Захисник Маріуполя азовець Равлик: Я сидів на стільці, заспокоював свого друга, а біля мене, буквально на відстані метра, ампутували ногу без анестезії G

– Доброго вечора, друзі. Із нами сьогодні Богдан Равлик Равліковський – український захисник, воїн, який нещодавно, слава богу, повернувся з рашистського полону, де був майже рік. Захисник "Азовсталі", захисник Маріуполя, азовець. Нам є про що з вами, пане Богдане, поговорити. Дуже багато речей, які хочу у вас сьогодні запитати. І ви знаєте, ну, це перше ваше інтерв’ю після повернення з полону. Тому дякую вам, що сьогодні приділили нам час. Скажіть, будь ласка, як і коли для вас почалася війна?

– Особисто для мене почалася, мабуть, війна у 2009 році, як я вже почав спілкуватися з такими кружками патріотичної молоді. От війна для мене почалася вже тоді. Тобто ми вже, скажемо так, виступали проти такої як-ніяк влади, хотіли зробити Україною кращою, і от тоді для мене почалася десь війна. Коли я вже почав усвідомлювати свою роль у суспільстві як українець.

– А на фронт ви коли пішли?

– Уперше я потрапив – це ще в АТО, у 2014 році, наприкінці літа, під Слов'янськ. Почалася для мене вже така, активна фаза, скажемо так, війни моєї як військового.

– Відрізняється війна російсько-українська та, яка була із 2014 року, від тої війни, яка йде зараз, тобто від широкомасштабної фази, із 2022-го?

– Авжеж, відрізняється. Скажемо так, на початках не сильно відрізняється, тому що тоді – ви пам'ятаєте, що була задіяна і артилерія, і гелікоптери літали, і авіація була. Але із часом, коли вже почали діяти якісь перемовини, якісь міжнародні правила ведення війни, – тоді вже було більш стрілкове озброєння. Тобто артилерія працювала вже наша у відповідь.

Але з початком уже повномасштабного вторгнення Російської Федерації, коли перейшли повністю кордони – авжеж, відрізняється. Авжеж. Тобто зараз різні системи використовує Російська Федерація: від кораблів до літальних апаратів і різних систем інших.

Скриншот: Алеся Бацман / YouTube

– Де ви були, що ви робили, що ви подумали 24 лютого 2022 року?

– Війна для мене почалася трішки раніше, скоріше за все. Я її зустрічав уже  при виконанні бойового завдання. Це було місто Маріуполь, це був Маріупольський порт. Ми займалися протидиверсійною обороною. Моя задача була – не допустити висадку ворожого десанту і диверсійних груп в акваторію порту і на узбережжя Маріуполя. Тобто я перебував у порту вже із 22-го числа. 24-го числа мені друг мій подзвонив і каже: "Ну, Бодю, почалося". Я такий: "Та не може бути". Він каже: "Ну так". Я вже такий зрозумів повністю, скажемо так, що мене буде очікувати, і почав готуватися. Готувати себе і групу, із якою я був.

– Що потім було? Розкажіть, будь ласка. От що почалося в Маріуполі? Що ви бачили? Що ви робили? І як ви опинилися на "Азовсталі"?

– Перша моя задача була – це прикриття групи, яка займалася мінуванням узбережжя Маріуполя. Усюди, де міг висадитися десант у Маріуполі. Тобто виїхала спеціальна техніка, ми їй надали прикриття, прикрили. Вона виконала повністю свою задачу. І після чого, як виявилося в кінці уже, улітку, – був підірваний десантний катер з екіпажем і десантом на борту. Тобто він був знищений завдяки цим мінам, які хлопці викинули.

Після чого я вже поступив у розпорядження корабля "Донбас". Тобто у нас там були деякі несостиковки з командуванням, тобто командування покинуло свій корабель, я взяв командування оборони на себе вже. Я займався обороною порту до 15 квітня 2022 року, до самої переправи на "Азовсталь". Знищили багато ворога, тобто і живої сили, і танкової, броньованої техніки. Ну, зрозуміло, що ми робили пуски і в авіацію, але ми не могли її уразити: вона літала на граничних для нас відстанях. Ось.

Я бачив, як прилетіли запалювальні снаряди і дідусь вийшов гасити свою хатину – і по ньому ще раз ударили запалювальним снарядом

– Тоді Маріуполь просто розстрілювали... Ну, я не знаю. Ну, просто руйнували його, стирали з...

