Вікно для правосуддя над РФ може відкритися через десятки років 

16 вересня 2026 року в Гаазі оголосили вирок одному з найвідоміших політиків повоєнного Косова. Колишнього президента Хашима Тачі та ще трьох колишніх керівників Армії визволення Косова – Кадрі Веселі, Реджепа Селімі та Якупа Краснічі – визнали винними у воєнних злочинах, вчинених під час збройного конфлікту 1998–1999 років. Тачі та Краснічі засудили до 25 років позбавлення волі, Веселі – до 18, Селімі – до 13 років. Суд встановив їхню кримінальну відповідальність за незаконне або свавільне затримання 385 осіб, катування 303, жорстоке поводження із 49 та вбивство 96 людей.

Між злочинами і цим вироком першої інстанції минула понад чверть століття. За цей час Тачі пройшов шлях від одного з керівників Армії визволення Косова (АВК) до прем'єр-міністра, а згодом президента Косова. Змінилися політичні обставини, міжнародна ситуація та інституції. Механізму, який би міг дати правову оцінку, під час війни взагалі не існувало. На відміну від ситуації в Україні, коли ми вибудовуємо його у воєнних реаліях.

У цьому і є одна з найцікавіших особливостей цієї справи. Спеціалізовані палати Косова були створені лише у 2015 році. Їхня конструкція поєднує національний та міжнародний компоненти. Палати створені відповідно до конституції та законодавства Косова, інтегровані в рівні його судової системи та застосовують законодавство Косова поряд із міжнародним правом. Водночас вони дислокуються у Гаазі, а судді, прокурори та персонал є міжнародними. Спеціалізована прокуратура також розташована в Гаазі й діє незалежно від інших інституцій Косова.

Фактично йдеться про гібридний механізм правосуддя, який дозволив поєднати національну юрисдикцію з міжнародною участю та винести розгляд особливо складних справ за межі Косова. Для України така модель також, на мою думку, була б доцільною. Звичайно, не йдеться про копіювання косовської конструкції. Україна має власну Конституцію, судову систему, значно більший масштаб проваджень щодо міжнародних злочинів та вже сформовану систему взаємодії з міжнародними інституціями. Водночас поєднання національної юрисдикції з міжнародною експертизою та участю могло б посилити спроможність розглядати найскладніші справи і водночас залишити такі процеси частиною української системи правосуддя.

Шлях самої справи Тачі добре показує, наскільки довго може формуватися така можливість. Обвинувальний акт підтвердили у 2020 році. Після цього Тачі залишив посаду президента, його взяли під варту та перевезли до Гааги. Судовий процес розпочався у квітні 2023 року. Доказове провадження завершилося наприкінці 2025-го, а в лютому 2026 року сторони представили заключні аргументи. Суд отримав докази 273 свідків, прийняв 5467 доказових матеріалів, а стенограма процесу сягнула 29 238 сторінок.

Обвинувальний акт містив 10 пунктів. Шість стосувалися злочинів проти людяності, чотири – воєнних злочинів. І результат процесу виявився важливим не тільки через суворість призначених покарань. За всіма пунктами щодо злочинів проти людяності обвинувачених виправдали. Суд дійшов висновку, що прокуратура не довела поза розумним сумнівом існування широкомасштабного або систематичного нападу, спрямованого проти цивільного населення.

Саме тому справа Тачі цікава Україні значно більше, ніж історія одного колишнього президента. Вона показує, що відбувається з інформацією про війну через десятиліття, коли політичний контекст уже змінився, а кожне твердження має пройти перевірку судом. Що із зібраного сьогодні витримає таку перевірку через 10, 20 чи 30 років? Чи достатньо мати тисячі задокументованих епізодів? Як провести межу між інформацією і доказом? Як від конкретного злочину дійти до відповідальності конкретного командира або політичного керівника?

Справа Тачі дає щонайменше п'ять уроків, які Україні варто враховувати вже зараз.

Перший урок. Потрібно доводити не лише злочин, а й відповідальність конкретної людини

Міжнародне кримінальне правосуддя не судить посади. Недостатньо встановити, що людина була командиром, міністром, генералом чи політичним керівником у момент, коли вчинялися злочини.

