Мир почнеться не з підпису президентів, а зовсім в іншому місці 

Три роки тому, 19 вересня 2023 року, Азербайджан розпочав антитерористичну операцію проти збройних формувань Вірменії в Карабаху. Операція тривала 23 години 43 хвилини й завершилася 20 вересня припиненням вогню та капітуляцією сепаратистських сил. Саме тоді було поставлено крапку в збройному конфлікті, який тривав десятиліттями.

Сьогодні, через три роки, значення тих подій вже неможливо розглядати лише крізь призму військової історії. 19 вересня 2023 року стало не лише днем завершення однієї війни, а й початком абсолютно нової політичної епохи на Південному Кавказі. Після відновлення Азербайджаном повного контролю над своєю міжнародно визнаною територією зник сам предмет колишнього конфлікту. Зникла реальність, під яку десятиліттями будувалася величезна політична, дипломатична та інформаційна конструкція. Зникла й об’єктивна необхідність у структурах, створених для врегулювання саме цього конфлікту.

Показовий приклад – Мінська група ОБСЄ. Після спільного звернення Вірменії та Азербайджану 1 вересня 2025 року ОБСЄ ухвалила рішення про закриття Мінського процесу та пов’язаних із ним структур, і 30 листопада 2025 року їхнє закриття було завершено. Здавалося б, усе просто. Немає колишнього конфлікту – немає потреби в колишньому механізмі його врегулювання, але саме тут починається найцікавіше. Адже війну можна закінчити військовою операцією, змінити політичну реальність, закрити міжнародну структуру і підписати мирний договір, але є одна річ, яку неможливо змінити одним рішенням уряду чи одним підписом під міжнародним документом. Це людська свідомість.

Саме тому я переконаний: головна проблема вірмено-азербайджанського мирного процесу сьогодні лежить уже не лише в сфері дипломатії, кордонів, комунікацій чи юридичних формулювань. Вона лежить набагато глибше: в ідеології, в історичній пам’яті, в образі сусіда, який десятиліттями формувався у свідомості суспільства, і, якщо говорити зовсім відверто, то саме тут і знаходиться та сама "голка Кащея", без знищення якої неможливо остаточно позбутися старого конфлікту.

Давайте згадаємо, як швидко змінюється політична риторика, коли змінюється політична реальність. У серпні 2019 року, виступаючи в Ханкенді, прем’єр-міністр Нікол Пашинян заявив: "Карабах – це Вірменія, і крапка". Це не переказ його позиції кимось із опонентів – це офіційно опублікований текст виступу самого вірменського прем’єра. Минуло кілька років. Після подій 2023 року вірменське керівництво почало виходити з визнання територіальної цілісності Азербайджану, і вже в лютому 2024 року Пашинян прямо заявляв, що Вірменія та Азербайджан визнають територіальну цілісність один одного на основі Алма-Атинської декларації 1991 року. А в 2025 році він уже говорив про визнання обома країнами суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності міжнародно визнаних кордонів.

Політична реальність змінилася, і разом з нею змінилася політична риторика. Але тут виникає головне запитання: чи достатньо цього і чи можна змінити суспільну свідомість так само швидко, як змінюється зовнішньополітичний курс?

Ось тут я б не поспішав із відповіддю. Бо одна справа – політична кон’юнктура, а зовсім інша – стратегічне переосмислення. Політик може зробити політичний розворот, держава може змінити зовнішньополітичний курс, а уряд може визнати те, що ще вчора категорично заперечував. Але суспільство не змінюється за командою, і тим більше суспільство, яке двічі пережило війну, втратило тисячі людей, десятиліттями жило в атмосфері взаємної ненависті й сформувало цілком певну картину власної історії та образ сусіднього народу. Саме тому я впевнений: подібні кризи в процесі вірмено-азербайджанської нормалізації виникатимуть ще не раз.

Учора була одна криза, сьогодні – інша, а завтра виникне третя, і це зовсім не означає, що мирний процес зупинився. Навпаки, це означає, що він перейшов на набагато складніший рівень. Поки йшлося про територію, кордони, комунікації, міжнародні структури та політичні заяви, суперечка точилася переважно між державами. Тепер поступово починається розмова про суспільство, а це набагато складніше, бо територію можна звільнити, кордон можна демаркувати, міжнародну структуру можна закрити, а документ можна підписати. А як викреслити з голови людини образ сусіда як вічного ворога? Ось головне запитання.

