Вірменія живе у світі, якого більше немає 

Є події, які самі собою здаються звичайними дипломатичними заходами, але насправді стають справжнім лакмусовим папірцем. Вони миттєво засвідчують, хто і як сприймає змінену реальність. Саме такою подією став нещодавній візит до Карабаху великої групи представників міжнародного дипломатичного корпусу, акредитованих в Азербайджані, яких супроводжував помічник президента Азербайджану, керівник відділу зовнішньої політики адміністрації президента Хікмет Гаджієв.

Приблизно 150 представників 58 держав і дев'яти міжнародних організацій на власні очі побачили те, про що багато років говорили переважно за дипломатичними документами, заявами політиків і пропагандистськими матеріалами. Вони побачили Карабах таким, яким він є сьогодні. Не на карті 20-річної давнини, не у старих гаслах і не в емоційних виступах діаспор, а на місці. Побачили міста й села, які після десятиліть руйнування поступово повертаються до життя. Побачили масштаби відновлення. Побачили нові дороги, інфраструктуру, будівництво, повернення азербайджанських сімей у свої рідні місця. Побачили територію, яка після майже трьох десятиліть окупації перетворюється із символу війни на простір мирного будівництва.

І саме це, з огляду на реакцію деяких кіл у Вірменії, виявилося найболючішим. Бо одна річ – сперечатися про Карабах на відстані, і зовсім інша – коли десятки дипломатів із різних країн приїжджають туди й дістають можливість самостійно побачити те, що відбувається. Ось тут і починається найцікавіше.

Протягом десятиліть навколо Карабаху існувала величезна інформаційна конструкція. У ній було все: історичні міфи, політичні гасла, емоційні кампанії, розповіді про "вічну Вірменію", численні спроби подати конфлікт винятково через одну сторону трагедії і практично повне витіснення з міжнародного інформаційного простору історії азербайджанських біженців, зруйнованих азербайджанських міст і сіл, геноциду в Ходжали й інших трагічних сторінок конфлікту. Але часи змінилися. Змінилася політична карта, співвідношення сил, міжнародне сприйняття Південного Кавказу, і найголовніше – змінилася сама реальність на землі.

2020 року Друга карабаська війна тривала 44 дні й закінчилася поразкою збройних сил Вірменії та відновленням Азербайджаном контролю над значною частиною своїх міжнародно визнаних територій. У вересні 2023 року відбулася одноденна воєнна операція, після якої Азербайджан відновив повний контроль над усією своєю територією. Можна нескінченно сперечатися про політичне оцінювання цих подій, можна десятиліттями й далі писати книжки і статті, можна намагатися створювати нові трактування історії, але є одна річ, яку неможливо скасувати заявами. Історія змінилася, і ось тепер перед Вірменією та вірменським суспільством стоїть головне запитання: чи готові вони прийняти цю нову реальність?

Саме тут нещодавня поїздка іноземних дипломатів стала справжнім лакмусовим папірцем, бо міжнародна спільнота поступово робить те, що робить завжди, коли змінюється геополітична реальність: адаптується. Ще вчора багато західних політиків і дипломатів ставилися до поїздок на звільнені території Азербайджану вкрай обережно. Сьогодні іноземні представники регулярно приїжджають туди, ознайомлюються з тим, що відбувається, вивчають проєкти відновлення й повертаються до своїх столиць із власними враженнями.

Це не любов до Азербайджану і не ненависть до Вірменії. Це називають прагматизмом міжнародної політики. Міжнародна політика взагалі рідко буває побудована на вічній любові чи вічній ненависті. Держави мають інтереси, дипломати спостерігають за реальністю, а політики коригують позиції. І вчорашні гасла поступово поступаються місцем сьогоднішнім фактам, і саме ця еволюція, схоже, починає дратувати тих у Вірменії, хто ніяк не може вийти із психологічного простору минулого. Вони хотіли б одного дуже зручного світу, щоб Азербайджан говорив про мир, щоб Вірменія говорила про мир, щоб дипломатичний процес тривав, кордони поступово відкривали і щоб розвивалися комунікації. Але водночас – щоб на Заході й далі жила стара політична картина Карабаху, і щоб і далі працювала стара інформаційна машина, і щоб дипломати й далі дивился на Південний Кавказ очима 1990-х років. Щоб була вічна можливість розповідати світу про "вічну Вірменію", про нібито незмінну політичну реальність, яка існувала протягом століть, про "геноцид пам'яті", про "етнічну чистку" – і водночас практично не згадувати про долю сотень тисяч азербайджанців, вигнаних зі своїх домівок, про зруйновані азербайджанські населені пункти, про геноцид у Ходжали й про трагедію азербайджанського населення Карабаху.

Але так більше не працює, й оце, мабуть, головний результат останніх років. Монополія на інтерпретацію карабаської історії закінчилася, і тепер є щонайменше дві історичні пам'яті. Азербайджанська пам'ять про війну, окупацію, вигнання, зруйновані міста й повернення на рідну землю – і вірменська пам'ять про власну трагедію, мирний відхід вірменського населення Карабаху й пережиту історичну катастрофу. Жодна із цих історичних пам'ятей не зникне за наказом політиків, але, якщо обидві сторони дійсно прагнуть миру, вони мають навчитися жити поруч не лише із власною пам'яттю, а і з пам'яттю іншої сторони.

