Вірменія не обирає між РФ і Європою. Справжній іспит попереду 

Парламентські вибори, які відбулися у Вірменії, без перебільшення можна назвати історичними. Про їхній доленосний характер говорили всі – як прибічники чинної влади, так і її противники. Уперше за багато років вірменське суспільство голосувало не так за партії й політичних лідерів, як за два принципово різні сценарії майбутнього своєї країни.

По суті, головне питання цих виборів зводилося до простого й водночас доленосного вибору: мир або конфронтація? Мир з Азербайджаном, а в перспективі й нормалізація відносин із Туреччиною, або збереження політики взаємної ворожнечі й надій на реванш.

Результати голосування засвідчили складну і суперечливу картину. Значна частина вірменського суспільства підтримала курс чинної влади, яка після поразки у Другій карабаській війні була змушена визнати нову політичну реальність Південного Кавказу. Але настільки ж значна частина населення, як і раніше, залишається заручником старих уявлень, які сформувалися ще наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років. Саме тому ці вибори стали не завершенням політичного вибору Вірменії, а лише його першим етапом.

Багато спостерігачів пов’язувало результати голосування з подальшою долею вірменсько-азербайджанського мирного процесу. І для цього були серйозні підстави. Після того як текст мирної угоди сторони узгодили й парафували, постало питання політичної готовності Вірменії довести цей процес до логічного завершення. Перша перешкода була пов’язана з підсумками виборів. Тепер це питання вирішено. Однак залишається друга й головна перешкода – конституція Вірменії.

Протягом 35 років вірменська державність будувалася на політичних і правових конструкціях, які виникли в епоху розпаду Радянського Союзу. Саме тоді в основу національної ідеології було закладено положення, які багато років слугували обґрунтуванням територіальних претензій до Азербайджану. Сьогодні ситуація кардинально змінилася. Після Другої карабаської війни й подальших подій питання територіального статусу Карабаху остаточно закрито. Міжнародно визнана територіальна цілісність Азербайджану відновлена. Політична реальність Південного Кавказу стала іншою. Однак правові й ідеологічні конструкції минулого й далі залишаються. Тому питання зміни конституції Вірменії перестало бути лише внутрішньою справою цієї країни. Воно стало основним елементом регіональної безпеки й головним тестом на щирість намірів вірменської політичної еліти рухатися до миру.

Фактично вибори стали своєрідним попереднім референдумом щодо цього. Перемога прибічників нинішнього курсу означає готовність значної частини вірменського суспільства визнати нову реальність. Але вона не означає остаточної перемоги прибічників миру. Вірменське суспільство, як і раніше, залишається глибоко розколотим. Схожі історичні ситуації вже неодноразово виникали у світовій політиці. Після закінчення Першої світової війни Німеччина також опинилася перед вибором: прийняти нову реальність або присвятити себе реваншу. Протягом багатьох років німецьке суспільство жило міфом про тимчасовий характер поразки й очікуванням сприятливого моменту для перегляду підсумків війни. Зрештою, саме реваншизм став однією з головних причин найбільшої катастрофи XX століття.

Історія Європи переконливо демонструє: жоден конфлікт не закінчується в момент підписання перемир’я. Він закінчується лише тоді, коли суспільство внутрішньо приймає нову реальність. Після Другої світової війни Німеччина і Франція зробили вибір на користь примирення і співпраці. Саме тому колишні противники стали фундаментом майбутнього європейського проєкту. Але були й інші приклади. На Балканах націоналістичні міфи десятиліттями залишалися в суспільній свідомості навіть після закінчення воєн. Унаслідок цього кожне нове покоління діставало у спадок не мир, а пам’ять про потребу майбутнього реваншу.

Сьогодні Вірменія – саме на такому історичному перехресті. Питання полягає не в тому, підпишуть мирний договір чи ні. Рано чи пізно його підпишуть. Питання полягає в іншому: стане цей мир початком нової епохи чи лишень тимчасовою паузою перед черговим витком конфронтації. Досвід світової історії демонструє, що реваншизм ніколи не приносив народам процвітання. Він приносив лише нові війни, нові втрати й нові трагедії. Тому головний виклик для Вірменії сьогодні полягає не у відносинах з Азербайджаном. Головний виклик полягає у здатності перемогти власні політичні ілюзії.