– Так. Тобто з мого напрямку ворог підійшов, ну, десь буквально через тиждень-півтора до нас – він не зміг спуститися до нас униз, у порт. Тому він усе знищував – усі поселення... Усе він знищував. Запалювальними снарядами стріляли, спалювали все. Я бачив таку картину, що дідусь гасив собі хатину, прилетіли запалювальні снаряди, дідусь вийшов гасити собі хатину – і по ньому ще раз ударили запалювальним снарядом.

Напевно, ті, хто штурмові групи, які в них заходили, – вони були недосвідчені і вони вирішили просто таким чином спалити повністю все, а пізніше зайти. Отака от ситуація була. І заходили вони з танками... Ті, хто заходили на сам Маріупольський порт спочатку, – це були "ДНР". Як я їх відрізняв? Тим, що вони бігли в залізних касках, зі старими, совєтськими підсумками, скажемо так, і з рюкзаками дитячими. Отака от була історія. Тобто ми були...

– Із дитячими рюкзаками.

– Та ну, це шкільні буквально якісь рюкзаки такі, найдешевші. І отак вони несли свій боєкомплект. Вони були знищені, після чого вони відійшли з порту і чекали вже підкріплення танками. Їм ще там, скажемо так, дали прикурити вночі хлопці з нічними прицілами – ворог зазнав тоді величезних втрат і вирішив чекати на важку броньовану техніку. Уже заходили з танками. На перший час у нас було дуже недобре із протитанковими засобами, але приїхала група із засобами і знищили там техніку цю ворожу.

– Пане Богдане, сьогодні нас уже, ну, напевно, що нічим не здивуєш, і ми дуже добре розуміємо, що немає межі агресії, ненормальності, морального падіння для росіян, які воюють в Україні. І від них можна очікувати будь-чого, будь-якого насилля. Але тоді, на початку широкомасштабного вторгнення – от усе те, що ми дізнавалися з точки зору того, що вони роблять із мирним населенням українським, із дітьми, із жінками, – ну, воно реально ще викликало в якийсь період шок, шок і ще більший шок у нас – і у світу також, у західної спільноти. Маріуполь – це така ілюстрація цього от їхнього геноциду українського народу. От тоді які думки виникали? Що це було? Які історії ви досі пам’ятаєте, коли, можливо, – ну, от я не знаю, як ви на це реагували: чи ви були в шоці, як ви з побратимами про це говорили, як ви з людьми місцевими говорили, що вони вам говорили... Я хочу, щоб ви просто згадали і розказали, що це було.

– Подія, якої я ніколи не забуду, – це на початку вторгнення в Маріуполь вони зробили непоганий штурм... Ну, зрозуміло, я зараз поясню, який він був. Ми і рота думали, що нас штурмують. Я був окремо від своєї роти. Ми думали, що нас штурмують, мою роту. Я почув, що їдуть 10 танків і п'ять БМП. Я зрозумів, що дуже велика кількість техніки зараз просувається. Моя рота вимушена була покинути свої позиції – я це почув. І сказав хлопцям на порту: "Хлопці, поїхали рятувати свою роту". Вони загрузилися, узяли протитанкові засоби, які в нас на той час, момент, були. Ми приїхали – і першу картину, яку я побачив, – це перед штурмом позицій будь-яких противник відпрацьовував касетами "Градів", гаубицями, іншою технікою... Ну, першу картину, яку я побачив, – це дев'ятиповерхівки, які горіли, і черга, яка стояла в магазин "Шанс", я досі пам’ятаю цей магазин. Туди було влучання одного зі снарядів "Град". І там просто лежали всі. Тобто вся черга, чоловік 10 цивільних, лежали вже просто неживі, от. Цього я ніколи не забуду.

Атака була ворога відбита, і ми зайняли ті самі позиції, і я повернувся до себе на позиції в порт. Оце такий от момент. Тобто ворог не жалів боєприпасів на Маріуполь.

– А що в них у голові? От скажіть: ви самі себе питали? Дві руки, дві ноги. Ніби ж люди. А що в голові? Як це можна робити? От як? Що ті, хто мирне населення знищували і знищують, росіяни – от чим вони думають? Як це взагалі можливо? От ви собі ставили таке запитання чи ні?