Саме тут починається справжній мирний процес. Не з підписання гарного документа, не з рукостискань перед телекамерами і навіть не з декларацій про територіальну цілісність. Мир починається тоді, коли суспільство перестає мріяти про реванш. Саме тому реакція деяких представників вірменського політичного класу на поїздку дипломатів викликає серйозні запитання. Особливо дивною видається позиція тих у Вірменії, хто водночас говорить про потребу миру й болісно реагує на те, що іноземні дипломати відвідали Карабах.

Якщо ми справді будуємо мир, чому візит дипломатів має викликати у вас таку істерику? Якщо Вірменія справді визнає територіальну цілісність Азербайджану, чому присутність іноземних представників на азербайджанській території сприймають як політичну катастрофу? Якщо нова сторінка відносин справді відкривається, чому кожна розмова про історію перетворюється на привід для нової інформаційної війни? І якщо вірменська сторона впевнена у своїй історичній правоті, чому вона боїться того, що дипломати побачать усе на власні очі?

Особливо показовою стала реакція нового голови парламенту Вірменії Рубена Рубіняна. Він заявив, що такі заяви не сприяють миру, і назвав їх безпідставними. Але тут виникає просте запитання: а що саме не сприяє миру? Сам факт того, що дипломати побачили Карабах, чи політичне використання історії, яке триває? Якщо між сторонами є суперечка щодо культурної та історичної спадщини, її можна обговорювати в університетах, архівах, міжнародних експертних форматах. Можна залучати істориків, археологів, фахівців із культурної спадщини. Але перетворювати кожну таку суперечку на доказ того, що мирний процес під загрозою, – означає фактично визнавати, що за словами про мир і далі існує стара система політичного мислення.

Й особливо показовою стала історія з наданими дипломатам фальшивими вірменськими історичними матеріалами, навколо якої у Вірменії розгорілася справжня інформаційна буря. Сам собою цей епізод важливий навіть не стільки через конкретні книги чи рукописи, але він важливий тому, що демонструє інше. Історія знову перетворюється на зброю, а ми це вже проходили й дуже дорого за це заплатили. Наприкінці 1980-х років саме перетворення у Вірменії історичної пам'яті на політичну зброю стало одним із найважливіших чинників, які призвели до вірменсько-азербайджанського конфлікту. Потім були війна, окупація, вигнання людей із рідних місць, сотні тисяч біженців і внутрішньо переміщених осіб, зруйновані міста й села, геноцид у Ходжали, десятиліття ненависті й дві війни. Хіба цього недостатньо? Хіба Південному Кавказу дійсно потрібна нова версія тієї самої історії? Хіба нам знову потрібно починати з мови історичних претензій, переходити до політичних вимог, потім до мобілізації суспільства, потім до воєнної риторики, а потім дивуватися тому, чому знову лунають постріли?

Мені здається, тут потрібно сказати Вірменії абсолютно прямо: не повторюйте того шляху наприкінці 1980-х. Не перетворюйте нову історичну травму на фундамент нової державної ідеології й не дозволяйте реваншистам переконати суспільство в тому, що нинішній мир є лише тимчасовою паузою перед наступною спробою змінити регіон силою. Не треба будувати майбутнє Вірменії на надії колись скасувати результати війни, бо історія вже дала на це питання дуже болючу відповідь.

Але в цього звернення є й другий бік, і він адресований Азербайджану. Наша перемога – не привід розслаблятися, а навпаки: саме після перемоги наша держава має бути особливо уважною. Азербайджан сьогодні має зовсім інші можливості, ніж шість років тому. Його міжнародні позиції зміцнилися, і він перетворився з держави, яка десятиліттями вимагала відновлення територіальної цілісності, на регіональну державу середнього рівня, здатну впливати на процеси далеко за межами Південного Кавказу.

Але сила держави вимірюється не лише перемогами на полі бою, а й здатністю після перемоги побудувати мир, і сьогодні перед Азербайджаном стоїть саме це завдання. Відновити Карабах, повернути туди людей, створити там нормальне життя, розвивати економіку, будувати транспортні коридори, зміцнювати зв'язки з Туреччиною, Грузією й іншими сусідами і створювати таку систему регіональної співпраці, за якої війна стає не лише неможливою, а й безглуздою. Але водночас є одна річ, яку Азербайджан не має права втратити: пильність, – і тому мирний процес не має означати роззброєння нашої свідомості.

Азербайджан має й надалі простягати руку миру, але ця рука має бути надійно захищеною, бо історія Південного Кавказу надто добре демонструє: слабкість дуже часто сприймають не як миролюбність, а як запрошення до нового тиску. Саме тому дипломатія і сила мають іти поруч, і не замість одна одної, а разом. Азербайджан уже продемонстрував військову силу у вересні 2020 року й у вересні 2023 року, і ця сила стала одним із чинників, які повністю змінили геополітичну конфігурацію Південного Кавказу. Тепер завдання полягає в тому, щоб ця сила стала не інструментом нової війни, а гарантією того, що війна не повториться, і це принципова різниця.