Жодна нація не може побудувати успішне майбутнє, якщо значна частина її політичного класу й далі живе минулим. Реваншизм може бути зручною політичною технологією, але він ніколи не був успішною державною стратегією. З одного боку, є ті, хто розуміє, що епоха територіальних конфліктів завершилася і що майбутнє Вірменії залежить від відкриття комунікацій, регіонального співробітництва й нормалізації відносин із сусідами. З іншого боку, залишаються політичні сили і громадські групи, які й далі живуть категоріями минулого століття. Для них поразка у війні не стала приводом для переосмислення колишньої політики. Навпаки, вони й далі шукають винних і сподіваються на зміну міжнародної кон’юнктури.

Саме тут виникає головне питання. Якщо мир дійсно є усвідомленим вибором вірменського суспільства, чи готове це суспільство підтвердити свій вибір на практиці? Чи готове воно відмовитися від політичних і правових установок, які десятиліттями підживлювали конфлікт? Чи готове воно підтримати зміни в конституції, без яких неможливе остаточне підписання мирного договору? Відповідь на це запитання стане головною політичною подією найближчих років.

Сьогодні самі вірменські експерти визнають, що ані Сполучені Штати, ані Європа, ані Росія не мають такого впливу на громадську думку Вірменії, який має Азербайджан. У Єревані уважно стежать за кожною заявою офіційного Баку, за кожним виступом президента Азербайджану, за кожною політичною ініціативою. Причина проста. Саме Азербайджан є головним учасником процесу, який визначить майбутнє регіону на десятиліття наперед. Тому азербайджанське суспільство має повне право відкрито й чесно говорити вірменському суспільству те, що зі зрозумілих дипломатичних причин не завжди можуть сказати офіційні особи.

Головне послання гранично чітке. Ніхто не вимагає від Вірменії капітуляції. Ніхто не вимагає відмови від її суверенітету. Але якщо вірменська держава дійсно прагне миру, вона має усунути політичні та правові суперечності, які роблять цей мир вразливим уже в момент його підписання. Історія рідко дає народам другий шанс. Сьогодні такий шанс у Вірменії є. Його поява стала результатом нової геополітичної реальності, яка склалася після завершення багаторічного конфлікту. Але жодне вікно можливостей не залишається відкритим вічно.

Історія рідко прощає народам втрачені можливості. У 1919 році багато європейських політиків були переконані, що Версальський мир остаточно розв'язав німецьке питання. За 20 років Європа дістала нову світову війну. У 1991 році багато хто вважав, що конфлікти, які виникли після розпаду Радянського Союзу, буде швидко врегульовано політичними засобами. Однак Південний Кавказ, Балкани й низка інших регіонів довели протилежне.

Сьогодні Південний Кавказ здобув шанс закрити один із найтриваліших конфліктів пострадянського простору. Але успіх залежить не тільки від підписів під договором. Він залежить від готовності суспільств відмовитися від політичних доктрин минулого й визнати нову історичну реальність. Саме тому питання зміни конституції Вірменії має не юридичне, а історичне значення. Ідеться не про текст документа. Ідеться про вибір між майбутнім і минулим.

Міжнародна ситуація змінюється стрімко. Змінюються уряди, президенти, союзи та пріоритети великих держав. Те, що можливо сьогодні, завтра може виявитися неможливим. Саме тому нинішній момент має справді історичне значення. Вірменія стоїть перед вибором не між Сходом і Заходом, не між Росією і Європою, не між різними політичними партіями. Вона стоїть перед вибором між минулим і майбутнім. Між політикою історичних образ і політикою національного розвитку. Між реваншизмом і миром. Вибори стали першим кроком. Але справжній іспит ще попереду.

Саме тому перемога Пашиняна ще не означає перемоги миру. Вона означає лише те, що Вірменія здобула можливість зробити останній і найважчий крок. Питання лише в тому, чи вистачить у неї політичної волі скористатися цим шансом. Як попереджав філософ Джордж Сантаяна, "ті, хто не пам'ятає минулого, приречені повторювати його". Для Вірменії сьогодні важливо пам'ятати минуле не для того, щоб жити ним, а для того, щоб нарешті перестати ставати його заручником.

Джерело: Ramis Yunus / Facebook