Недавня історія з візитами іноземних дипломатів до Карабаху та Східного Зангезуру показала, наскільки болісно в певних вірменських колах сприймається сама нова реальність Азербайджану. Я докладно писав про це у своїй статті "Лакмусовий папірець миру" і не хочу повторювати її аргументи. Але нинішня криза цікава саме з іншого боку, оскільки вона показує, що в міру просування мирного порядку денного ми наближаємося до тієї самої червоної лінії, за якою закінчується дипломатична кон’юнктура і починається ідеологія. І ось тут виникає та сама "голка Кащея", а конституційне питання у Вірменії – лише один із її елементів. Азербайджан вважає за необхідне усунення з вірменської конституційної системи будь-яких положень, які можуть розглядатися як територіальні претензії. Вірменська сторона, у свою чергу, стверджує, що сама конституція Вірменії не містить прямої чи непрямої згадки про Карабах, вказуючи на особливість посилання в преамбулі на Декларацію незалежності. Але якщо залишити осторонь юридичну суперечку, існує факт, який неможливо заперечити: Декларація незалежності Вірменії 1990 року прямо посилається на спільне рішення від 1 грудня 1989 року про "возз’єднання" Вірменської РСР та Нагірно-Карабахської Автономної області. А сама конституція Вірменії у преамбулі проголошує основою державності національні прагнення, закріплені в Декларації незалежності. Тому питання тут набагато ширше за одну юридичну суперечку.

Навіть якщо завтра всі необхідні зміни будуть внесені й мирний договір буде підписано, це ще не означає автоматичного зникнення того ідеологічного середовища, яке десятиліттями формувало ставлення вірменського суспільства до Азербайджану та Туреччини. І ось тут ми підходимо до найболючішого: до історичної пам’яті, до шкільних підручників, до публічних символів, до пам’ятників, до героїв і до того, кого держава та суспільство вважають гідним пам’яті. Пам’ятник – це ж не просто бронза чи камінь, це заява держави та суспільства майбутньому поколінню, і це відповідь на питання: кого ми пропонуємо молодій людині вважати героєм? Саме тому історія з пам’ятником Гарегіну Нжде, якого як пособника Третього Рейху засудили до довічного ув’язнення, має значення далеко за межами одного пам’ятника. У 2016 році пам’ятник Нжде було відкрито в центрі Єревана. На церемонії був присутній тодішній президент Вірменії Серж Саргсян, який поклав квіти до пам’ятника. Офіційний міський ресурс Єревана й досі називає Нжде національним ідеологом і прямо зазначає, що пам’ятник не лише зберігає його пам’ять, а й "передає його ідеї наступним поколінням", виховуючи національний дух. Ось тут і виникає питання, якого неможливо оминути. Як можна одночасно будувати мир із сусіднім народом і зберігати в самому центрі столиці публічні символи минулого, пов’язані з ідеологією національної винятковості та протистояння сусідам? Це питання не лише до сьогоднішньої влади, це питання до суспільства, бо мирний процес вимагає не лише нових політичних заяв, а й нового ставлення до минулого.

Я свідомо не хочу перетворювати цю статтю на чергову біографічну дискусію навколо Нжде. Для цього існують історики та фахівці. Але не можна ігнорувати той факт, що його діяльність та його ідеологічна спадщина досі є предметом найсерйозніших суперечок у всьому світі, включаючи питання його стосунків з нацистською Німеччиною в роки Другої світової війни. І тим більше не можна ігнорувати те, що сучасна Вірменія сама продовжує публічно увічнювати його як національного ідеолога. Ось це вже не історія, а сьогодення, а отже, і майбутнє. Але Гарегін Нжде – лише один символ набагато ширшої проблеми. У Єревані існують й інші пам’ятники, меморіали та місця пам’яті, пов’язані з людьми, які вчиняли терористичні акти проти представників Азербайджану та Туреччини. І тут знову постає те саме питання: що саме ми передаємо наступному поколінню? Історію чи культ минулого? Пам’ять чи ненависть? Національну гордість чи національну винятковість? Це принципово різні речі.