У справі Тачі суд окремо аналізував роль кожного обвинуваченого, його повноваження, конкретні дії, участь у прийнятті рішень та внесок у спільну злочинну мету. Суд досліджував фактичний вплив. Це принципово важливо для українських справ щодо російського військового та політичного керівництва.

Ланцюг посад ще не є ланцюгом кримінальної відповідальності. Потрібно встановити: хто ухвалював рішення, хто віддавав накази, кому надходили доповіді, хто мав інформацію про наслідки, які заходи вживалися після отримання такої інформації та яким був реальний внесок конкретної особи у вчинення злочину. Саме тому доказування міжнародних злочинів потребує не тільки документування місця події. Потрібно вибудовувати доказовий зв'язок від конкретного епізоду до конкретної людини.

Другий урок. Кількість злочинів ще не доводить наявність злочинів проти людяності

Це, мабуть, один із найважливіших висновків справи для українських розслідувань. Суд встановив сотні потерпілих від убивств, катувань, жорстокого поводження та незаконного позбавлення волі. Проте цього виявилося недостатньо для обвинувального вироку за злочини проти людяності. Причина полягає в самій конструкції цього міжнародного злочину. Недостатньо довести багато окремих убивств, катувань або незаконних затримань. Необхідно окремо встановити контекстуальні елементи, зокрема існування широкомасштабного або систематичного нападу, спрямованого проти цивільного населення, та зв'язок конкретного діяння з таким нападом. У справі Тачі саме цього стандарту прокуратура, за висновком суду, не досягла.

Для України це має безпосереднє практичне значення. Документуючи російські злочини, недостатньо накопичувати окремі епізоди. Потрібно одночасно збирати матеріал, який дозволить побачити і довести систему: повторюваність дій, географію та час, категорії потерпілих, способи вчинення злочинів, закономірності у виборі цілей, командні зв'язки, накази, внутрішні документи, політику і практику, а також реакцію керівництва на відомі йому злочини.

Можна мати тисячі добре задокументованих епізодів і водночас слабку доказову базу для встановлення контекстуальних елементів злочинів проти людяності. Кількість важлива. Але арифметика не замінює доказування.

Третій урок. Інформація – ще не доказ

Ще один важливий аспект справи стосується інформації про людей, яких АВК вважала противниками. Суд досліджував діяльність розвідувальних структур Армії визволення Косова та роль Кадрі Веселі. Судді встановили, що четверо обвинувачених зробили істотний внесок у спільну злочинну мету, спрямовану проти осіб, яких вважали противниками політичних і військових цілей АВК. Серед них були косовські албанці, пов'язані з іншими політичними або військовими силами, особи, яких підозрювали у зв'язках із сербською або югославською владою, а також представники національних меншин.

Для України тут важливий ширший принцип. Розвідувальна, оперативна, військова чи OSINT-інформація може бути надзвичайно цінною для кримінального провадження. Вона може сформувати версію, вказати напрям розслідування, допомогти встановити свідків, документи, місця чи інші джерела доказів. Але інформація і доведений факт – не одне й те саме.

Для України, яка сьогодні накопичує величезний масив інформації про війну, зокрема оперативні, цифрові та розвідувальні дані, зокрема завдяки роботі новоствореного Управління документування порушень права збройних конфліктів, вчинених в умовах бойових дій ВСП ЗСУ, питання її верифікації має цілком практичне значення. Таку інформацію необхідно зіставляти з іншими джерелами, встановлювати її походження та автентичність і лише після цього оцінювати доказове значення.

Четвертий урок. Правомірність війни і правила її ведення оцінюються окремо

Процес у Гаазі не був оцінкою політичної мети Армії визволення Косова чи самої ідеї незалежності Косова. Суд розглядав інше питання: чи несуть конкретні особи індивідуальну кримінальну відповідальність за конкретні дії під час збройного конфлікту. Це важливе юридичне розмежування і для України. Україна захищається від російської агресії, реалізуючи невід'ємне право на самооборону відповідно до Статуту ООН. Водночас міжнародне право окремо регулює правомірність застосування сили державою і правила ведення бойових дій.