Мирний Азербайджан не має бути слабким Азербайджаном, і сильний Азербайджан не має прагнути нової війни. От формула, яку сьогодні потрібно розуміти і в Баку, і в Єревані. Вірменія має зрозуміти ще одну просту річ: в Азербайджану сьогодні немає потреби доводити, кому належить Карабах, оскільки це доведено не заявами, а історією останніх років. Сьогодні Азербайджану набагато важливіше продемонструвати, що він здатен зробити з миром після перемоги, і саме тому Баку зацікавлений у тому, щоб іноземні дипломати приїжджали до Карабаху. Нехай приїжджають, нехай дивляться, нехай ставлять запитання і нехай сперечаються. Нехай порівнюють і вивчають документи, а також розмовляють із людьми й водночас бачать не лише відновлені міста, але також нехай бачать і зруйновані міста. Нехай бачать усе, бо у XXI столітті неможливо нескінченно утримувати міжнародну спільноту в інформаційній реальності, яка існувала вчора. Рано чи пізно дипломати починають дивитися своїми очима, і, коли вони починають дивитися своїми очима, пропагандистські конструкції починають тріщати. Саме це, можливо, сьогодні й відбувається.

Тому істерична реакція на поїздку дипломатів у Карабах – поганий сигнал насамперед для самої Вірменії, бо мирний процес потребує не лише політичної волі уряду, але також і психологічної готовності суспільства. Можна підписати мирний договір, відкрити кордон, відновити дипломатичні відносини, побудувати залізницю, запустити торгівлю, але якщо всередині суспільства й надалі живе ідея реваншу, рано чи пізно вона почне шукати політичного втілення. А потім знову з'явиться стара формула: "ми програли війну, але не програли історії", а після неї неминуче виникає наступна: "ми маємо повернути втрачене", – і саме тому сьогодні потрібно зупинити цей небезпечний механізм ще до того, як він запрацює на повну потужність.

Вірменії потрібен не реванш, а нова державна стратегія, заснована не на мріях про перегляд минулого, а на використанні можливостей майбутнього. У Вірменії є шанс, оскільки Південний Кавказ змінюється. Відкриваються нові транспортні маршрути, зростає значення регіону, змінюються відносини між Туреччиною та Вірменією, змінюються відносини між Азербайджаном і Вірменією, і змінюється роль зовнішніх гравців. І саме в цій новій системі Вірменія може бути не стороною, яка програла, а повноцінним учасником нового регіонального порядку, але для цього треба зробити один дуже важкий крок: треба остаточно вийти з психології поразки й реваншу.

Але й Азербайджану теж треба зробити свій крок: не жити минулою перемогою, а, навпаки, зробити так, щоб наша перемога стала потужним фундаментом майбутнього, а не приводом безкінечно повертатися до війни. Саме тому шоста річниця початку Другої карабаської війни – це не лише привід згадати 44 дні 2020 року, але також і привід поставити запитання про те, чого нас навчили ці 44 дні. Для Азербайджану відповідь має бути очевидною: ніколи більше не дозволяти ставити під загрозу територіальну цілісність, державний суверенітет і безпеку країни. Для Вірменії відповідь має бути не менш очевидною: ніколи більше не дозволяти політичним авантюристам перетворювати історичні міфи й територіальні претензії на державну стратегію. А для всього Південного Кавказу урок має бути один: мир не можна будувати на ілюзії, що вчорашня реальність колись повернеться, оскільки вона не повернеться.

Карабах сьогодні вже є частиною нової політичної реальності Азербайджану, а Південний Кавказ уже вступив у нову епоху, і міжнародна спільнота поступово це приймає. Можна скільки завгодно чинити цьому опір, можна звинувачувати дипломатів і звинувачувати Баку, можна звинувачувати історію й увесь зовнішній світ, але неможливо звинуватити реальність, яка просто існує, і що раніше це зрозуміють у Вірменії, то краще буде насамперед для самої Вірменії. А Азербайджану в цей момент треба пам'ятати інше: мир – це не стан, коли тобі більше ніхто не погрожує. Мир – це стан, коли в тебе досить сили, щоб ніхто не наважився погрожувати тобі. Тому наша політика має залишатися гранично чіткою: рука – для миру, дипломатія – для переговорів, відкриті двері – для співпраці, а залізний кулак – напоготові. Не для війни, а щоб війни більше не було. І якщо хтось у Вірменії сьогодні ще не зрозумів цього після 2020-го і 2023 року, йому варто дуже уважно перечитати власну історію, бо мир не можна побудувати, одночасно мріючи про реванш.

Як сказав Шарль де Голль: "Історія не вчить нічого, якщо її не слухають". Південний Кавказ уже заплатив надто високу ціну за те, щоб знову наступати на ті самі граблі, і тепер вибір за Вірменією: стати частиною нового світу чи й далі жити у світі, якого більше немає.

Джерело: Ramis Yunus / Facebook