– Просто для себе я не розумію, для чого було просто заходити в Маріуполь. Можна було тримати нас як осаду. Ну, мені здається, що це більше було, знаєте, як піар-хід: "Ми маємо зламати азовців, ми маємо показати, що вони полонені, ми маємо вибити їх, ми маємо знищити їх і показати, що от вони такі всі погані". А ті, хто віддавали накази, – це просто міжнародні злочинці – їх треба судити, і обов’язково надовго. І цим має займатися Гаага.

Я виїжджав у місто. На кожній вулиці Маріуполя десь були тіла людей

– Після порту – де ви опинилися? І розкажіть про ті дні, бо тоді було це страшно просто. Я пам’ятаю: кожного дня була на зв’язку з вашими побратимами, із керівництвом. "Азовсталь", спочатку Маріуполь... Тобто знаю, що там відбувалося. Уся країна стежила, увесь світ стежив за тим. Що в бомбосховищах відбувалося, коли не було у людей ні води, ні їжі, коли просто люди помирали в бомбосховищах, і ці трупи людські лежали поряд із немовлятами... Не можна було навіть вийти. І от, ну, люди мали так сидіти і просто хто з голоду, хто від нестачі ліків... Ну, це було. Я не знаю. Це такий жах був. Скажіть, що тоді в місті відбувалося? Що ви бачили? Що ви знаєте? Які історії були? Це дуже важливо розказувати, бо такого, знаєте, ніколи не буває забагато. Бо це мають знати всі, хто нас подивляться, і вся світова спільнота. Бо це реально документація злочинів, які Росія творить, творила і зараз ще продовжує творити в Україні.

– Я декілька раз виїжджав у саме місто Маріуполь. Тобто я не міг... Ну, я старався не покидати свої позиції, тому що в будь-який момент могло статися будь-що.

Знаєте, який день мені ще запам’ятався? Коли в Маріупольський порт зайшло судно Blue Star. Воно стояло на рейді. Воно стояло за межами порту на якорі. І виходить на зв'язок із цим кораблем російський корабель і каже: "От ви зараз зайдете в Маріупольський порт, але ми вас знищимо". Тобто вони вночі зайшли в Маріупольський порт, ми їх помітили при вході в порт у тепловізор, ми запустили їх усе одно до порту, тому що ми не могли їх тут підставити, щоб їх знищив російський корабель. Запустили, розібралися. І це їм отака от була погроза зі сторони російського корабля, щоб не зайшли. На той момент їм дуже повезло, що ми ще не замінували один із проходів у Маріупольський порт. Пізніше ми це зробили успішно, але їм повезло. Отакі от злочини.

А щодо міста: я виїжджав у місто, я бачив тіла... Тобто, ну, Маріуполь увесь був... більшість вулиць були – на кожній вулиці десь були тіла людей. Тобто всюди були тіла людей. 

– Вулиці були засіяні мертвими українцями просто.

– Так-так. Нам як військовим було зрозуміло, що вже коїться. Цивільне населення не розуміло, що відбувається, вони собі дозволяли деколи навіть зухвало ходити по вулицях, коли велися бойові дії. І незважаючи на це, там ворог не припиняв вогню, вони навпаки стріляли. Так само ворог прикривався населенням цивільним. Оце, що я говорив: коли ворог хотів зайти в Маріупольський порт, вони попросили спочатку... Ми стояли за стіною, і вони думали, що ми їх не бачимо. Ми спостерігали це в оптичні прилади – і ми їх усіх бачили, і вони літню людину, чоловіка, попросили, щоб він зайшов. Можливо, йому погрожували. Зайшов і подивився, де ми сидимо. Під приводом того, що він збирав якісь, там, гілки для себе. Ну, просто ходив і щось збирав. Подивився, роздивився – і він підійшов до них і їм щось говорив. От ми бачили. Тобто у нас був оптичний прилад стократ, і ми… це буквально була відстань, ну, метрів 500 – ми все це спостерігали. Вони спілкувалися – і він пішов до себе. Після чого вони ще ховалися в нього в будинку, за цивільним населенням. Тобто вони їх отак от використовували. Не знаю, як їм треба було... Ну, скоріше за все, погрожували, тому що адекватні люди не підуть вв’язуватися в отакі от, скажемо так, акції. Це ж пряме насилля.

Фото: EPA

– Як ви опинилися на "Азовсталі"? Скільки днів ви там були?

