Чорні лебеді для України – ми самі
Я не знаю, якою буде країна через 10 років. Останні 35 засвідчили, що в нашій країні прогнози не справджуються.
Щоразу, озираючись назад, ми піддаємося спокусі описати пройдений шлях як єдино можливий. Історія видається нам логічною прямою, що поєднує наше вчора з нашим сьогодні. Але якби машина часу дозволила нам повернутися в минуле, нашому опису майбутнього ніхто б не повірив.
Уявіть, що ви повертаєтеся в літо 2013-го. Кажете, що за кілька місяців країну охоплять протести. Що силовики вб'ють понад сотню людей. Що Майдан переможе, Янукович утече, а Росія, скориставшись хаосом, анексує Крим. Ви будете говорити про те, що у країні почнеться АТО. Що росіяни зіб'ють пасажирський Boeing. Але на фразі "а експрезидент Грузії очолить Одеську область" ваші друзі викличуть "швидку". Єдине, що ви зможете зробити влітку 2013-го, – це купити долари по вісім.
Ви можете заперечити: мовляв, нас теперішніх від нас довоєнних відділяє російське вторгнення. Що саме воно перелицювало наше уявлення про допустиме. Що анексія Криму і вторгнення на Донбас змінили Україну й українців. І що після лютого 2014-го нам значно простіше дивитися реальності у вічі.
Тоді уявіть, що машина часу переносить вас у літо 2016-го. І ви починаєте розповідати друзям про те, що Надія Савченко, яка щойно вийшла з російської в'язниці, – геть не та, за кого її вважають. Далі можете розповісти знайомим, хто стане наступним президентом країни. Можете навіть увімкнути телевізор і показати їм майбутнього главу держави. Після цього ваші друзі знову викличуть вам "швидку".
Можна не ходити далеко й уявити, що доля переносить вас у літо 2021-го. І ви пропонуєте своїм близьким вгадати, кого наступного року Захід оголосить обличчям свободи й символом боротьби демократій проти диктатур. Підказка номер один – це президент. Підказка номер два – це не президент США. І вам знову запропонують викликати "швидку", бо повірити в іміджеві метаморфози українського президента зможе тільки той, хто читав європейські заголовки у 2022-му.
Ми часто шукаємо в нашому минулому те роздоріжжя, яке відділяє нас нещодавніх від нас теперішніх. Той вододіл, після якого майбутнє перестало нас дивувати. Ту точку фазового переходу, після якої події почали здаватися нам логічними й закономірними. Але в тому-то й річ, що такої точки не існує. Наші герої й антигерої міняються місцями. Наша реальність спростовує наші вчорашні прогнози. Нам теперішнім немає сенсу подорожувати в минуле, бо там ніхто нам не повірить.
У 1991 році ті, хто прагнув свободи й демократії, голосували за Чорновола, а ті, хто хотів перелицьованої УРСР, – за Кравчука. У 1994 році прибічники свободи голосували за Кравчука, а адепти УРСР – за Кучму. У 1999-му у другому турі прихильники України голосували за Кучму, а їхні опоненти – за Симоненка. Наша країна – це країна трикстерів. Кожен герой – порубіжний, і ти ніколи не знаєш, на чий бік він стане у критичний момент історії. Можливо, і на твій.
Загадувати наперед – привілей країн, що стоять на рейках, траєкторія яких добре проглядається. А Україна – це корабель під час шторму. Наше майбутнє залежить від того, як добре ми виконаємо домашнє завдання. А ще – від сотень тисяч факторів, на які ми не можемо вплинути. Ми не знаємо, хто переможе на наступних виборах. І річ не лише в тім, що вони можливі тільки після війни, а ми не знаємо, коли вона закінчиться.
Річ також у тім, що війна стає для суспільства анестезією – і саме вона дарує нам ту одностайність, яку ми бачимо в соцопитуваннях. Завершення війни знову занурить нас у звичні суперечки й розмежування. Повоєнні ми будемо так само не схожі на себе теперішніх, як не схожі ми теперішні на нас довоєнних. Наша повоєнна реальність залежатиме від того, як ми бачитимемо сценарій завершення війни – перемогою чи поразкою.
Перемога інклюзивна – вона може мати багато батьків, і під її парасолькою знайдеться місце для кожного. І тим, хто воював, і тим, хто сплачував податки. Тим, хто залишився, і тим, хто виїхав. А з поразкою все з точністю до навпаки – це відчуття занурює країну у фрустрацію, змушує шукати винних і призводить до "орбанізації". Саме тому, якщо Росія не зможе нас перемогти на полі бою, вона зробить усе, щоб переконати нас у тому, що вона перемогла.
Ми не знаємо, якими будуть наші вулиці після війни. Скільки на них буде нових акцентів і відтінків шкіри. Наша депопуляція вимагатиме від нас складних рішень, і нам доведеться обирати між міграцією і напівпорожньою країною. Наші майбутні виклики породять дискусії, про які ми зараз навіть не думаємо, бо заклопотані виживанням. Ми не знаємо, яке майбутнє чекає на НАТО. Колись ми мріяли про членство в цій організації. А за останні чотири роки наша країна змогла знищити радянський танковий кулак, створений для кидка до Ла-Маншу. У ситуації, коли від Європи готова відвернутися найсильніша армія планети, єдине, на що їй лишається сподіватися, – це найсильніша армія континенту. Тобто наша.
Ми не знаємо, яке майбутнє чекає на США. Ми довгі десятиліття звикали бачити в них маяк демократії та приклад для наслідування. А останні два роки ми звикаємо до думки, що в кімнаті більше немає дорослих. Що єдині дорослі – це ми.
Єдине, чого нас можуть навчити останні 35 років, – це того, що ми здатні дивувати самі себе. Обставини не статичні, люди змінюються, випадковості руйнують плани. Інколи я навіть заздрю конспірологам, бо в їхній картині світу все, що відбувається, наперед визначене. Але насправді нашим світом керують чорні лебеді. Просто в нашій країні чорні лебеді – це ми самі.
Джерело: Павел Казарин / Facebook