Будь-який народ має право пам’ятати свою історію, вшановувати своїх загиблих, зберігати національну ідентичність, але жодне з цих прав не вимагає перетворювати сусідній народ на вічного ворога, і саме тут пролягає межа між здоровою історичною пам’яттю та ідеологією конфлікту. Можна пам’ятати власні трагедії, не перетворюючи їх на привід для ненависті до дітей наступного покоління. Можна поважати власних героїв, не роблячи з ворога вічну історичну категорію, і можна любити свою країну, не виховуючи презирства до іншої. Але якщо Вірменія справді хоче перейти від стану "після війни" до стану сталого миру, їй рано чи пізно доведеться відповісти саме на ці питання. Не Азербайджану, не Туреччині, не Заходу, не Росії, а самій собі, бо політична історія останніх років уже показала одну просту річ: реальність сильніша за політичні міфи.

Багато років існувала політична структура навколо Карабаху, і вона розвалилася. Багато років існувала міжнародна конструкція навколо Мінської групи, і вона теж пішла в історію. У вересні 2025 року ОБСЄ офіційно закрила Мінський процес за спільним зверненням Вірменії та Азербайджану. Але ідеологічні конструкції не зникають разом із міжнародними організаціями, і тому сьогодні недостатньо просто сказати: "Карабах – Азербайджан". Ці слова мають одного дня стати не лише політичною формулою уряду, а й частиною прийнятої суспільством нової реальності, і це набагато складніше. Бо одна справа – слідувати політичній кон’юнктурі, а зовсім інша – стратегічно переосмислити причини, які призвели до нинішнього стану вірмено-азербайджанських відносин.

Можна визнати територіальну цілісність Азербайджану тому, що цього вимагає змінений баланс сил, а можна визнати її тому, що ти справді зрозумів: колишня політика була глухим кутом. Можна підписати мирний договір тому, що іншого виходу немає, а можна підписати його як початок нової історичної епохи, і між цими двома підходами – величезна різниця. Саме тому я не думаю, що сьогоднішній мирний процес слід оцінювати лише за кількістю підписаних документів, оскільки є набагато важливіший показник. Чи змінюється ставлення суспільств одне до одного, чи зникає образ вічного ворога, чи змінюється мова шкільних підручників, чи змінюється ставлення до символів минулого і чи перестає героїзуватися насильство?

Чи починають діти в Азербайджані та Вірменії сприймати одне одного не як продовження війни своїх дідів, а як сусідів, яким доведеться жити поруч? Ось тоді можна буде говорити про справжній перелом, а до цього ми матимемо лише політичну нормалізацію, а це ще не історичне примирення, і саме в цьому полягає головний парадокс нинішнього моменту.

Азербайджан виграв війну, і тепер перед усім Південним Кавказом стоїть набагато складніше завдання – виграти мир, і для цього недостатньо сильної армії, дипломатії та міжнародних угод. Потрібна нова політична культура, нова історична культура, і потрібно навчитися відрізняти пам’ять від помсти, патріотизм від ненависті, національну ідентичність від національної винятковості. Адже мир між державами може розпочатися з підпису президентів, але мир між народами починається зовсім в іншому місці: він у голові людини.

Саме тому я б не став сприймати чергову кризу як доказ того, що мирний процес провалився; навпаки, кожна така криза показує, де саме знаходяться старі міни, і нинішня криза виявила одну з найглибших. Ми підійшли до ідеологічної складової конфлікту, до тієї самої "голки Кащея", і якщо політичні лідери справді хочуть, щоб нова сторінка історії виявилася не тимчасовою паузою між двома війнами, цю голку рано чи пізно доведеться знайти. Адже можна знищити сепаратистський проект, закрити Мінську групу, підписати мирний договір, відкрити кордони й транспортні комунікації, але якщо у свідомості нового покоління продовжує жити образ сусіда як історичного ворога, то конфлікт просто змінює форму.

Саме тому справжній мир починається там, де закінчується відтворення ненависті. Війна закінчується на полі бою, а мир починається в головах, і тут я хотів би закінчити словами Альберта Ейнштейна, який казав: "Мир не можна зберегти силою; його можна досягти лише розумінням". Але розуміння – це не забуття власної історії, а здатність дивитися на неї без ненависті, і, мабуть, саме цьому сьогодні доведеться навчитися і Азербайджану, і Вірменії.

Джерело: Ramis Yunus / Facebook