Не в міністерських кабінетах. Хто має визначати правила для університетів під час війни? 

Яким має бути університет у країні, що воює

 Війна змушує українські університети шукати нові способи організації навчання й наукової роботи. Пошкоджені корпуси, перебої з електроенергією, нестача обладнання та фінансування – це проблеми, які кожен заклад окремо не завжди може розв'язати. Тому сьогодні варто говорити не лише про збереження університетської інфраструктури, а й про те, як ефективніше використовувати ресурси всієї системи вищої освіти.

Держава не має фінансової можливості забезпечити кожен університет усім необхідним. Проте немає сенсу, щоб десятки закладів утримували однакову інфраструктуру, окремо розробляли схожі освітні курси й конкурували за ті самі джерела фінансування.Частину цих завдань можна виконувати спільно. Саме в цьому полягає потенціал ініціативи Міністерства освіти і науки щодо створення університетських консорціумів.

Консорціуми як спосіб об'єднати ресурси

20 жовтня міністр освіти і науки Андрій Бутенко обговорив із представниками Альянсу українських університетів можливість створення консорціумів. Ідеться про об'єднання закладів для спільної роботи над освітніми й науковими проєктами, використання інфраструктури, обміну викладачами та залучення міжнародного фінансування. 29 жовтня цю тему знову порушили під час зустрічі міністра з керівниками закладів вищої освіти.

Поки що це не остаточне рішення і не затверджена модель реорганізації вищої освіти, а ідея, яку потрібно предметно обговорити з університетською спільнотою. Причому до цієї розмови важливо залучити найпотужніші університети країни – з різними науковими школами, дослідницькими можливостями та міжнародними зв'язками. Саме вони можуть запропонувати дієві моделі співпраці, оцінити ризики й визначити, які функції доцільно об'єднувати.Консорціум не повинен означати злиття університетів або втрату ними самостійності. Його завдання – дати змогу закладам спільно використовувати те, що дорого або недоцільно утримувати кожному окремо. Наприклад, кілька університетів можуть забезпечити спільний доступ до лабораторій, дослідницького обладнання, електронних бібліотек і цифрових платформ. Один заклад може надати обладнання, другий – залучити наукову команду, третій – забезпечити міжнародне партнерство. У результаті кожен учасник отримує можливості, на створення яких самостійно витратив би значно більше коштів.

Під час війни така модель має і практичне безпекове значення. Якщо університет через пошкодження корпусів не може проводити лабораторні заняття, студенти зможуть користуватися обладнанням партнерського закладу. Якщо наукова команда втратила приміщення, спільна інфраструктура допоможе продовжити дослідження. Це особливо важливо для університетів, які працюють у прифронтових регіонах або зазнали руйнувань.

Що це змінить для держави

Консорціуми можуть допомогти державі уникнути дублювання витрат і спрямовувати фінансування туди, де воно дає результат для кількох закладів одночасно. Замість того, щоб фінансувати створення однакових лабораторій у кожному університеті, можна підтримувати спільні дослідницькі центри. Замість десятків окремих заявок на міжнародні гранти – готувати масштабні проєкти за участі кількох закладів. Замість того, щоб кожен університет самостійно розробляв навчальні курси з близьких дисциплін, можна об'єднувати викладачів і створювати спільні програми.

Це не означає, що держава має перекласти фінансування вищої освіти на університети. Завдання МОН – розробити зрозумілі правила такої співпраці, передбачити механізми фінансування спільних проєктів і взаємного визнання результатів навчання. Держава також має визначити, які спільні інфраструктурні та наукові проєкти потребують першочергової підтримки.Окрема перевага консорціумів – можливість залучати міжнародних партнерів. Об'єднання кількох університетів із чітким розподілом завдань може бути переконливішим учасником великих освітніх і дослідницьких програм, ніж окремий заклад із обмеженими кадровими й організаційними ресурсами.

З чого почати

Перш ніж створювати консорціуми, потрібно провести фахову дискусію за участі провідних університетів, МОН та представників академічної спільноти. Важливо не нав'язувати всім закладам одну організаційну схему, а визначити, які формати співпраці справді потрібні. Першим практичним кроком міг би стати аудит ресурсів і потреб університетів: лабораторій, обладнання, наукових команд, цифрових платформ, бібліотек і навчальних просторів. Це дозволить побачити, де ресурси дублюються, а де співпраця допоможе закрити критичні потреби.

Наступний крок – запустити кілька пілотних консорціумів за різними напрямами. Наприклад, університети можуть спільно розробити програму з міжнародної безпеки, об'єднавши експертизу політологів, юристів, економістів і фахівців із кібербезпеки. Студенти отримають доступ до викладачів і навчальних ресурсів кількох закладів, а результати навчання визнаватимуть усі учасники програми.Інший напрям – спільне використання лабораторій та обладнання. Тут необхідно заздалегідь визначити порядок доступу, фінансування утримання, відповідальність за майно та розподіл результатів досліджень.

Так само можна створювати спільні команди для підготовки грантових заявок і роботи з міжнародними донорами. Це дасть змогу об'єднати досвід університетів, які мають різні можливості в міжнародній проєктній діяльності.Результати таких пілотних проєктів покажуть, які механізми працюють, скільки коштів вдається заощадити, яке фінансування залучити та що змінюється для студентів і науковців. Саме за цими показниками, а не за кількістю підписаних меморандумів, варто оцінювати ефективність консорціумів.

Університети мають бути учасниками ухваленнярішень

Розвиток консорціумів не скасовує потреби вдосконалювати дистанційну освіту, облаштовувати укриття й відновлювати пошкоджені корпуси. Студенти повинні мати доступ до записів лекцій, навчальних матеріалів, консультацій і можливості асинхронно виконувати завдання, якщо через повітряні тривоги або відключення електроенергії не можуть долучитися до заняття. Але ці питання мають розв'язуватися в межах ширшої політики розвитку вищої освіти.

Україна потребує університетів, здатних не лише підтримувати навчальний процес під час війни, а й готувати фахівців для відбудови, проводити дослідження та працювати з міжнародними партнерами. Для цього необхідно використовувати сильні сторони кожного закладу, а не змушувати всі університети самостійно розв'язувати однакові проблеми.Ідея консорціумів може стати одним із кроків до такої моделі.

Але її зміст і правила мають визначати не лише в міністерських кабінетах. До обговорення потрібно залучити провідні університети країни, почути їхні пропозиції та застереження, перевірити різні формати співпраці на практиці. Адже університети мають бути не об'єктами чергової освітньої реформи, а повноцінними учасниками вироблення рішень.