США витискають з України капітуляцію, щоб разом із Москвою дерибанити, що вийде
У Відні я була на круглому столі, за яким зустрічались редактори і журналісти кращих світових медіа, дослідницьких інститутів і громадський організацій. Одна з панелей, де у мене був виступ, називалась "вороги". Не можу озвучувати, хто і що говорив, але загалом тези були і очікувані, і логічні. Україна має одного ворога і багато поганих друзів і союзників.
Я сама дивувалась, як спокійно слухала деякі речі, які мені не подобались. Ми шалено втомились. У нас вже майже немає сил ненавидіти, не те що сперечатись з аргументами. Кілька українців за тим столом були стримані і делікатні. Настільки, що двоє з присутніх іноземців навіть відмітили, як дико звучать всі ці виважені формулювання на тлі того, що ці люди завтра поїдуть туди, де їх буквального щодня намагаються вбити. І союзники роблять надзвичайно мало, щоб це спинити.
А вчора ввечері ми прибули на польський кордон, який я понад усе хотіла б оминути. Я три роки не була на кордонах, але сотні разів слухала і читала історії про жахливе ставлення польських прикордонників. Наш виявився, мабуть, не найгіршим. Він просто поводився дуже зверхньо і грубо віддавав команди польською так, ніби я зобовʼязана розуміти його мову – абсолютно ні. Я відповідала так само зверхньо українською. Потім сказала, що він може звертатись англійською, або можемо продовжити так далі. В якийсь момент наш водій, який воював з 2022 року і недавно демобілізувався (у нього четверо дітей), зрозумів, що ситуація загострюється і спробував якось розрядити обстановку.
Після перевірки я сіла в машину і подумала, що ми дуже добрі люди. Ми прийняли те, що захід готовий відкупитись мінімальними донатами, замість по-справжньому воювати разом (без ніг на землі, але по справжньому). Що США повністю реабілітували Путіна і Росію, і усіма силами витискають з України капітуляцію, щоб почати вже не ховаючись вести бізнес з Москвою і, скоріш за все, разом деребанити те, що у нас вийде віджати.
Але все одно, коли ти ось так один на один стикаєшся з людиною, котра поводить себе як останнє бидло з людьми, яких за 20 метрів почнуть буквально вбивати усією зброєю, яка існує. Які повертаються додому з безпеки, знаючи, що по дорозі до Києва вже горять заправки. Я думаю, що ми надто добрі, або просто шалено втомлені. І ворогів у нас значно більше. Просто більше немає сил і бажання з кимось цим ділитись.
На кордоні в бік України перед нами не було нікого.
Джерело: Катерина Коберник / Facebook