– На "Азовсталь" ми почали планувати 14 квітня 2022 року. Мені подзвонив командир батальйону, тобто ми з ним зв’язалися через інтернет, оскільки я вже не мав можливості приїхати на контрольно-спостережний пункт, і попередив мене, що вночі ми будемо переходити на "Азовсталь". Я зрозумів, що це буде нелегко, тому що нам доводилося вже прориватися через бойові порядки ворога. Почав планувати, збирати особовий склад, знімати спочатку з тилових позицій, тобто ці, хто в мене відпочиваючі, – садити їх у техніку, пояснювати, що ми будемо робити, як ми будемо робити, щоб вони приготувалися... Я заспокоював усіх.

– А ви були командиром позицій, я так розумію, у Маріупольському порту?

– Так. Так.

– Тобто ви відповідали за хлопців.

– Так, я відповідав за хлопців. Я всіх проінструктував, що ми будемо робити, як ми будемо робити. Авжеж, такі операції не плануються за ті три години, за чотири години, які ми мали, але іншого виходу в нас не було, як перебратися. Спланував, посадив. Усі, хто переїхали, виїжджали зі мною в той момент, це ніч із 14-го на 15-те, – усі добралися на той момент живі і здорові. Там було якесь незначне поранення в одного. Зі мною виходили ВМС, 23-й ЗМО, що виводив, деякі поліцейські і мій особовий склад. Азовців було мало, тоді зі мною було їх шестеро. Усі решта, хто виходив, так і перейшли.

Зрозуміло, що ворог нас помітив, чи він десь отримав інформацію... Точно я не знаю – не можу сказати. Але відео було в інтернеті, де за нами спостерігали від початку і до кінця. Тобто це був страшний, скажемо так, день. Я перебрався вже... тобто моя техніка поїхала, стався інцидент, що мені довелося вийти зі свого БТР для трошки, там, регулювання руху, скажемо так, із машин. І мій БТР мене покинув – мені довелося пішки вже перебиратися на "Азовсталь".

Я перебіг міст, зайшов у бункер, побачив багато поранених. Перше, що я зробив, – віддав бронежилет, автомат і каску. І почав надавати медичну допомогу: ну, ту, яку я міг на той момент надати. Там були вже медики, але різав одяг, накладав турнікети. Що я міг – уже тоді робив. Після чого зв’язку з командуванням не було. Тобто я думав, що це – не знаю – нас глушать чи ще щось, чи... Ну, зв'язку не було. Після чого я вирішив зі своїм другом вирушити на командно-спостережний пункт полку "Азов", тобто оборони Маріуполя, звідки командували, і зрозумів, що там теж було влучання. Тобто всі антени, всі засоби зв'язку були побиті. Там ми вже побачилися із другом Редісом [командиром "Азову" Денисом Прокопенком], і він мені вже дав подальші вказівки зібрати батальйон, тобто всіх, хто залишився після переправи, порахувати особовий склад, призначити командирів і готуватися до подальших уже вказівок. Після двох-трьох днів, тобто, ну, двох днів... Ми віддихали – мене призначили командиром батальйону. Я вже командував батальйоном, мені командир Редіс показав мою ділянку фронту, і я вже виставляв і займав оборону саме на маріупольському вже... Тобто на "Азовсталі".

На "Азовсталі" військові із цивільними не були поряд

– "Азовсталь" – це одна з найгероїчніших сторінок України взагалі за всю війну, але і трагічна сторінка. От розкажіть, будь ласка: скільки днів ви були в облозі і що найстрашнішого було, що ви бачили і що ви робили?

– Перш за все я організував штаб батальйону. На той момент – як це не дивно, я ще тоді був головним сержантом роти. Тобто я не був навіть офіцером на той момент. Приступив до формування штабу батальйону, вже отримали якийсь боєкомплект, оскільки все було втрачено, пробували зробити... навіть не пробували, а зробили успішні вилазки до техніки, яка залишилася на мосту, щоб забрати технічні засоби і протитанкові засоби з техніки, яка там залишилася. Організували оборону успішну... Тобто на рубежі, який мені поставив командир, користувалися підземними ходами сполучення, щоб переходити на позиції. Організували маленький медичний пункт і займали оборону. Тобто цивільне населення у нас жило окремо. На "Азовсталі" військові із цивільними не були поряд.

Багато в полоні мені потім розказували, що ми там разом були, що ми ними прикривалися... Ні, це були окремі бункери, де місцеві окремо жили й отримували продовольство, дійсно, від нас. Провізію вони отримували від нас, ми їм давали їсти, але не прикривалися ні в якому разі. Тобто нам часто говорили: "Чому ви їх не випустили?" Ну, я пояснюю: ми не могли випустити людей просто через фронт, тому що їм так хотілося. Тобто отак от було. 

