+1 Київ
– Який ваш найтепліший спогад дитинства, пов'язаний з батьком?
– Мені – нам – дуже пощастило з дитинством. Ми росли в батьківській любові. Жили скромно, але це повністю компенсувалося часом, увагою й турботою батьків й усієї родини.
Із татом у мене надзвичайно тісний зв'язок – я за ним шнурочком як ходила, так і ходжу. Зараз зима. І якби не ця клята війна, я б сприймала її так само, як у дитинстві: коли мороз пахне канікулами й святами, коли багато снігу, дерева – наче з казки, а ковзанки наповнені дитячим галасом і сміхом.
У дитинстві ми з татом любили виїжджати на озеро й кататися на ковзанах. А ще зовсім нещодавно я несподівано повернулася в дитинство, відчувши запах свіжовідшліфованого дерева. В одну мить я ніби стала тією маленькою дівчинкою років двох. Узимку тато розкладав у нашій двокімнатній квартирі брезент і вечорами майстрував по дереву. А я сиділа поруч і щось собі белькотіла.
Це дуже цінний для мене спогад.
– Як ваші діти й ваш племінник Андрійко називають Віктора Андрійовича?
– Усі онуки називають тата тільки дідусем. Наш Андрійко Андрійович, найменший з онуків, коли гукає дідуся здалеку – це виглядає надзвичайно мило. Він такий хлопчик, ніби намальований. І при цьому має величезний словниковий запас: так чітко й по-дорослому формулює думки, що це одночасно захоплює й розчулює всіх, хто це чує.
– Чи підтверджуєте ви думку, що дівчина шукає в коханому риси батька?
– Підтверджую. Раніше я часто ловила себе на думці, що дивлюся на чоловіків саме крізь таку призму. Мимоволі шукала щось спільне із татом – ніби через свої "татові окуляри". А коли ці окуляри спадали, то, по суті, нічого спільного вже не бачила.
Із часом я зрозуміла, що це марний пошук. Він один такий, і знайти когось "точно такого самого" просто неможливо. Він унікальна людина. І його унікальність для мене саме в тому, що в ньому поєднується все найдорожче й найцінніше. Я можу лише вчитися в нього.
– Яким буде святкування дня народження?
– День народження не планується як святкування в звичному сенсі. Просто побачимося, привітаємо, пообідаємо – та й усе.
Наразі дуже не вистачає просто камерної, тихої, родинної атмосфери, як і кожній українській сім'ї.
– Чи ускладнювало ваше життя те, що Віктор Андрійович був президентом?
– Я не буду приховувати: безумовно, були плюси. Але якщо говорити про мінуси – їх теж було чимало.
Коли до тебе прикута така кількість уваги, коли на тобі лежить величезна відповідальність за кожну дію, слово чи крок, – це створює серйозний психологічний тиск.
Іншими словами, я почувалася рибкою в акваріумі, де майже немає можливості побути на самоті. До того ж я тоді не була готовою до критики тисяч людей і не одразу усвідомлювала просту річ: що б ти не зробила – для всіх однаково хорошою виглядати неможливо.
– І наостанок – про наболіле. Як ви пережили цю зиму?
Скажу відверто: ця зима справді нас торкнулася. На Новий рік у моєму будинку підірвався газовий котел. Разом із ним вийшли з ладу й стабілізатори напруги. Світла не стало зовсім. Навіть важко сказати, що саме стало причиною – перепад напруги чи сама аварія.
Без електрики ми вже два місяці. Генератор у мене дизельний, але через сильні морози він замерз.
Тато дуже хвилювався й пропонував нам пожити в нього, поки триває ремонт. Але в його будинку температура була максимум +13 °С , та й зі світлом були великі перебої. Тому я вирішила знайти невеличку квартиру з автономним електропостачанням, газом і без ліфтів, щоб донька могла самостійно добиратися до школи, а я – займатися будинком і справами. Сподіваюся, що до літа зможемо повернутися додому.
