Вибору, куди їхати, в Олешків немає 

– Так вони вирішили вивозити людей з Олешків на Росію?

– Так нащо такий порятунок?

Приблизно такі обурені крики я чую в мережі. Приблизно подібне я чула після того, як виявилося, що азовців не збираються швидко міняти. Тоді деякі люди (деякі – тут: тисячі) почали кричати: "Так нащо вони тоді здавалися в полон? Краще вмерти зі зброєю в руках!"

На це мені хочеться відповісти: піди й помри. Зі зброєю в руках. Якщо ти знаєш краще, як буде краще. Або краще вбийся об стіну, сидячи перед своїм комп'ютером. Перш ніж вирішувати, що краще для людей. Перш ніж присвоїти собі якесь ефемерне право розпоряджатись долями людей...

Коли ми готували "зелений коридор" з Дебальцевого й уже шукали транспорт для колони, яка мала відходити з Артемівська (тоді ще не Бахмута), російський генерал Вязніков спитав нас, хитро, по-ленінськи, сцуко, прищурившись: "Сторона "ДНР" згодна. Але з умовою, що ви дасте згоду на ще одну колону. З Донецька. Щоб люди могли самі обирати, куди їм евакуюватись". І ми одразу, дуетом, не змовляючись, відповіли: "Ми згодні". Ми були згодні, бо це питання було лише формальністю. Від відповіді на нього залежав дозвіл на припинення вогню. Тому відповідь могла бути лише одна: "Так, ми згодні".

Це питання було політичним для всіх, крім нас. Бо наші телефони розривалися від благань про порятунок. І думали ми в той час лише про одне. Про життя людей.

Але ми знали, що робили. Бо все потрібне ми зробили раніше. Ми:

• домоглися розконсервування пансіонатів та санаторіїв;
• вивезли й поселили там уже величезну кількість евакуйованих;
• забезпечили їх безкоштовним проживанням, харчуванням, лікуванням, вдяганням тощо;
• поставили вимогу, щоб машини колони були промарковані великими написами "Донецьк" та "Слов'янськ". І ми вірили, що з нами на українську територію виїде більшість.

Так і сталося. На українську територію в той день виїхало 866 людей (і це лише порахованих, у колоні були ще люди, які не захотіли в списки). А також ті, у кого ще були на ходу авто, і ці авто доєдналися до колони.

На територію квазіреспубліки "ДНР" виїхало тоді 46 людей. Та й то четверо з них тоді швидко похопилися, сказали, що переплутали автобуси, і повернулися до України.

Тоді ми перемогли політичну складову будь-якого гуманітарного коридору. Чи ми раділи цьому? Ні. Бо через ці обставини нам перекрили другий обіцяний день "зеленого коридору". І багатьох людей ми все ж не встигли вивезти. А нас цікавило життя людей. Виживи, людино. Вивези своїх малих, старих і хворих – потім розберемося, за кого ти голосуєш. Бо це і є головним, люди. Вижити. Виїхати від голоду, від обстрілів, від смерті. А там уже вирішуй – куди ти і з ким.

Звичайно, я розумію політичну, воєнну та навіть міжнародну складову цієї гуманітарної акції. Звичайно, я аплодувала б рішенню представити два "зелені коридори" – на українську й на російську сторону. Але коли є можливість врятувати людей від смерті – то тут уже не до жиру. Рятуй і все. Далі буде видно.

Оце офіційне слово – правильне слово. Наша країна мусить втокмачувати світу, що вибору в Олешків немає. Вибір забрали вороги. Але деяким з нас, мої дорогі українці, яким пощастило перебувати не на окупованій території, – декому з нас не варто так легко й просто розкидуватися людськими долями.