Зеленський і Путін помінялися місцями 

Путін "погодився" на відновлення переговорів, і робочі групи незабаром почнуть зустрічатися. Можливо, навіть регулярно. Але те, що можливе припинення вогню та вихід на довгострокове замороження, украй малоймовірно. Загалом, Путін не міг вчинити інакше. А для Трампа його слова про згоду поговорити стали надзвичайно важливим політичним сигналом. Який виходить за межі російсько-української війни.

Чому так? Розберімося.

Для початку – історія. Пам’ятаєте, скільки було галасу й пафосу навколо "формули миру" й самітів миру? У 2024 році провели. Було досить багато учасників. Тільки одностайного голосування за "українську формулу миру" не вийшло. Ба більше, було кілька виступів лідерів держав, які суперечили політичному мейнстриму того часу. Умовному "телемарафону" не сподобалося. Але це нормально. Як і сам майданчик. Який міг перетворитися на майданчик посередників у переговорах про замороження російсько-української війни. Саме посередників, а не лише адвокатів України.

Але 2025 року Трамп запропонував формат, де США і лише США будуть посередником на переговорах. Підхід, вигідний для Трампа, і про логіку я писав багато разів. Коротко це: 1. Здобування вигоди з усіх боків. Україна – ресурси. РФ – доступ до ресурсів, торгівля та роль "агента повернення Росії у світову економіку". 2. Вплив на регіон у поствійні. Тобто головна роль у реалізації та контролі угод, програм відновлення. 3. Завдяки розвитку відносин із РФ не дати Китаю перетворити російську економіку на сировинний придаток китайської. А в ідеалі "зіграти в Росію проти Китаю" – надати ресурси й підтримку амбіцій Кремля щодо відновлення своєї зони впливу на пострадянському просторі. Що автоматично означає зіткнення з інтересами КНР і Туреччини. Щонайменше щодо Центральної Азії та Кавказу.

Із цього моменту непомітно для України ініціатива в розмовах про "мир" (насправді замороження, застереження наприкінці тексту) перейшла до Росії. Не вірите? Спробуйте пригадати, як відбувалося: посланники Трампа їдуть до Путіна (або Дмитрієв їде до США) і формулюють новий план. Який у вигляді ультиматуму або наполегливих рекомендацій подають українській стороні. І Україна за допомогою європейських партнерів намагається його змінити. РФ заявляє про небажання Києва домовлятися, і за кілька місяців народжується "новий план". Знову за російською ініціативою.

Водночас українська дипломатія, яка у 2023–2024 роках була досить активною, наприклад, із державами Глобального Півдня (знову згадаймо підготовку до саміту миру), зосередилася на США та ЄС. Решта світу нібито зникла. Формат української ініціативи щодо створення майданчика для обговорення варіантів замороження конфлікту було поховано.

Що змінюється наприкінці 2026-го. Рік зусиль Трампа й Путіна минає даремно. Водночас США роблять усе можливе, щоб не допустити розширення кількості посередників. Згадаймо: європейські держави беруть участь з Україною в обговоренні можливостей урегулювання, купують для України озброєння у США, фінансують Україну. Чи дістають вони місце за столом переговорів як учасники чи посередники? Ні.

Але війна триває, і треба думати про завершення. Показовим був візит Фрідріха Мерца до Пекіна в лютому 2026 року. Канцлер ФРН звернувся до глави КНР із закликом використати свій вплив на РФ заради прогресу в питаннях припинення війни. Сі зі свого боку заявив, що важливо забезпечити участь у переговорах усіх зацікавлених сторін. Тобто і ЄС, і КНР дали перший сигнал про бажання змінити рамки. Цю тезу в тому чи іншому вигляді повторювали під час поїздок Ван І європейськими державами й візитів лідерів країн ЄС до Пекіна. Пізніше були офіційні заяви КНР і порушення цього питання на зустрічах Сі й Трампа.

У США залишалося вкрай мало часу. Відсутність прогресу в ролі посередника рано чи пізно мала привести до зміни формату. Ініціатором цього (точніше тим, хто може домогтися такої зміни) міг стати Китай. Вигодонабувачами – КНР і ЄС. А також Україна, оскільки формат, де є країни, здатні чинити тиск на Росію, має великі шанси на успіх.

