"Там дєвчонку раніло.. Ну єво нах". Це і є фашизм
Уся стрічка – в апокаліптичних пейзажах палаючих складів Підмосков'я (це що ж вони там зберігали, покидьки, що воно так люто горить?!).
І от – сто разів я про це писала й говорила, а на сто перший – все одно вражає, і, дасть Бог, ніколи не перестане, бо не дай Боже до такого звикнути: хлоп вивішує в мережу рілз із записом своєї втечі з місця прильоту – а втікав він з підвального приміщення, де за першим вибухом поранило дівчину, і весь їхній ґонзо-діалог чудово записався.
"Навєрх нада, в машину... Машина єсть? Нєт!!! Памаґітє, пажалуста!! (БАХ!) Єб...ть... Ну єво нах!"
Гуп, гуп, гуп... Він біжить по сходах надвір, верещить на всю парковку, кличучи "Сєрьоґу", вскакує, засапавшись до того, в машину, і вони ВТРЬОХ ("бистрєй, бл...дь!") зриваються навтьоки, троє здорових парубків, причім головний герой ще й встигає поділитись із колегами, що "там дєвчонку раніло нах". І нікому з трьох навіть не спадає на думку, що це їх може зобов'язувати до якихось дій...
Ось це, шановне панство, і є фашизм, у хімічно чистому вигляді, на тій стадії, коли хвороба лікуванню не підлягає: найстрашніше, що він робить із суспільством, – це, всупереч усій квазі-патріотичній, "фасційній" риториці, якраз роз'єднує: атомізує (почитайте "Жінку в Берліні", побачите, що це значило в Берліні весною 1945-го для самотніх жінок!).
Усі функції підтримки й виживання "по горизонталі" за умовчанням делеговано "кому положено" – державі-наглядачу. А там, де наглядач усувається або "ламається", кожен лишається – сам за себе, як на зоні: умри ти сьогодні, а я завтра (с).
Здрастуй, страна Гулагія!.. І здохни вже нарешті. Зажилася.
