Гола жінка? Ну й що? Вона ж нікому не заважає. Бахнуло? Ну й що, якщо ніхто не загинув?
"Щось не так".
Facebook несподівано приніс дуже цікавий і цінний київський допис від невідомої мені авторки. І ні, це не про божевільну на вулиці і не про те, чи вона потребувала допомоги, – це про геть інше: про відчуття "поплилої норми", на мить усвідомлене, мов голову висовуєш з-під води – і знов пірнаєш, бо увімкнулось зелене... Мене подібне відчуття цими днями було торкнуло без усяких голих жінок, у найзвичайнісіньких умовах, у себе в хаті: сиділа в кабінеті за столом, писала ділові листи (купа назбиралася), знадвору долинали з майданчика дитячі голоси, сонячний прямокутник ледь колихавсь на завісці, десь за Голосієвом бахнуло, раз і вдруге, кілька авт на поблизькій парковці зробили "піу-піу", і знов тиша спілого пополудня, хтось пройшов по двору, балакаючи по телефону, хтось засміявся на щось своє... "Сюр якийсь", – послала я записку чоловікові, похитала головою – і вернулася до своїх листів.
Це те саме, про що в цьому дописі: гола жінка? Ну й що? Вона ж нікому не заважає. Бахнуло? Ну й що? Якщо ніхто не загинув і пожежі нема – не привід переривати розмову (а дітям – гру). Здається, в жодній із попередніх воєн від населення не вимагалася така психологічна лабільність – здатність "відпустити" зафіксовані приписи "нормального" мирного життя, в якому ми всі соціалізувалися, і поставити війну "тлом", щохвилинним задником до свого повсякдення.
Звісно, не всі витримують такого навантаження на психіку. Але це не значить, ніби ми всі тут у Києві трохи поїхали мізками. Я навіть підозрюю, що до десятиліття грядущих катаклізмів, якими страшить свою аудиторію The Economist, ми будемо підготовлені краще від інших народів – саме коштом того, що нам раніше було порозґвинчувано всі штивно закручені гайки-шурупи на тему "як повинно бути" ("в цьому місті щось не так" – отже, є ще пам'ять про те, з чим можна порівняти, яким має бути оте "так", – у дітей, що гралися у мене в дворі, її вже не буде, вони куди легше сприйматимуть "відхилення від норми").
І, з урахуванням того, що ніхто з нас не знає, як іще трястиме цю планету, доки старе остаточно не відімре, а нове не остоїться, – я непевна, чи це так уже погано...
Або, як казав у Липинського старий гуцул на вічу: "Відай, пан Біг хоче мати з нас остру і добру сокиру, коли так твердо гартує" (с).
Переможемо.