Для Трампа це крах усієї конструкції, яку описав на початку тексту. Ти не зможеш зіграти "у РФ проти КНР", ти не єдиний посередник і вигодонабувач, у регіоні зафіксовано інтереси багатьох гравців. Для Путіна це теж поразка. Адже зі США можна домовитися про формати, які давали б змогу повернути Росії політичний вплив у регіоні. І це передбачало б вигідніші умови для Кремля, ніж у разі, коли посередниками (і гарантами угоди) є група держав. Де частина бачить у тобі загрозу, частина "тримає тебе за горло" в економіці.

Тому загострення наприкінці вересня – на початку жовтня було передбачуваним і очікуваним. Трампу потрібно було продемонструвати, що формат живий. І що США успішні у справі посередництва. Саме тому виник пост про "енергетичне перемир’я", який здивував (а можливо, і розсмішив) тих, хто мав цього перемир’я дотримуватися. На перший погляд, провал. Але формат треба врятувати. Тому виникла скандинавська зустріч у трикутнику Україна – США – ЄС. І пропозиції, які Віткофф привіз до Москви.

На цьому варто зупинитися. Бо важлива не суть пропозицій. Важливо інше. Що змінилося й чому Путін і Зеленський "помінялися місцями". Уперше за два роки посередництва США в питанні переговорів виникла ситуація, коли не Росія надсилає свої пропозиції для обговорення (погодження), а Україна та ЄС формують свої тези. Які вже привозять до Москви. У такій ситуації, якщо користуватися логікою Трампа, уже не "Путін шукає, як завершити війну, пропонуючи нові плани", а "Зеленський запропонував оновлений підхід до пошуку миру". Тобто ініціатива починає переходити (поки в поодинокому випадку, але це вже прогрес) до України та ЄС. Відповідно, є пропозиція до Путіна, і він має сказати "так" або "ні".

Сказати "так" Путін не може й не хоче. Сказати "ні" – це означає знищити формат американського посередництва й чекати, коли виникнуть нові рамки переговорів. Імовірно, менш вигідні для Росії. Тому відповідь двояка. З погляду суті пропозицій, Путін фактично "послав" Трампа. Тобто жодних поступок, просто "ні". Але треба продемонструвати готовність говорити. Тому однозначне "так" на новий серіал під назвою "тристоронні зустрічі". На яких російські переговорники спробують повернути собі ініціативу. Тобто сипатимуть пропозиціями, які здаються гарними для США, але неприйнятними для України. Завдання таких консультацій на осінньому етапі – змусити українську сторону сказати "ні".

Чи може змінити ситуацію зустріч Трампа, Путіна й Сі? У розумінні перших двох завдання, імовірно, зводиться до легітимізації продовження роботи наявного треку. Простіше кажучи – домогтися від КНР "схвалення зусиль США та РФ". Але аж ніяк не залучати Китай на рівних за стіл переговорів. А роль "гравця другого плану" відкине Пекін. Тому, до речі, її будуть пропонувати. Мені цікаво тільки, хто з двох: Путін чи Трамп.

І, нарешті, якщо вдасться реалізувати тактику збереження формату й затягування часу, Росія спробує використати найближчі місяці для початку реалізації політики розмежування питань війни та співпраці США й РФ. Простіше кажучи, вона демонструватиме певну "готовність до поступок" в обмін на санкційні винятки. Або початок спільних проєктів. Така ситуація навряд чи потішить Китай. І вже точно буде вкрай неприємною для ЄС. Але якщо переговорні рамки в поточному форматі залишаться, наступне вікно можливостей зміни ситуації по суті й досягнення реального прогресу в питаннях замороження війни виникне не раніше ніж у третій декаді лютого 2027 року.

Застереження: тут я наполегливо прошу припинити говорити про "мир". Мир – це мирний договір і відсутність претензій держав одна до одної. Будь-яке зупинення за лінією фронту не є миром. Мир можливий або якщо Україна відмовляється від окупованих територій (немає територіальних претензій і нові кордони), або РФ відступає до кордонів 1991 року (старі кордони, немає претензій). Усе інше можна називати як завгодно: припинення вогню, перемир’я, замороження, але аж ніяк не "мир".