+10 Київ
Олександр Кабанов – один із найбільш знаменитих українських поетів, засновник і незмінний головний редактор журналу про сучасну культуру "ШО", координатор Міжнародного фестивалю поезії "Київські лаври" й автор 10 збірок віршів. У квітні вийде у світ його нова книга "На языке врага. Стихи о войне и мире". Напередодні цієї події кореспондент видання "ГОРДОН" поговорив із літератором про війну, декомунізацію та постійно обговорюване мовне питання. Кабанов переконаний, що російська мова є невід'ємною частиною української культури та її не можна віддавати Росії разом з окупованими територіями.
"Яструби" камлатимуть засмаглими на курортах губами, "шо у нас війна-війна", "голуби миру" воркуватимуть із кожної праски про те, що треба домовлятися на будь-яких умовах
– Задовго до Майдану та війни у вас з'явився цикл віршів "Русско-украинская война". Звідки виникло це передчуття – зі спілкування з росіянами чи якихось внутрішніх спостережень?
– Творча людина – це такий своєрідний локатор, спрямований на зовнішні, не видимі оку, інформаційні потоки. З часом цей локатор стає з кожним роком все більш чутливим. Це коли раптом починаєш розуміти, що насувається велика біда, коли на суспільство та на тебе особисто чекають великі потрясіння. Що в цьому разі робить творча людина: поет, художник, музикант? Він намагається донести своє бачення до аудиторії. І що більша ця аудиторія – то краще. Донести за допомогою віршів, музики, картин.
І найголовніше – це така безглузда спроба за допомогою творчості зупинити катастрофу, що насувається. Наївне припущення, що от якщо ти напишеш цикл "Русско-украинская война", люди почитають і... раптом нічого страшного не трапиться. Ти ніби відмолив за допомогою віршів щось погане, щось згубне. Тільки-от невблаганне прийдешнє найчастіше буває сильнішим за римовані рядки. Або ось, наприклад, у журналі "ШО" задовго до Майдану та війни ми присвятили цілий номер вторгненню в Україну... І що? Хтось нас почув? На жаль.
Кабанов: Нині ми живемо у традиційній постреволюційній "сірій зоні", яка, з огляду на історичний досвід, триватиме 7–15 років. Фото: Олександр Тягни-Рядно / Архів Олександра Кабанова
– А тепер яке передчуття?
– Нічого. Повна порожнеча. І зрозуміло чому: ти знав, що це обов'язково станеться і ось – це сталося. Що тут поробиш? Треба жити далі й оцінювати все, що трапиться на очі і під руку відповідно до власного розуміння добра та зла. Якщо перечитати на дозвіллі історію та наслідки більшості революцій, можна здивуватися з одноманітності того, що відбувалося колись, і того, що відбувається нині. Багато процесів дивним чином збігаються. Класика: революцію роблять романтики, а її плодами користуються негідники. Так завжди було.
Тому наше суспільство розколоте. Особливо цей розкол видно через три роки. Коли одна група населення вважає Майдан великою та трагічною помилкою, а інша – переконана, що революція ще не закінчилася, революція ще принесе свої цілющі плоди для суспільства. Небезпека полягає в тому, щоб це протистояння не переросло у громадянську війну, щоб дискусія відбувалася в мирному руслі. Хто мав рацію – покаже час.
А нині ми живемо у традиційній постреволюційній "сірій зоні", яка, з огляду на історичний досвід, триватиме 7–15 років. "Яструби" камлатимуть засмаглими на курортах губами "у нас війна-війна", "голуби миру" воркуватимуть із кожної праски про те, що треба домовлятися на будь-яких умовах. Загалом, нічого нового. Зростання злочинності, контрабанда, віджим фінансових потоків у старої еліти, вкидання фейкової інформації, канючення грошей на паперті ЄС, корупції ще більше, ніж у часи скинутої бандитської влади, популізм, лицемірство. Україна – не перша країна, яка все це переживає. Дай Боже, переживе. Я в це вірю. Тільки людей дуже шкода.
