Історія стає лінією фронту. І програють усі 

XXI століття не просто змінює міжнародну систему – воно змінює саму природу того, за що відбувається боротьба між державами. Якщо в XIX столітті держави розширювали території, а у XX столітті вони боролися за ідеології й моделі світоустрою, то у XXI столітті на наших очах формується ще тонший і водночас небезпечніший рівень протистояння – боротьба за інтерпретацію минулого.

Це вже не периферійний елемент політики. Це стає її ядром. Історія перестає бути нейтральною академічною дисципліною, яка існує в університетах і архівах. Вона виходить з аудиторій істориків і входить у простір дипломатії, санкцій, парламентських рішень і міжнародних криз.

Минуле більше не є завершеною реальністю. Воно стає продовженням політики іншими засобами. І саме тут виникає принциповий зсув: держави починають боротися не тільки за те, що відбувається сьогодні, а й за те, як світ має пам'ятати вчора. Фактично світ входить в епоху політизації історичної пам'яті, де контроль над інтерпретацією минулого перетворюється на елемент стратегічного впливу.

Сьогодні на кону опиняється не лише територія, не лише ресурси й не лише безпека. На кону – право визначати сенс історії. І той, хто контролює інтерпретацію минулого, неминуче починає впливати на архітектуру майбутнього.

Але тут виникає важливіше й набагато менш очевидне питання. Якщо боротьба за минуле дійсно стає елементом сучасної політики, то як саме її реалізують на практиці й чому історична пам'ять раптом перестала бути винятково предметом наукового аналізу й перетворилася на інструмент міжнародного тиску, дипломатичних конфліктів і політичних рішень? Відповідь на це запитання приводить до основного явища сучасності й до повільного, але системного процесу перетворення історичної пам'яті на політичний ресурс, і саме тут з'являється головний механізм цієї трансформації – приватизація пам'яті.

Під цим терміном розуміють процес, під час якого політичні еліти прагнуть монополізувати інтерпретацію історичних подій, перетворюючи колективну пам'ять зі спільного гуманітарного простору на інструмент поточної політики. Ілюзія про те, що йдеться про локальні чи регіональні конфлікти, зникає в разі уважного розгляду, оскільки це глобальний процес.

У відносинах між Польщею й Україною історична пам'ять про трагічні події Волинського конфлікту донині й далі впливає на політичний діалог, незважаючи на стратегічне партнерство цих двох країн і спільні безпекові виклики. У Східній Азії між Японією, Китаєм і Південною Кореєю зберігаються стійкі розбіжності щодо трактування подій Другої світової війни й колоніального періоду. У західній політиці рішення про визнання історичних трагедій нерідко збігаються з періодами погіршення відносин із Туреччиною, перетворюючи історичну пам'ять на інструмент дипломатичного тиску на Анкару. Зі свого боку, агресія Росії проти України демонструє особливо наочно, наскільки інтерпретація минулого стає частиною сучасної геополітичної боротьби.

У всіх цих випадках ідеться не про тотожність історичних подій, а про саму логіку процесу – історія перестає бути сферою науки і стає полем політичної конкуренції. На цьому тлі особливо різко виявляється політична чутливість історичної пам'яті початку XX століття. В умовах напруженості у відносинах між Ізраїлем і Туреччиною будь-які ініціативи з боку Тель-Авіва, котрі сьогодні порушує уряд Ізраїлю у сфері історичної пам'яті щодо подій 1915 року в Османській імперії, неминуче набувають політичного виміру – незалежно від заявлених мотивів.

Такі кроки вкрай рідко сприймають як суто історичний жест. Набагато частіше їх читають як елемент поточної дипломатичної гри, особливо якщо ці ініціативи з'явилися одразу ж після неоднозначного ставлення уряду Ізраїлю не лише до політики Туреччини, а й після охолодження відносин між Тель-Авівом і Вашингтоном, яке почалося на тлі меморандуму, котрий США підписали з Іраном без узгодження з Ізраїлем. А якщо додати до цього й похвалу з боку президента Трампа стосовно президента Ердогана перед майбутнім самітом НАТО в Туреччині, то починаєш розуміти, звідки тут ноги ростуть.

І тут виникає головна проблема: історична пам'ять не може й не має ставати інструментом короткострокової політичної кон'юнктури. Причини цього процесу лежать глибше за поточні політичні епізоди. Історична пам'ять має унікальну силу, якої не має багато інших інструментів політики. Вона емоційно заряджена, вкорінена в ідентичності, пов'язана з колективними травмами і здатна миттєво мобілізувати громадську думку, як це нещодавно сталося між Варшавою й Києвом, коли Україна й усе її суспільство потужно мобілізувалися на захист президента Зеленського.

Саме тому держави дедалі частіше звертаються до минулого не як до об'єкта дослідження, а як до інструменту політичного впливу. Так виникає нова форма міжнародних відносин – дипломатія пам'яті, у якій предметом спору стає не територія, а право інтерпретації минулого.

Найяскравіше ця тенденція виявляється в сучасних конфліктах високої інтенсивності. Російсько-українське протистояння наочно це демонструє з особливою жорсткостю – наскільки інтерпретація історії стає не другорядним, а структурним елементом політичного конфлікту. Історичні події, символи й оцінки додають до політичної риторики, посилюючи емоційну температуру протистояння й водночас звужуючи простір для компромісу. І в цьому сенсі цей випадок не є винятком. Він лише частина загальної й дедалі очевиднішої глобальної тенденції.

Спільний знаменник усіх цих процесів полягає в одному – поступовому зміщенні історії з наукової площини в політичну. Історія перестає бути простором пошуку істини. Вона стає простором боротьби за інтерпретацію, і саме тут формується основне явище сучасності – приватизація історичної пам'яті, – і наслідки цього процесу вже сьогодні стають очевидними. По-перше, відбувається розмивання авторитету історичної науки. По-друге, посилюється міжнародна напруженість, оскільки минуле перетворюється на інструмент тиску. По-третє, закріплюються конфлікти – не лише політичні, а й символічні, а отже, стійкіші й такі, що важче врегулювати.

Історія не належить ані державам, ані парламентам, ані поточним політичним елітам. Вона належить людству як сукупному досвіду – з усіма його помилками й уроками. Кожне покоління має право на переосмислення минулого, але це можливо лише в разі збереження наукової чесності й поваги до джерел.

Щойно історія перетворюється на інструмент політичної боротьби, вона перестає виконувати свою головну функцію – пояснювати сьогодення й запобігати помилкам майбутнього. Цієї миті історія перестає бути пам'яттю і стає лінією фронту, і тоді програють усі – незалежно від політичних цілей. Як казав англійський філософ історії Арнольд Тойнбі: "Історія – це не що інше, як знову й знову повторюваний виклик, на який людство має дати відповідь".

Джерело: Ramis Yunus / Facebook