Фото: EPA

– Що найтяжче там було? Як дні проходили? Бо я знаю всі ці... усе те, що там відбувалося, із точки зору просто нестачі води питної, як ви із труб воду брали, як ви голодували і віддавали останнє діткам, які там були також, і треба було щось робити. А те, що у вас у медичному госпіталі відбувалося, – ну, то взагалі – я не знаю, як описати. Але от розкажіть, тому що ви ж у тому жили багато-багато днів.

– Жили ми у технічному приміщенні. Це було вентиляційне приміщення на мінус три поверхи вниз. Тобто над нами було ще три поверхи, і мінус третій поверх був наш. Це було технічне приміщення вентиляційне, під трансформаторами. Там розміщалося приблизно 300–400 чоловік. Щодо їжі у нас було дійсно недобре. Ми їли раз на день і їли от буквально стаканчик пластиковий або обрізана бутилка, от. Півторалітрова бутилка обрізана. От це їли ми раз на день. Вода. Вода у нас була питна, але її було небагато. Тобто старалися її вживати, просто пити. Варити їжу і кип’ятити – ми брали технічну воду. У нас була технічна вода, були труби охолодження, які були просто прострелені, і звідти витікала вода. Ми їх закривали таким чопиком, коли нам не потрібна була вода. А коли потрібна була, ми просто відкривали і звідти уже брали воду, і пили, дійсно, технічну воду. Це отак ми жили.

Легкі поранені – тримав я їх у себе. У мене були там люди з пораненнями, якими займалися медики. А всі інші – важкі поранені – були на госпіталі. Такий був у нас госпіталь: позивний у нього був "Залізяка". Туди було багато влучань, там, хлопці... Там дійсно було, ну... Картина не дуже. Для звичайних цивільних це навіть, мабуть, страшно. Я туди потрапляв теж із мінімальними пораненнями, бо була ситуація, де було влучання через сусідню стіну – мені посікло трошки лице осколками й око. Я ходив туди промивати око, і там хлопці, дійсно, лежали просто... Усі лежать – і посередині робилася вже операція: людині там ампутували ногу – військовослужбовцю. Було потрапляння в машину, яка рухалася. Лежали тіла при входах. Тобто такі були спуски, там лежали тіла в чорних мішках. Картина... Ну, нелегка картина.

Я сидів на стільці, заспокоював свого друга, а біля мене, буквально на відстані метра, ампутували ногу без анестезії

– А ще і потім закінчилося: коли без анестезії робили ампутації, коли антибіотики закінчилися, усе почало...

– При мені, ви знаєте, така ситуація була, що я сидів на стільці, тому що в мене була травмована ще нога, – я свого друга заспокоював, це мій друг Хорус, він зараз Герой України. Я його заспокоюю, а тут біля мене, збоку, от буквально за метр, – ампутують ногу, дійсно, без анестезії. Тобто хлопцю відрізали. Ну, такі от ситуації були.

Ситуація була тяжка, тому що... Як ми знаємо, що [президент країни-агресора РФ Володимир] Путін сказав, що вони взяли Маріуполь нібито, але ми залишалися на "Азовсталі", і він уже тоді собі дозволив таке говорити. Сказав, що він не буде проводити штурми "Азовсталі" вже, але штурми проводилися далі, по нас стріляла артилерія, скидалися авіабомби. Тобто нас просто там забивали. І штурми – теж вони пробували проривати оборону "Азовсталі", але безуспішно. На територію "Азовсталі" вони зайшли, але майже частково. Оборону проводити ми могли ще, але в нас було дуже вже багато поранених, які просто вже помирали. Помирали від того, що не можна було надати кваліфіковане медичне забезпечення цим людям: військовослужбовцям. І було ухвалено рішення, що от дочекатися команди головнокомандувача про припинення оборони Маріуполя, і тоді вже ми здавалися – виходили в полон.

– Скажіть, будь ласка: от ваше командування, ваш командир Редіс, командування в особі друга Калини [Святослава Паламаря] – от що ви можете про них сказати? Які найяскравіші їхні якості? І от у той момент що вас рятувало?