Тепер, після Революції гідності та курсу на європейські цінності, поводитися, як п'яна матросня і накокаїнені комісари – це ж ідіотизм повний
– В грудні ви стали об'єктом фейсбучного скандалу, коли виступили проти перейменування Московського проспекту на проспект імені Степана Бандери. Чому?
– Тому що я проти будь-яких дій, які працюють на розкол у суспільстві. У Києві багато місцевих однозначних для більшості киян героїв. Богдан Ступка, Ігор Сікорський, Казимир Малевич. Я проти того, щоб цей проспект залишався Московським, оскільки сама назва жодного стосунку до київської історії чи київських реалій не має. Більше за це мене образило, з яким просто комуністичним запалом, "на гнилій козі", по-хамськи відбулося це перейменування. Ніхто не питав місцеву громаду, людей. Так, зробили "голосувалку" на сайті мерії. І що? Думка 5000 зареєстрованих і тих, що проголосували на користь Бандери – це думка більшості киян? Навіщо взагалі педалювати ситуацію і так агресивно проводити "бандеризацію" всієї країни?
За Союзу Леніна тулили в кожне село, тепер – Бандеру. Тоді за комуністів ніхто нікого не питав. Тепер, після Революції гідності та курсу на європейські цінності, поводитися, як п'яна матросня і накокаїнені комісари – це ж ідіотизм повний. Загалом мій пост мимоволі перетворився на тест, який показав середню температуру в божевільні.
– І якого висновку ви дійшли внаслідок тестування громадськості?
– Сумного. Виявилося, що якщо ти не любиш Бандеру – ти не любиш Україну, ти не патріот, а шатун та рука Кремля. Виявилося, що тисячі і тисячі людей в українському фейсбуці заточені саме під цю хвору на всю голову концепцію. Вони нічого не хочуть слухати, твоя аргументація їх не цікавить, вони оперують тільки гаслами та речівками. Дуже швидко збиваються у віртуальні зграї та цькують будь-кого, хто не згоден із тією маячнею, яку злили нинішні "лідери думок" у їхні нещасні бошки.
Більшість із цих персонажів – нешкідливі хом'ячки, такі диванні фанатики. Але є й інші, небезпечні для громадянського суспільства суб'єкти. Що поробиш, така класика "сірої зони". Постреволюційний синдром. Це вже було, було, було... Цькування незгодних, "розіпни його", "ату його", "на гілляку скотиняку"... Нудно, панове, і бридко.
Білизну змініть чи що, у туалеті приберіть сміття, почитайте якусь корисну книгу. Наприклад, монографію про історію революцій. Залишайтеся самими собою, не збивайтесь у зграї. Цькувати людей, навіть в інтернеті, – це жодного стосунку європейських цінностей не має.
Кабанов: Те, що ми заслужили кращого життя, – ніяких сумнівів у мене немає. Головне, не шукати винних і не будувати своє благополуччя коштом інших. Прорвемося. Фото: Анатолій Степаненко / Архів Олександра Кабанова
– Держава – це не люди якоїсь національності, що говорять однією мовою, а люди зі спільними цінностями. Чому ми ніяк не зберемося воєдино?
– Україна протягом всієї своєї історії перебувала і, на жаль, перебуває нині між двома огидними та гіркими для мене константами: "Ой, знову не пощастило!" та "Ой, знову обісралися!" Просто "шось пороблено", і "пороблено" у всіх структурах суспільства. Ментально в нас інфіковане таке "гуляй-поле", схильність до махновщини, до козацької вольниці, коли два українці – три гетьмани. Що з цим робити? Не уявляю. Так ми влаштовані. Може, щоранку вичавлювати із себе по краплині жлоба? Не знаю, не знаю... У тому, що я зараз кажу, немає ніякої приреченості, це просто даність, на яку безглуздо ображатися.
