Щоб ветеран і ветеранка почувалися гідними, нам сьогодні потрібні дві речі 

"Від служби до можливостей: Конференція з реінтеграції ветеранів 2026".

Був запрошений спікером на подію, організовану Мінветеранів, Національним банком України, EBRD і Korn Ferry.

Ми говоримо з ветеранами про "можливості". А самі не готові навіть до їхнього повернення. І йдеться не про пільги, не про сервіси й не про брак вакансій.

Поки вони воювали, змінилося все. Країна. Ринок праці. Роботодавці. Колективи, у які вони мали б повернутися. І найголовніше – змінилися самі ветерани.

Багато військових після служби не хочуть повертатися туди, звідки пішли на війну. Людина, яка йшла з умовного заводу чи офісу, – це не та сама людина, що повертається. Інший сенс, інший масштаб, інша відповідальність. Робоче місце, яке чекає її, "як раніше", чекає, по суті, когось іншого, людину з минулого.

Думаю, усім зрозуміла очевидна правда, що на війні сенс величезний. Екзистенційний. Цивільне життя з таким сенсом конкурувати не може. Хто обіцяє ветерану інакше, обманює і його, і себе.

Тому найважча робота – не в роботодавця й не в держави. Вона в самого ветерана: зрозуміти це ще до повернення. Відкалібрувати очікування. Бо коли очікування нереалістичні – далі розчарування, злість і відчуття, що цивільне життя тебе не прийняло.

А воно прийняло. Просто воно інше. І сенс у ньому шукається повільніше – через людей, через наступну велику справу, а не через посаду.

Щоб ветеран і ветеранка почувалися гідними, нам сьогодні потрібні дві речі. Не завтра, не після якихось реформ. Прямо зараз.

Перше. Ті, хто досі не мобілізувався, мають мобілізуватися. Бо військовий стає ветераном тільки тоді, коли хтось прийшов на його місце. Поки цього не відбувається – ми тримаємо на фронті тих, хто вже віддав більше, ніж будь-хто має право в них просити. Це не красиві слова, а основна умова. Без неї слово "ветеран" у нас залишиться для дуже вузького кола.

Друге. Нам потрібна ветеранська політика. Не набір програм. Не окремі ініціативи. Політика – це рамка, у якій держава, бізнес і громади розмовляють однією мовою, мають спільну логіку й беруть на себе конкретні комітменти, за які їх можна спитати.

Усе інше без цих двох речей – добрі наміри.