– Про друга Редіса я знаю давно: як тільки він став командиром. Я неодноразово до нього приходив по поради. І я скажу, що це максимально кваліфікована людина. Тобто на свій вік керувати обороною такого міста, із такою кількістю сил і засобів – ну, це для мене героїчна людина, яку я завжди поважав і поважати буду.

Друг Калина –  мій земляк, львів'янин. Я його теж давно знав. Ми з ним дуже добре знайомі. І знаєте, я коли приходив, то я завжди бачив, що Редіс – коли б ти до нього не прийшов, він завжди просинався... Тобто він практично не відпочивав – у нього були вже отакі от мішки. У друга Калини – такі ж самі мішки. Він завжди був на зв’язку з усім світом, він з усіма спілкувався і не давав ні хвилини собі... Не дозволяв, щоб не вирішити ці якось питання. Тому що всі розуміли, що ми стоїмо, хлопці гинуть, хлопці мають кожен якесь поранення. І кожна хвилина для нас дорого коштувала, от. Отак от. Про цих людей можу сказати тільки хороше і ні в якому разі нічого поганого.

Фізичні тортури у полоні були

– Герої. Герої. Справжні. От ви всі – справжні українські герої. Скажіть, пане Богдане: от коли був наказ верховного головнокомандувача, коли почався процес екстракшн... Про полон хочу запитати. Я розумію, що не все можна розказувати, тому що ще багато ваших побратимів досі продовжують перебувати в російському полоні. Але з того, що можна. Ви майже рік були в полоні. І, знаючи про те, які умови там, тому що це російський полон, де не дотримуються жодних норм ведення війни і так далі. Але от розкажіть, будь ласка, я повторюю, із того, що можна сказати, як це було. У яких умовах і де вас тримали? І чи були, якщо ви про це можете говорити, тортури?

– Дивіться: перше. Нам обіцяли дуже багато всього, нам обіцяли, що у нас буде зв'язок із рідними, що ми зможемо як мінімум переписуватися з ними, про медичне забезпечення, про все-все-все. Те, що я можу сказати, – це що нас привезли у виправну колонію колишню, яка була неробоча. Водопостачання там не було. Тобто воду нам привозили в пожежній машині, десь набирали, десь в озері чи що... Нам видали чайники, щоб ми її просто хоча би кип'ятили. Жили ми по 300 чоловік у бараку, от. Частіше за все хочуть приписати якісь воєнні злочини, тобто які робили вони ж у цьому Маріуполі, але хочуть перекласти свою відповідальність. Можливо, це для світу, але, ну, я думаю, світ уже не вірить їм. А можливо, це для своєї аудиторії російської. Їсти давали, але зрозуміло, не якісну... Так же само: це була Оленівка. Тобто там, де стався теракт. Їсти було погано.

Фізичні, так скажемо, тортури були, от. Які – я не скажу, тому що це може загрожувати життю і здоров'ю тих людей, які там перебувають іще. Далі ми були в Таганрозі. Тобто я був у Таганрозі вже з вересня 2022 року. Медичне забезпечення надається, але не в повному обсязі. Це якісь мінімальні знеболювальні, якщо, там, щось у тебе болить. Бували випадки, що хлопцям виривали зуби. Не лікували. Тобто якщо болить зуб, просто виривають – і все. Тобто анестезію давали, з анестезією виривали, але ставлення погане. Усе, що я можу сказати: ставлення погане до полонених, яких потрібно обов'язково звідти дістати. Ну, і чим швидше, тим краще. 

Фото: EPA

– Я по-іншому запитаю. От ви зараз на реабілітації після полону. Що у вас зі здоров’ям? У якому ви стані?

– Якщо чесно, на диво у мене все добре. Я готуюся уже вставати до строю назад, допомагати. Ну, я вже не можу сидіти і чекати.

– А хочете вертатися? 

– Обов'язково. Обов'язково. Тобто я, можливо, не зможу допомогти вже на передовій, але я обов'язково можу десь у штабах чи як інструктор... Я обов'язково повертаюся на службу. Тобто у мене 12 років вислуги – тому я не можу собі зараз дозволити в такий час для України просто сидіти і нічого не робити. І всіх запрошую, до речі, на службу. Не все так погано. В "Азові" дуже хороші інструктори, які можуть навчити. Не чекайте...

– Супер. 

– Люди, які пройшли дуже багато гарячих місць: і Світлодарськ, і Попасну, і Широкине, – які зможуть вас навчити і зможуть обов'язково зробити з вас професіонала у справі. 

