Нацисти відводили кожного п'ятого на розстріл. Щоразу бабуся думала: "Ну от, зараз мені випаде бути п'ятою – і все" 

У Другій світовій війні загинуло понад 8 млн українців, і в кожній українській сім'ї є той, хто свого часу воював із нацистами, загинув від їхніх рук чи рятував від ворога інших.

Такі історії є і в моїй сім'ї. Одна з них – про бабусю Розу, яка народилася в Румунії і яку війна привела спочатку до Чернівців, а потім далі по Україні. То був 1941 рік, бабусі було 20, і вона босоніж втікала від фашистів.

Ворог наздогнав людей біля Хотина й запроторив їх до якогось моторошного приміщення. Щодня нацисти вбивали кожного п'ятого. Приходили й рахували в довільному порядку – перший, другий, третій, четвертий, п'ятий… П'ятого – на розстріл.

Щоразу під цей рахунок бабуся думала: "Ну от, зараз мені випаде бути п'ятою – і все". Дивом була як не першою, то другою чи третьою.

Далі полонених погнали в напрямку Вінниці, дорогою вбиваючи тих, хто був занадто слабкий, щоб іти. Бабуся вижила, а в одному із сіл Барського району місцеві мешканці врятували її – сховали й прихистили, ризикуючи власним життям. У час, коли навколо панував страх і смерть, знайшлися люди, які не побоялися залишитися людьми. І саме завдяки їм вона вижила.

Цю історію я дізнався вже дорослим, частково, коли побачив відео свідчень бабусі серед очевидців і жертв Голокосту, запис яких ініціював Фонд Стівена Спілберга (проєкт Shoah), частково – з розповідей батьків. Був шокований, бо бабуся ніколи про це не говорила…

Тоді ми були певні, що таке жахіття більше ніколи не повториться. Не хотілося навіть уявляти, що зло знову прийде на нашу землю. Що знову буде війна. Що чоловіки й жінки знову братимуть до рук зброю, підтримувати військо, щоб захистити свій дім. Що будуть гинути мирні люди – дорослі й діти… А українські міста опиняться в окупації або під руїнами.

Минув 81 рік.

І сьогодні, у День пам'яті й перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, ми не лише згадуємо тих, хто боровся зі злом тоді, – ми самі живемо в час, коли доводиться протистояти новому ворогу.

Наші військові щодня тримають цю боротьбу на своїх плечах. У їхній витримці, люті й рішучості – велика сила, яка дає відчуття, що ми вистоїмо. І що вигнання нацистів з України, про яке ми читали в підручниках історії, знову відбудеться в реальному житті й увійде в історію вже ХХІ століття.

Щоб жити мирно, вільно, без страху. Щоб "ніколи знову" справді означало: ніхто ніколи знову.

Вічна пам'ять усім, хто боровся зі злом, і вдячність тим, хто захищає життя сьогодні.