Тому правова оцінка конкретного епізоду під час війни стосується дотримання норм міжнародного гуманітарного права. Вона не змінює і не ставить під сумнів правовий статус України як держави, що здійснює самооборону проти збройної агресії. Саме тому обґрунтовані відомості про можливі порушення з українського боку також повинні отримувати належну правову оцінку. Це жодним чином не зрівнює агресора і державу, яка захищається. Йдеться про різні питання міжнародного права і різні предмети доказування.

Більше того, здатність держави самостійно перевіряти дії власних військовослужбовців і за наявності достатніх доказів забезпечувати відповідальність свідчить про спроможність та стійкість її правової системи. Для України це має і цілком практичне значення. Належне національне розслідування дозволяє державі самій встановлювати факти, відокремлювати підтверджені порушення від непідтверджених тверджень та вивчати власні помилки, щоб запобігати їх повторенню.

Це важливо і в міжнародному вимірі. Реальне та добросовісне здійснення кримінального переслідування на національному рівні має значення для принципу комплементарності, на якому побудована юрисдикція Міжнародного кримінального суду. Також такий підхід захищає державу від ситуацій, коли відповідні справи беруться розслідувати треті країни на підставі принципу універсальної юрисдикції.

Є ще один аспект, особливо важливий в умовах інформаційної війни. Якщо держава сама не встановлює, що сталося в конкретному епізоді, простір заповнюють неперевірені повідомлення та маніпуляції, які російська влада використовує для формування власного наративу. Професійне розслідування дозволяє цього уникнути. Тому правова оцінка можливих порушень з власного боку демонструє здатність правової системи працювати навіть у найскладніших умовах війни, встановлювати факти незалежно від того, кого вони стосуються, робити висновки з власних помилок і забезпечувати відповідальність там, де є докази.

П'ятий урок. Докази мають пережити війну

Між подіями, які стали предметом справи Тачі, і вироком першої інстанції минула понад чверть століття. Але це не були 27 років одного судового процесу. Сам процес розпочався лише у 2023 році. До цього були роки накопичення інформації, міжнародних розслідувань, створення спеціального механізму, формування прокуратури, роботи зі свідками та підготовки справи. Спеціалізовані палати з'явилися лише у 2015 році, через багато років після подій, які вони сьогодні розглядають. У 1998 році ніхто не міг знати, що Хашим Тачі стане прем'єр-міністром, потім президентом Косова, а через два десятиліття залишить посаду і постане перед судом, якого на момент подій узагалі не існувало.

Так само ми сьогодні не знаємо, якими будуть політичні обставини через 10 чи 20 років і коли конкретні особи, яких підозрюють у злочинах проти України, реально можуть опинитися перед судом. Але є те, на що Україна може впливати вже зараз.

Чи збережуться докази.

Чи можна буде через 20 років встановити їх походження.

Чи буде зрозуміло, хто, коли, де і за яких обставин отримав конкретний цифровий файл або фізичний об'єкт.

Чи збережеться chain of custody.

Чи можна буде відновити командні зв'язки та процес прийняття рішень.

Тож справа Тачі не дає підстав механічно переносити косовський досвід на Україну. Інший конфлікт, інший масштаб, інша юрисдикційна конструкція та інші фактичні обставини. Але вона показує дещо універсальне. Політичні обставини змінюються значно швидше, ніж зникає питання індивідуальної кримінальної відповідальності. За 10, 20 чи 30 років можуть змінитися уряди, міжнародні відносини, посади та статуси людей. Може з'явитися судовий механізм, якого сьогодні ще немає. Можуть виникнути нові юридичні можливості для притягнення конкретних осіб до відповідальності. Тому для України головне питання сьогодні полягає не тільки в тому, коли і де відбудуться майбутні судові процеси. Важливіше, із чим ми до них прийдемо. Чи матимемо докази окремих злочинів та їхнього ширшого контексту.

Політичне вікно для правосуддя може відкритися через роки. Між злочинами, за які засудили Хашима Тачі та інших керівників АВК, і вироком першої інстанції минула понад чверть століття. За цей час змінилися політичні обставини, статуси людей та інституції.

Не зникло питання індивідуальної відповідальності. Для України це, можливо, головний урок цієї справи. Правосуддя може прийти через десятиліття, але справа, яку воно одного дня розглядатиме, починається сьогодні.

Джерело: "Українська правда"