Гран-прі Канн Звягінцеву – це вже другий приклад. Мабуть, українська документалка занадто жорстка для Заходу 

Щодо вручення гран-прі "Мінотавру" Звягінцева. Зрозуміло, що ліберальна еміграція упісюється від щастя, але ми, звісно, маємо сприймати цей вибір західників з іронічним сумом. Любить усе-таки західна творча еліта ось цей ніжняк дисидентщини. Суспільство, яке застрягло наприкінці історії й відмовляється вірити в її початок.

Це вже другий приклад, після аналогічного "Господина Никто", якому віддали перевагу замість жорсткої української документалки. Мабуть, занадто жорсткою для них.

Це все, звичайно, краще, ніж захоплення мутним Серебренниковим, холодним, як рептилія, улюбленцем Суркова, – якому аж "Почесний легіон" начепили на лапсердак. Але теж сумне.

От, блін, що залишилося від Фассбіндера, Клюге, фон Тротти й інших сонячних 70-х – вироджені лівацькі недогризки у гламурі. Які бояться справжнього, бояться боротьби й люті.

Вони завжди з радістю хавають цивільно-гуманітарне, але ніколи – проактивне.

Але це мине.

Поступово вимальовується, зароджується щось нове, сталеве, готове і до своєї боротьби, і до вшанування справедливої боротьби в інших. Світоглядний маніфест "Палантира" – один із провісників.