– Пане Богдане, як ви спите? Які сни сняться?

– Ви знаєте, зараз на диво сплю добре. Колись, от у полоні коли ми були, мені частіше снилися, мабуть, дім і якісь бойові дії. Там, хлопці, які загинули, снилися. А зараз уже мені набагато краще. Тобто я адаптувався вже до цивільного життя, і зараз я почуваю себе добре.

– Міцні нерви – так?

– Ну, я готовий був до цього. Знаєте, коли ми виходили з "Азовсталі", друг Редіс сказав таку фразу, яку я отак от проніс із собою через весь полон: "Ми як командири маємо усвідомлювати те, що з нами може статися, і бути готовими, що, можливо, ми не повернемося живими". Ми були готові до Маріуполя, ми були готові до "Азовсталі", ми були готові до полону. Командири точно усвідомлювали, що може з нами статися. Рядові військовослужбовці зрозуміли, що вони несуть відповідальність тільки за себе, а ми несемо відповідальність за підлеглий особовий склад, який був нам доручений. Тому ось так.

– На фронті, у полоні часто молилися?

– Чесно – я не дуже віруюча людина. Тобто я вірю більше у свої сили й у свої знання, які я отримав на службі в "Азові", і от більш у якісь такі фізичні і моральні якості кожного, чим у щось, скажемо так, освічене, от.

Путін обов'язково має пошкодувати про все, що зробив. А росіяни мають зрозуміти й усвідомити ті злочини, які вони зробили проти України

– Пане Богдане, скажіть: от що ви бажаєте Путіну й усім його спільникам, кримінальним злочинцям таким же, як він? І що б ви зробили, якщо б зустрілися з ним отак от десь в одній кімнаті?

– Я, чесно, навіть з ним зустрічатися не хочу. Я хочу, щоб він... Не знаю. Він обов'язково має пошкодувати про все, що він зробив. А росіяни і їхнє суспільство мають зрозуміти й усвідомити ті злочини, які вони зробили проти України, проти українського народу, й історичні злочини, які вони роблять із кожним народом. Тобто це Грузія, це й інші конфлікти. Це Афганістан... Росія має понести вже нарешті якесь адекватне покарання за свої дії.

– Я запитаю у вас про те, ну, про що кожен українець думає кожного дня сьогодні і мріє, щоб наблизилася ота подія, про яку хочу запитати. Як ви думаєте, як ви відчуваєте, дивлячись на ваші знання і досвід бойовий, чи скоро наша перемога?

– Тяжко сказати. Знаєте, я ніколи не будую собі якісь такі захмарні плани. Я довіряю командуванню, і зокрема командуванню "Азову" й України... Я сподіваюся, що все стане скоро. Я сподіваюся на скорішу перемогу, якомога швидше. Але потрібно до цього прагнути і ні в якому разі не бігти за кордон, тому що зараз я бачу, що дуже багато хто із чоловіків боїться тієї служби – тікає за кордон. Кажу, ще раз нагадаю: приходьте – вас навчать. Не бійтеся віддати те, що маєте віддати Україні. Тобто щоб вас жінки поважали, щоб вас Україна поважала. Не марнуйте своє життя просто на біготню і якесь тікання. Потім вам доведеться все одно дивитися в очі кожному, хто повернеться із фронту, і своїм дітям, і дружині.

Фото: EPA

– Останнє запитання. На після перемоги яка у вас мрія є? От що ви одразу хотіли б зробити? Чим ви займетеся?

– Спокійним життям. Я обов'язково буду служити до перемоги, а далі я хочу вже мати сім'ю, спокій і от, може, якийсь невеликий бізнес. І на тому кінець. І тоді вже все, спокій.

– І дружина буде, так?

– Обов'язково. Обов'язково. Усі будуть, усі будуть щасливі й усе буде добре в нас.

– А скільки дітей хотіли б мати?

– Ну, скажемо так, напевно, трьох. Треба збільшувати демографію України.

– Так, я хотіла сказати. Зараз це особливо важливо.

– Обов'язково. Треба не боятися, але… Це зараз треба чуть-чуть нам усім разом зібратися в кучу й уже зробити цей остаточний крок, скинути нашого ворога нарешті в цю яму і досягти перемоги.

– Пане Богдане, я вам дякую за це інтерв’ю. Бережіть себе, бережіть Україну. І слава Україні!

– Героям слава! Усе буде добре. За нами перемога.