Що робити, коли діти втратили роки нормального навчання?  

Навіть коли замовкають гармати, наслідки війни ще довго залишаються у школах і університетах. Українські діти провели роки під звуки повітряних тривог, в укриттях, евакуації або за екраном комп'ютера. Для частини з них це означає не лише прогалини у знаннях. Втрачаються звичка до системного навчання, соціальні навички, мотивація, а іноді й сама освітня траєкторія.

Тому відновлення освіти після війни не можна звести до ремонту шкіл і закупівлі обладнання. Будівлю можна відбудувати за кілька років. Надолужити втрачений час дитині значно складніше.

За даними UNICEF, через пандемію COVID-19 і повномасштабну війну українські діти вже втратили понад чотири роки нормального освітнього процесу. Результати міжнародного дослідження PISA-2022 продемонстрували: через пандемію та війну українські школярі втратили частину знань і навичок, яких мали б набути за цей час. Найбільші втрати зафіксували з читання – вони були еквівалентні приблизно двом рокам навчання, із математики – року, із природничих наук – приблизно пів року. Ситуація відтоді не могла залишатися незмінною: частина дітей повернулася до очного навчання, частина продовжує вчитися дистанційно або комбінує різні формати.

Після завершення війни Україні знадобиться не разова кампанія з "підтягування" школярів, а національна програма відновлення навчальних результатів. Її перший етап я бачу досить практично: загальнонаціональна діагностика без перетворення її на черговий іспит. Потрібно встановити не лише клас, у якому навчається дитина, а й реальний рівень її знань.

Якщо учень восьмого класу через кілька років війни має прогалини з математики на рівні шостого, сама по собі участь у програмі восьмого класу проблеми не вирішить. Йому потрібні додаткові модулі, невелика група, індивідуальна траєкторія і час на заповнення конкретних прогалин. Для старших школярів це можуть бути літні та семестрові програми, які допоможуть одночасно надолужити пропущене і підготуватися до наступного етапу освіти.

Цей підхід має міжнародні аналоги. У Колумбії для дітей, які були змушені покинути свої домівки через збройний конфлікт, застосовували Learning Circles – невеликі навчальні групи з персональною увагою, соціально-емоційною підтримкою та зв’язком із місцевою громадою. Ідея тут важлива не сама по собі, а своєю практичністю: дитину, яка випала з нормального освітнього процесу, повертають до нього через менші групи, індивідуальну роботу і поступове надолуження.

Для України це могло б означати державне фінансування додаткового навчання протягом кількох років, а не короткого "літнього інтенсиву". Причому без поділу дітей на успішних і відсталих. Освітня прогалина, спричинена війною, не є провиною дитини.

Окреме питання – учителі. Після війни в одному класі можуть опинитися діти військовослужбовців і ветеранів, діти загиблих, ті, хто пережив окупацію, школярі з прифронтових громад і ті, хто кілька років навчався за кордоном. Рівень їхніх знань і досвід будуть дуже різними.

Тому підвищення кваліфікації педагогів не варто зводити до серії онлайн-вебінарів і сертифікатів. Учителю знадобляться практичні інструменти: як швидко визначити рівень класу, як працювати з дітьми з різними освітніми прогалинами, як перебудувати урок, коли половина класу знає матеріал, а половина його пропустила. Корисними можуть бути оплачуване перенавчання, наставництво, спільна робота педагогів із психологами та фахівцями спеціальної освіти.

Це потребуватиме змін і в самій підготовці майбутніх учителів. Педагогічна освіта має давати більше практики, знань із дитячої психології, компенсаторної педагогіки, цифрових інструментів і роботи у кризових ситуаціях. Після кількох років війни просто повернутися до довоєнної моделі класу вже не вийде.

Є ще один важливий урок – Південна Корея. Після припинення бойових дій на Корейському півострові в 1953 році Південна Корея зробила освіту одним із ключових напрямів довгострокового розвитку. Початкова освіта швидко розширювалася: охоплення дітей зросло приблизно із 60% у 1953 році до 86% у 1960-му, а рівень грамотності, за даними Світового банку, зріс із 22% у 1945 році до 72% у 1960-му. Згодом освітня система стала одним із чинників формування кваліфікованої робочої сили, необхідної для індустріалізації та технологічного розвитку.

Україні не потрібно копіювати корейську модель. Важливий сам принцип: після масштабної руйнації країна інвестує не тільки у фізичне відновлення, а й у знання та компетентності людей. Для України це означає сильну професійну освіту, університети, здатні готувати інженерів, енергетиків, медиків, психологів, фахівців із кібербезпеки, робототехніки, оборонних технологій, міжнародного права та європейської інтеграції.

Але міжнародний досвід показує і те, чого варто уникати. У Боснії і Герцеговині після війни в окремих громадах з’явилася система "двох шкіл під одним дахом": діти різних етнічних груп навчалися в одній будівлі, але за різними програмами. Рішення, яке замислювалося як тимчасове після масштабного переміщення населення, у деяких місцях стало постійним. OSCE і нині розглядає подолання цієї практики як частину роботи з формування інтегрованої та недискримінаційної освіти.

Для України цей приклад важливий не як пряма аналогія, а як застереження. Після війни школи матимуть ще одну функцію – повертати дітей у спільний освітній простір. У класі мають зустрітися ті, хто залишався в Україні, ті, хто був за кордоном, діти військових, ветеранів, переселенців, жителів окупованих і прифронтових територій. Освіта може стати місцем, де ці різні досвіди поступово з'єднаються, а не закріпляться як окремі світи.

Тому відновлення освіти варто вимірювати не кількістю відремонтованих шкіл. Значно важливіше знати, скільки дітей повернулося до нормального навчання, скільки з них надолужили втрачене і чи отримав учитель інструменти для роботи з новою реальністю.

Кожен рік, який дитина втратила через війну, неможливо повернути календарно. Але його можна частково компенсувати додатковим часом, персональною увагою і якісним навчанням.

Війна насправді закінчиться для цієї генерації не в день припинення воєнних дій. Вона закінчиться тоді, коли діти, які виросли під час війни, матимуть можливість будувати власне майбутнє, а не все життя наздоганяти те, що було втрачено.

Джерело: "ГОРДОН"