Я був наївно впевнений, що війна, жертви, кров, економічний колапс нас об'єднає, сформує українську політичну націю. Адже велика біда завжди згуртовує людей, що мають різний світогляд, що говорять різними мовами, мають різний соціальний статус. Але ні! Навпаки, ми розсипалися на безліч гетто за інтересами. І в кожного гетто своя рація.
Але нічого, це мине, і все в нас налагодиться. Шкода, що це буде дуже довгий і дуже болючий процес. І те, що ми заслужили кращого життя, – ніяких сумнівів у мене немає. Головне – не шукати винних і не будувати своє благополуччя коштом інших. Прорвемося.
Наше кровне право – не віддавати свого. Як можна віддати Росії українську російську мову, невід'ємну частину української культури? Крим віддали, так тепер ще й мову віддамо? Не бувати цьому
– З інтернету: "російський поет із Києва Олександр Кабанов". А ви всередині себе почуваєте російським чи українським?
– Та в інтернеті багато що є, велике звалище. Український я поет, український. Для мене Україна – це мультикультурна країна. Мовне та багатонаціональне різноманіття – це багатство, яким треба вміти правильно та на благо розпорядитися. Поки ми цього не навчилися. А інші країни навчилися, просто у нас школи різні.
– Ви й далі зараз співпрацюєте з російськими видавництвами?
– Так. Це журнали "Новый мир", "Дружба народов", "Урал", "Волга"... Десятки журналів. Окрім того, щось виходить у США, Європі. Немає часу відслідковувати всі публікації, тут би на вірші часу вистачало. А ситуація з моїми публікаціями в Україні – така сама, як і в інших авторів, які пишуть російською мовою. Журнальної літературної періодики у нас майже немає. Публікувався би, якби було в чому публікуватися. А так друкуюся там, де пропонують, де не соромно.
І книжки виходять, спасибі видавництву "Фоліо" та зарубіжним колегам, премії якісь вручають. Загалом, я задоволений своєю літературною долею, і якщо у мене є претензії, то вони тільки до самого себе.
Кабанов: У соболях і шовках живемо ж, із золотих тарілок бессарабське сальце їмо. Чому би навколо мов не побуцатися за такого процвітання? Саме час. Це так по-європейськи. Фото: Анатолій Степаненко / Архів Олександра Кабанова
– Чому, на ваш погляд, із певною періодичністю в Україні спливає мовне питання?
– Якщо лайно спливає, значить це комусь вигідно. Ну чим же бідному українцеві ще зайнятися, як не влаштувати черговий смачний хохлосрач в інтернеті? Ясен пень – більше нічим, у соболях і шовках живемо ж, із золотих тарілок бессарабське сальце їмо. Чому би навколо мов не побуцатися за такого процвітання? Саме час. Це так по-європейськи, правда ж? Ті, хто порушує "мовне питання", – або державні злодії, або спадкові дурні.
– Але в Росії дуже чітко визначають: "Якщо книга написана російською мовою, значить, це російська культура, і скільки у вас там своїх українських авторів"?
– Російська мова така сама рідна та вкорінена мова, як українська. Ці мови народилися тут і росли разом. Так склалося історично. І так буде завжди. Жодна мова ні в чому не винна. Завжди винні люди. Чи перестали ми читати німецьку літературу тільки через те, що німецькою розмовляв Гітлер? Ні.
У Росії можуть говорити та присвоювати собі все, що завгодно. Наше кровне право – не віддавати свого, не відмовлятися від свого. Як можна віддати Росії українську російську мову, невід'ємну частину української культури? Крим віддали, так тепер ще й мову віддамо? Не бувати цьому. До речі, у квітні виходить моя нова книга у видавництві "Фоліо". Називається: "На языке врага. Стихи о войне и мире". Навряд чи читач знайде в цій книзі відповіді, бо поезія – це завжди запитання. Але все ж, все ж... Я сподіваюся.
