказав.

– Так, я ж ветеран. Немає ні сил, там, ні особливого бажання, знаєш. І якось жадібність теж згасає з роками. Тобто трохи споживається, загалом. Діти виросли, усе начебто вийшло, слава богу. І я думаю, побудую там якийсь гарний заміський клуб, і ви до мене приїжджатимете їсти смачну їжу, а я стоятиму там, готуватиму. Я вас запрошуватиму туди. Не за рекламу, а просто так.

– Андрійку, а от скажи, будь ласка: от якщо говорити про український бізнес зараз, це теж величезний фронт економічний...

– Так.

– Який тримають українські хлопці. Ось я, чесно, коли дивлюся, наскільки в нас усе... Ось триває війна, а в нас послуги, доставка 24 години на добу – усе працює.

– Банки працюють.

– Миттєво. Тобто Європа, яка... Слава богу на неї. Вона не розуміє, що таке війна. Бо весь удар на себе взяла Україна. Але Україна у війні. Плюс – що ще? Нові будинки здають. Просто й далі будують житло. Ресторани відкривають. Учора не було, а сьогодні вже вивіска. Магазини нові з'являються... Поясни мені як людина бізнесу: що це означає?

– Люди з кайфом ризикують. Люди настільки стали дорожити цією країною... Я не говоритиму пишномовних фраз: там, "любити", "захоплюватися"... Вони стали дорожити цією країною. Люди побачили, що таке хаос, люди побачили, що таке реальна загроза, люди відчули це дихання катастрофи. І вони зрозуміли, що треба встигати жити, що життя коротке, що життя має бути в насолоду. І люди не відмовляють собі в цьому задоволенні. І вони розуміють, що для того, щоб перемогти, потрібно багато напрямів: і бізнес зокрема. І я вважаю, що людина, яка тримає там, 20–30 ЗП на місяць, – їй можна давати орден за сміливість сьогодні в Україні. І прямо такий... Навіть удвічі більший, ніж на фронті. Тому що її ще й мучить совість, що вона не на фронті, окрім усього іншого. Хоча на фронті не дуже багато людей, щоб ти знала, у відсотковому співвідношенні. І там, до речі, потихеньку викристалізовується прямо кістяк такий...

– Еліта.

– Так, еліта. Ніхто не віддає... А в нас, кажуть, буде країна молодих генералів.

Скріншот: Алеся Бацман / YouTube

– Ось я хотіла в тебе запитати. Я прочитала в інтерв'ю "Главкому" цей твій вислів: фразу "Україна буде країною молодих генералів".

– Так, я так вважаю.

– Що ти в це вкладаєш?

– Я вважаю, що зараз є купа полковників, яким по 38, 36 років, які обстріляні, у яких нульова терпимість до корупції. Нульова – без жартів, не на словах нульова. Ми ж бачили цю "нульову" толерантність багато тисяч разів із тобою. А нульова – яка кров'ю, на крові замазана. Розумієш? І вони все це розуміють. Цих хлопців багато. І я впевнений, що вони досить міцні, досить креативні, і вони будуть незабаром. Звичайно, після того, як ми проженемо цих собак.

– Так. Добре сказав: "собак". Правильно.

– Собак, так.

– Хоча собак я люблю.

– А потім нам треба такий... Як він? Ультрасвисток, який, знаєш, відганяє бродячих собак на кордоні. І свистітимемо, щоб вони далі не заходили. А взагалі, звичайно, житимемо потім на прикордонній заставі великій. Тобто буде велика прикордонна застава. Якийсь час, мабуть, так. Нічого в цьому страшного немає.

– Ти знаєш, ось добре було з тобою поспілкуватися. Незважаючи на те, що ти розповідав страшні речі... Для більшості людей у світі все те, що зараз проживає Україна, проживають українці, проживають ті, хто на фронті – ось ти один із них, – цього просто вистачило б на 10 життів. А в нас це зараз укладається ось у наші місяці широкомасштабної війни з Росією. І, ти знаєш, мені дуже імпонує, що всі ті найважчі моменти, які ти з побратимами, із хлопцями проходиш, захищаючи Україну, – ти проходиш їх із гумором.

– (Сміється). А як же інакше? Так. А як інакше?

– Це чудово.

– Але я тобі скажу, це гумор такий... Бо я, мабуть, більше, ніж протягом цих останніх пів року, у церкви й на похорони не ходив ніколи в житті, щоб ти розуміла.

– Я розумію.

– Це така ціна. І це зрозуміла ціна. Це дуже велика ціна. Ми купуємо це за дорого – за дуже дорого купуємо те, що в нас буде. Ми маємо завжди пам'ятати про це. І я думаю, що цих хлопців усіх гамузом треба буде канонізувати. Знаєш, просто канонізувати. Тому що втрачаємо дуже багато гарних, правильних хлопців. На їхнє місце приходять не менш гарні.

– Найкращі.

– Так.

– Андрійку, дякую тобі дуже за це інтерв'ю.

– Тобі дякую.

– Дякую за те, що ти робиш. Бережи себе, бережи Україну. І слава Україні.

– Ми робимо лише те, що вміємо, – своє. Ми генерально це робити не можемо, але накази виконуємо вчасно й дуже якісно. І ми дуже ефективні, так. Це важливо.

– Дякую.

– Дякую тобі, Олесечко. Удачі вам. Дімі привіт передавай.

– Дуже дякую, Андрійку. Дякую.

– Слава Україні.

– Героям слава.